Совок у крові як гостра форма ностальгії - Сімейне коло - dt.ua

"Совок у крові" як гостра форма ностальгії

25 квітня, 2014, 17:30 Роздрукувати Випуск №15, 25 квітня-16 травня

Багатьом громадянам колишнього Радянського Союзу дуже хочеться повернутися "у радянський дім". У психології і психіатрії існує поняття "гострої ностальгії", причому пов'язаної не з перебуванням у конкретному просторі, а з перебуванням у конкретному часі. 

Проблема "батьків і дітей", їх діалогічного нерозуміння, а інколи й роз'єднаності, викликаної найчастіше розбіжністю культурних та соціальних цінностей, сьогодні незвичайно гостра — як в Україні, так і в Росії. Втім, цю проблему можна назвати не тільки роз'єднаністю "батьків і дітей", а й "совком у крові", загостреною ностальгією за радянськими часами, яка, на жаль, примушує багатьох "батьків" аплодувати спробі реанімації Радянського Союзу, до якої вдалася російська влада. 

На жаль, ця абсурдна ідея має своїх палких поборників. Для вільнодумних людей України і Росії — це спільне лихо та біль. Одного разу я поскаржилася своїй подрузі-киянці, теж журналістці, що останнім часом втратила взаєморозуміння зі своїми батьками. Зовсім не можу розмовляти з ними на суспільні та політичні теми. Не знаходжу не тільки спільної мови, а й точок дотику. На що подруга мені відповіла: "Коли я своїй мамі ще в грудні телефоном, задихаючись від жаху, розповідала, як били кийками дівчинку в переході метро, вона сказала: "А навіщо вона пішла на той Майдан?". І я раптом так чітко згадала своє дитинство. Бувало, щойно на щось поскаржишся, у відповідь від мами чуєш: "А навіщо ти туди пішла (зробила, сказала)? Сама винна!". Не роби, не думай, не дихай, не живи... А ще голосно не смійся й не плач. Тобто не відчувай. Не проявляй себе ніяк. Мені здається, я почасти так і живу з цією материнською установкою. І тільки тепер, після наведеної її фрази, я це раптом згадала й усвідомила. А з приводу подій у країні всіма силами відмовляюся розмовляти з родичами. Боюся, скажуть щось — і я їх більше не зможу ні любити, ні поважати. Тому так і відповідаю: я не можу цього обговорювати. Хай розуміють, як хочуть".

Недавно в мене була схожа ситуація. Я живу зараз у Росії, викладаю в російському ВНЗ. Керівництво ВНЗ викликало мене й заборонило розмовляти зі студентами на суспільні та політичні теми. Мовляв, російський ВНЗ — це не місце для таких дискусій, і особливо — про нинішні відносини Росії й України. Запитала: "А що, свободу слова в Росії вже скасували?". Нічого чіткого з цього приводу мені відповісти не змогли. Потім усе-таки дозволили обговорювати суспільні та політичні теми — але тільки за стінами вишу. Я розповіла про цю ситуацію мамі, а вона у відповідь: "То ти й не кажи зайвого. Навіщо?". 

"Не кажи зайвого" — це цілком радянський підхід. Не говорити, не протестувати, не діяти, не жити. Тільки всім серцем "слухати музику революції" та "мудрі слова радянських лідерів". Решта — буржуазні свободи і свобода слова — нам "не потрібні". Тепер багато "батьків" тягнуть своїх дітей саме в таке життя — тихе, безсловесне, рабське. Таке життя здається їм прекрасним, ідеальним. Саме воно, а не "лихі 90-ті" чи "гнилий Захід", як люблять казати в сучасній Росії. Ось уже й М.Горбачова група російських депутатів пропонує притягнути до суду. Адже саме він для багатьох і в Україні, і в Росії є уособленням "тих-таки 90-х".

Із приводу "лихих 90-х" я постійно сперечаюся зі своїми батьками. Для мене — це час, коли люди ковтнули свободи, коли почали друкувати "заборонену літературу", коли вийшла перша, після багатьох років заборони, книжка віршів М.Гумільова, коли знову заговорили про поетів "срібного століття" — причому як російського, так і українського. Так, багатьом, а може, й дуже багатьом, на колишньому пострадянському просторі було важко пристосовуватися до нового життя, — але, з іншого боку, ми отримали багато невідомих раніше можливостей. Упала "залізна завіса", знову заговорили про свободу, у тому числі й про свободу слова, друку та зборів... Невже 90-ті не заслужили доброго слова від наших "батьків"? Принаймні вони досить дорогі багатьом "дітям". 

У радянські роки моя мама була дисиденткою. Таємно читала старшим школярам "заборонену літературу", ховала Солженіцина та інших "інакодумців" під обкладинкою "Піднятої цілини" М.Шолохова. Тепер вона ностальгує за Радянським Союзом і всерйоз боїться київських "бандерівців". Як це сталося? Як Радянський Союз із його чергами, постійним дефіцитом, "залізною завісою" та казенними промовами вождів встиг перетворитися в пам'яті наших батьків на райський оазис, де мирно уживалися вовк із вівцею? У ті роки мій батько, інженер-кораблебудівник, написав на ватмані в конструкторському бюро: "Як ви нам платите, так ми й працюємо..." Тепер він теж возносить Радянський Союз — і хвалить, і ностальгує, і зітхає. Він уже забув, що складав гумористичні вірші з приводу радянських буднів і читав їх у тому ж таки КБ (звісно, коли поруч не було начальства).

Багатьом громадянам колишнього Радянського Союзу дуже хочеться повернутися "у радянський дім". Вони не розуміють, що таке повернення неможливе, бо не можна двічі ввійти в одну й ту саму річку. І річка вже давно інша, і час змінився. Однак у психології і психіатрії існує поняття "гострої ностальгії", причому пов'язаної не з перебуванням у конкретному просторі (країні чи регіоні), а з перебуванням у конкретному часі (молодості, минулому взагалі). 

Існують три стадії розвитку такого захворювання. На першій пацієнт гостро тужить за минулим, має втомлений, сумний, мовчазний вигляд. Шукає усамітнення, хоче повернутися у свою молодість, у минуле, живе спогадами. 

На другій стадії захворювання думки про те, що було раніше, і про колишню батьківщину (таку як, наприклад, Радянський Союз) набувають у людини характеру "ідеї фікс". На цьому етапі у хворого з'являється безсоння, зникає апетит, підвищується кров'яний тиск.

На третій стадії може виникнути стан гострого божевілля. Людина усвідомлює, що на батьківщину (або в минуле) повернутися неможливо, і це призводить до депресії чи серйозного психологічного зриву. Такий стан спостерігався у військовополонених, наприклад у наполеонівських солдатів, які залишилися на території Російської імперії.

Якщо батьківщина, в яку людина неодмінно хоче повернутися, існує територіально, фізично, — проблему якось можна вирішити. А якщо ця батьківщина (наприклад, Радянський Союз або Російська імперія) існує тільки в минулому, у пам'яті, то як у неї повернутися? Ще Марина Цвєтаєва написала, що не можна повернутися "в дом, который срыт". Ось і намагаються ті, хто ностальгує за Радянським Союзом, витягнути цю "батьківщину" зі свого минулого й воскресити її в іншому часі й за інших умов. Насправді такі спроби — лише прояв гострої форми захворювання під назвою "ностальгія". Психологи називають гостру, клінічну форму ностальгії "ностопатією".

В "Большой энциклопедии по психиатрии" В.Жмурова (2012 р., друге видання) так пояснюється сутність ностальгії та її гострих (клінічних) форм: "Ностальгія не конче буває пов'язана з від'їздом, еміграцією чи висилкою в чужі краї, вона виникає і в тих ситуаціях, коли сама Батьківщина змінилася, лишилася в минулому або канула кудись у напівзабуте чи багатьом невідоме, незрозуміле. Поряд із типовими симптомами депресії, характерні постійні й нав'язливі думки про батьківщину, мимовільні спогади і сновидіння про колишнє життя, причому всі ці роки згадуються як час абсолютного і назавжди втраченого щастя, факт якого свого часу ніби й не усвідомлювався. Типове також палке бажання повернутися назад (ностоманія або ностопатія), що особливо травмує пацієнтів своєю абсолютною неможливістю, і, крім того, загострене відчуття відчуження або навіть ненависті до всього, що так чи інакше пов'язане з новим місцеперебуванням. Можуть виникати, крім згаданих відхилень, агресія, імпульсивні руйнівні дії, реакції короткого замикання, суїциди, хвороби залежності, значне зниження потенціалу адаптивності тощо".

Отож, багато "батьків" ідеалізують минуле, свою юність, у якій було морозиво по 20 коп., і вони позичали п'ятірку до зарплати. Але я чомусь пам'ятаю інше: наприклад, нескінченну чергу за шоколадним маслом, у якій ми з мамою стояли спекотного літнього дня у прекрасному причорноморському місті Миколаєві. Пам'ятаю, як мені, з одного боку, не подобалося стояти в тій довгій черзі, а з другого — так хотілося улюбленого шоколадного масла — райської їжі, доступної небагатьом... І я мріяла тоді про часи, коли можна буде вільно зайти в магазин та купити шоколадне масло без черги. Тепер ці часи настали, але чимало "батьків" уперто й наполегливо тягнуть своїх дітей назад, у совок, до черг і дефіциту. Ці "батьки" твердять про ворогів-американців, ворогів-європейців, ворогів-"бандерівців", "ворогів жидо-бандерівців" (у Росії, уявіть, уже й такі з'явилися!), інших "ворогів народу", беруть активну участь у проросійських мітингах та мріють, що Росія прийде й наведе на українських землях колишній, радянський порядок.

Мабуть, "дітям" важко звинувачувати "батьків" у тому, що багато їх тішаться радянськими ілюзіями. "Убити дракона" кожному потрібно в собі самому, як і вичавити по краплі раба. Головне зараз — що скажуть "внуки", тобто ті, кому сьогодні 17—20 років. Вони одночасно далекі і від покоління 90-х, до якого належу я, і від покоління моїх батьків. "Внуки" знають про радянські реалії тільки з чуток. Одна з моїх студенток сказала, що їй подобається стояти в чергах — поговориш із людьми про те, про се, так і час мине. Їздити за кордон їй теж не потрібно — можна чудово відпочити і в Росії. Свобода слова? Можна спокійно обійтися й без неї — навіщо, справді, базікати зайве? Єдине, за чим моя студентка пошкодувала, то це за можливою втратою західної продукції, зокрема — парфумів. Не готова ще вона переходити від французької парфумерії до парфумів "Красная Москва". Отже, розмовляю я тепер із нею, відштовхуючись від любові до парфумерії. 

Якщо прекрасна стать у Росії та в прорадянськи налаштованих українських сім'ях ще не готова відмовитися від європейського вбрання, косметики та парфумерії, отож для "внучок" не все ще втрачене. Поступово можна й до свободи слова дійти — коли "внучки" усвідомлять, що така додається до французьких парфумів. Безкоштовно. Як культурний додаток... І замисляться над тим, чи варто вважати американців та європейців ворогами. І захочуть хоча б один раз побачити Париж — але не для того, щоб побачити і вмерти, а щоб вдихнути чудове паризьке повітря, настояне на "liberté", "egalité", "fraternité" — свободі, рівності та братерстві. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво