Там, де виходить працювати і жити - Сімейне коло - dt.ua

Там, де виходить працювати і жити

20 січня, 2017, 23:00 Роздрукувати

Півтори години польоту — і я у Варшаві. Повітряне судно піднімає нас над хмарами. Чим вище, тим менше вгадується назва місцевості, а те, що внизу, називається вже просто Земля. "Поділ на народи — це тільки домовленості переважно між істориками та політиками", — пригадуються слова письменника Януша Вишневського. 

Півтори години польоту — і я у Варшаві. Повітряне судно піднімає нас над хмарами. Чим вище, тим менше вгадується назва місцевості, а те, що внизу, називається вже просто Земля. "Поділ на народи — це тільки домовленості переважно між істориками та політиками", — пригадуються слова письменника Януша Вишневського. Та ось пазлами виступають поля й ліси, кривими і вигнутими лініями — річки… 

Курка — не птах, Польща — не закордон

—Хей, я тутай! — впізнаю Іринин голос на відстані "витягнутого" погляду. Я в Злотих Терасах, чекаю, коли скінчиться робочий день у доньки, а заодно домовилася зустрітися тут із приятелькою. "Złote Tarasy" (Золоті Тераси) — третій за популярністю торгово-розважальний центр Варшави (їх тут називають "галЕріями"), міститься, практично, на станції Варшава-Центральна. А тому біля дорогих вітрин раз у раз затримуються сумки й валізи. У немодних і невеселих власниках дорожньої поклажі вгадую співвітчизників. 

Ще більше українців на станції Варшава-Західна, самі поляки жартують, що її слід перейменувати на "Східну", — повсюди чути українську мову: тут на верхньому поверсі вокзалу міститься офіс одного з найбільших кадрових агентств із працевлаштування українців у Польщі.

Виринаємо з Іриною з потоку споглядачів вітрин у затишний куточок кав'ярні. Робимо замовлення й повертаємося до розмови. У тиші Іринин голос звучить особливо гучно й безпечно, голос людини, що скрізь почувається як удома. В минулому студентка педінституту безслідно трансформувалася в дружину успішного бізнесмена. Однієї грудневої ночі, коли ми долали автомобілем відстань Варшава — Київ, її чоловік Дмитро повідав мені історію свого бізнесу.

Уперше Дмитро вибрався в Польщу 1992-го, ще першокурсником київського вишу. Поїхав разом із підприємливими "човниками" (так називали тих, хто їздив торгувати на закордонні ринки й перепродував товари у себе вдома). Тоді всю країну "гойдало" на темі "купи—продай". У Польщу — кавомолки, міксери, фени, назад — пральні порошки, підгузки, консерви. Займатися торгівлею примушували людей безгрошів'я (не платили зарплату) і дефіцит багатьох товарів. До того ж перестали застосовувати відому статтю кримінального кодексу СРСР про спекуляцію, торгувати могли всі. Рухала людьми і звичайна цікавість, — кордони впали, тож поїздка до сусідів стала раптом абсолютно доступною. Тоді й почали говорити: "курка — не птах, Польща — не закордон". 

Несподівано Дмитро виявив у себе талант до торгівлі. Вдало вибирав товар, не такий як у всіх, ставив на "дрібнички", з них можна було більше "підняти". Їздив у вихідні, вночі їхав, удень торгував на центральному стадіоні Варшави, перепрофільований на "східний базар". Через рік уже наймав інших — для гуртової торгівлі. Коли (після закінчення інституту) Дмитру як молодому фахівцю веліли їхати відпрацьовувати за направленням, приніс у деканат сумку грошей — за своє навчання. "Дуже хотів бути самостійним, нічого не просити в держави". 

Коли бум човникарства вщух, багато "комерсантів" повернулися до своєї колишньої роботи. Дмитро вирішив відкрити власну справу. Покликав Ірину (щойно одружилися) в уже знайому за час торгових вилазок Варшаву й заснував там будівельну фірму.

Кращий сорт, або квиток в один бік

"Більшість загострень у стосунках між людьми, людськими спільнотами та країнами — це наслідок стереотипів, забобонів і нетерпимості. Але історія вчить нас, що немає жодної групи, релігії, ідеології чи культури, які б володіли монополією на істину, красу та добро, які були б кращими, важливішими, правдивішими… немає кращих націй або етнічних груп. Є тільки різні нації та етнічні групи. І якщо придивитися, то можна помітити в них ті ж самі цінності й принципи" (Ентоні Х. Річмонд "Про толерантність").

Колись і в Німеччині, так само, як у Польщі сьогодні стосовно українців, звичними були дискусії на тему жахливо бідних емігрантів-поляків. І скільки змін мало відбутися в Польщі, насамперед у ситуації економічній, аби Німеччина почала сприймати цю країну як державу Євросоюзу! 

Так само, як сьогодні українці дошукуються свого польського коріння, щоб отримати Карту поляка, — поляки колись, у 1980-х, намагалися довести своє німецьке походження (особливо в Сілезії), бо це давало їм право отримати німецьке громадянство, що означало життя вищої якості (положення скасоване у 1992-му). 

Жителі кожної європейської країни не люблять трудяг-емігрантів, що в масі не вирізняються високою культурою. Недавно, приміром, у Віланові (районі щільного мешкання працівників з України у Варшаві) всіх українців виселили з гуртожитку за нехлюйство їхніх співвітчизників, але й поляки потрапляють за кордоном у халепу. На жаль, саме такі економічні мігранти передусім стають візитівкою країни, з якої приїхали. 

Стереотипний образ українців в очах поляків мало змінився з 1990-х: переважно малокваліфіковані, шукають роботу в сільському господарстві (здається, тут працюють уже самі українці), будівельному секторі, сфері обслуговування. Нині приїжджають більше людей освічених і займають відповідні до освіти ніші. Залишаються працювати в Польщі й студенти: 51% усіх іноземних студентів у Польщі — з України. Для польських вишів це чимала стаття доходів, бо українці навчаються переважно у приватних вишах, де семестр коштує від 500 до 1 тис. євро.

Своєю чергою, поляки воліють працювати десь в Ірландії або Великобританії, оскільки там платять іншу зарплатню. Для Західної Європи, по суті, польські гастарбайтери виконують те ж, що для Польщі — українські.

Пару років тому CEED Institute опублікував результати вже других досліджень про міграцію жителів країн Центральної та Східної Європи: A one-way ticket? (квиток в один бік). Поляки продовжують виїжджати у більш розвинені західноєвропейські країни. Насамперед у Великобританію, Німеччину, Ірландію, Голландію тощо. Загалом, Полонія налічує понад 23 млн, переважна більшість живе у США. Експерти прогнозують, що до 2020 р. поляків виїде ще, як мінімум, 750 тис. 

Сучасну Європу не створили чисті етнічні племена. Створювалася вона століттями внаслідок міграції народів уздовж і вшир усього континенту, і століттями тут навчалися вживатися в різнорідності етнічних культур. Із технічними можливостями пересуватися по земній кулі люди стали набагато активнішими. "Сутністю нашої епохи є, швидше, кочівник — людина, що мандрує з краю в край", — зазначалося ще в документах ООН "Про Новий світовий порядок" на зустрічі експертів у Болівії 1993 р. — "У суспільстві майбутнього всі люди, незалежно від своєї культури, будуть мігрувати".

Український дім 

Уперше про Український дім у Варшаві я почула від доньки півтора року тому. Кожен, хто прибуває з України й почувається розгубленим, приходить сюди. Так з'явився тут Олег Богатищев із Донецька, тренер з латиноамериканських танців, фіналіст багатьох турнірів в Україні та за її межами. Зумів усіх організувати, кинув на Фейсбук: досить депресувати, приходьте, танцюватимемо". Роман — з ансамблю "Калинка", Ганна — скрипалька, Сергій — журналіст, Анатолій — заступник директора у фірмі... Всі українці різних професій і віку об'єдналися в танці. А потім чаювали, розмовляли. Дивно, але за кордоном земляки стають як рідні, як одна родина, хоча в кожного своя історія. 

Наталія Кравець, учителька української мови з Севастополя. 25 років стажу: 

— Коли в Києві був Майдан, ми в Криму дуже раділи, так надіялися на зміни на краще! Але потім з'явилися "зелені чоловічки" — російські солдати без розпізнавальних знаків, на власні очі бачила гармати, танки, тоді стало зрозуміло: треба їхати. Ось тільки питання: куди? В останній, 11 клас сина віддали в школу в Херсонській області. Ми його просто вивезли. Вдома все склали, від вогню до водички. Думали спочатку перебратися на континент. Виявилося, політика для переселенців в Україні не продумана, ми вважалися нерезидентами, не могли відкрити рахунок, не могли знайти роботу… Чоловік і син вирішили їхати в Польщу. Я ще протрималася в Севастополі півроку, приїхала до них на Новий рік і вже більше назад не повернулася.

Лариса Вихівська, викладач київської гімназії, 25 років стажу: 

— Переїхала вслід за донькою. Я й чоловік одними з перших отримали Карту поляка. За картою донька змогла навчатися безплатно в Польщі. Навчалася в Ягеллонському університеті (Краків), там познайомилася з хлопцем із Варшави. Переїхали, влаштувалася на фірму. Вона в нас одна. У певний момент я відчула, що ми потрібні їй там, що для неї це дуже важливо. Це був внутрішній стан. Переїхавши до Варшави, думала: ну все, доведеться шукати себе в іншій сфері. А 25 років була ж учителькою початкових класів! На щастя, життя повернуло мене назад у школу. Почалося все з того, що зустрічалися українці спочатку в кав'ярні (у Фейсбуку списувалися, домовлялися про місце та час), розмовляли, а потім і вималювалася проблема. Тепер у Польщу приїжджають сім'ями. Для дітей перший рік адаптаційний — вивчають польську. Вивчають також інші мови, а українська — забувають! У нас було таке велике бажання, що, як мені інколи здається, нам янголи в цьому допомагали, ну й батьки дуже підтримували збереження українських традицій, відчуття українського громадянства тут. Так ми з моєю новою подругою й колегою Наталією Кравець відкрили першу українську суботню школу у Варшаві — школу "Материнка" ім. Д.Павличка для дітей, котрі приїжджають з України з батьками. 

Наталія Кравець:

— Це був маленький грант від великого гранту ЄС на розвиток культурного сектора. Для нас це був також вдалий досвід, ми дізналися, як із грантами працювати. Дуже допомагали нам поляки, і не тільки в підготовці документів: безплатно надали приміщення у Центрі багатьох культур (Centrum Wielokulturowe w Warszawie). Ми шукали, на який досвід орієнтуватися у створенні школи. В Києві є Міжнародна українська школа, їй уже понад 10 років. У Португалії, Іспанії, Австрії... У Львові Міжнародний інститут освіти, культури та зв'язків з діаспорою створив інтернет-портал, на якому виклав усі методичні розробки для роботи з дітьми. Було б бажання. Я і вдома не сиділа склавши руки, а тут знадобилася ще більша активність. Я просто побачила: це треба зробити, бо цього немає. Примітно, але справжнім імпульсом стали слова одного професора з Ягеллонського університету під час конференції у Львові на підтримку української мови: "Якщо не ви, то хто? Якщо не тепер, то коли?"

Лариса Вихівська:

— Минув навчальний рік, настало літо. У Польщі багато програм для економічних мігрантів, але немає таких для родин із дітьми, і влітку вони не охоплені увагою. Ми вирішили створити україномовний дитячий табір. Назвали його "Веселка". Думали, якщо навіть прийдуть четверо дітей, починатимемо. Прийшло спочатку шестеро. Працювали над культурною програмою, шукали безплатні музеї. Батьки нас підтримували, їм теж передався наш настрій. Наталя знову написала проект, він так і називався "Табір "Веселка". 

Наталя Кравець:

— Змогли купити фарби, конструктори, книжки. Вивчали польську культуру, історію. Адже якщо приїхали в країну, треба це знати, щоб адаптуватися, щоб не було культурних проблем із дітьми, які тут живуть. Але при цьому матеріали вивчали українською мовою. Адже ці діти — майбутнє України, вони повернуться. Мають повернутися. Збагачені найкращими знаннями, які тут є, і від свого, українського, не відірвані. 

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 14 липня-20 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво