Секретні файли, або Що приховують наші діти - Сімейне коло - dt.ua

Секретні файли, або Що приховують наші діти

8 вересня, 2017, 16:36 Роздрукувати

Те, що розповідати можна не всім і не все, діти починають розуміти ще в дошкільному віці.

"Ну добре-добре, куплю я тобі морозиво, тільки обіцяй, що мамі не скажеш, а то вона сваритиметься", — бабуся не витримує канючення, приправленого аргументами "чому всім можна, а мені не можна?" і "я з'їм увесь твій суп, якщо купиш", і прямує до кіоску. Отримавши омріяний ріжок, онук про всяк випадок запитує: "А татові можна сказати?" — "Нікому не кажи. Це буде наш з тобою секрет".

Те, що розповідати можна не всім і не все, діти починають розуміти ще в дошкільному віці. Декого тримати язика за зубами цілеспрямовано вчать батьки — півбіди, коли простодушне й балакуче маля готове розповісти родичам, що тато, який за легендою лежить із хворою спиною і ніяк не може поїхати копати картоплю, охоче стрибав із донькою на батуті в парку. А от коли сусідові в маршрутці доповідають, що мама вчора отримала премію і оце прямо зараз "ми з нею їдемо до ювелірного магазину", — це точно підштовхне дорослих до серйозної розмови про речі, які мусимо треба тримати в секреті, принаймні від незнайомців. Та навіть якщо батьки й не заводять спеціальної розмови про таємниці, ті однаково входять у дитяче життя — з дружніх і "страшенно секретних" перешіптувань у дитсадку, з книжок, ігор і, звичайно ж, спостережень за дорослими, які регулярно щось приховують, щось недомовляють або й прямо попереджають: "Це — секрет". І рано чи пізно самі батьки опиняються в ситуації, коли вже й вони опиняються поза межами втаємничених. 

Дитячі секрети бувають різними, і часто за "мамо, не дивися" або "я не можу тобі сказати, що я роблю" стоїть щось приємне, наприклад підготовка подарунків і сюрпризів до свята або ж відшліфовування нових умінь, якими хочеться поділитися з батьками тільки після досягнення досконалості. Однак із віком дедалі більше таємниць будуть приховані від батьків не тому, що тих планують чимось порадувати, а тому, що дитині страшно або соромно ними ділитися. Мабуть, кожен дорослий може пригадати ситуацію, про яку він так і не розповів батькам, тому розраховувати на універсальний рецепт абсолютної довіри й відкритості дітей не варто. Але зменшити кількість таємниць від батьків цілком можливо. 

"Дурниці, не варто й згадувати"

Мені двадцять років, я живу окремо від батьків. Якось випадково розбиваю на кухні гарну кришталеву салатницю. Мені шкода салатниці, але я не можу не тішитися тим фактом, що мене ніхто не сваритиме за те, що сталося. Кілька змахів віником — і наслідки катастрофи усунуто. Не треба нишком ховати друзки, не треба вдавати, що я й гадки не маю, куди ж ця салатниця поділася. Я просто йду до магазину і купую нову, не таку вишукану, але цілком функціональну. І хоча загалом я б'ю трохи менше посуду, ніж десять років тому, дорослішання не гарантує більшої вправності, меншої забудькуватості чи інших супергеройських рис, які вберегли б нас від завдавання шкоди і помилок на кшталт загубленого гаманця. Однак більшість дорослих не сваритимуть себе за незграбність, а якщо й докорятимуть собі, то не більше ніж одну-дві хвилини. Вони зітхнуть і постараються виправити наслідки — саме це називається відповідальністю. 

То чому ж замість відповідальності ми пропонуємо дітям нудні лекції, картаємо за неуважність і "криві руки" й усіма можливим способами даємо зрозуміти, що помилки й випадковості — це те, за що тебе покарають, якщо не фізично, то морально? І чому потім дивуємося й навіть обурюємося, дізнавшись від учителя, що дитина вже давненько приходить у дощ до школи мокра, бо згубила парасольку і боїться признатися, або ж коли знаходимо в найдальшому куточку шафи свідчення дрібних "злочинів" — уламки прикрас і друзки посуду, зіпсовану помаду й поламані інструменти? Ноги такої поведінки ростуть з часів дефіциту, коли чашка з вистояного в чергах сервізу була справді незамінною, а придбана у Прибалтиці косметика цінувалася на вагу золота. Але нині, коли ринки перенасичені товарами на будь-який гаманець, чи варті матеріальні предмети втрати чесності дитини? 

Звичайно, залишати поза увагою ситуації, коли втраті чи знищенню речей можна було запобігти, не варто. Але психологи пропонують батькам замість традиційних нотацій і покарань у таких випадках частіше користуватися методом природних наслідків, себто давати дітям можливість, з одного боку, відчути на собі логічні наслідки кожної дії, а з іншого — навчитися виправляти шкоду. Розбив бабусину улюблену вазу — і не тому, що вона небезпечно стояла на краю стола (бо тут природні наслідки мала би передбачити бабуся), а тому, що грався в кімнаті м'ячем, — залишаєшся без кишенькових грошей, бо вони потрібні, щоб купити бабусі нову. Катався на дверцятах шафи й зламав їх — твоя шафа якийсь час стоятиме без дверцят. Вчергове забув у тролейбусі спортивну форму — разом із батьками їдеш до бюро знахідок, а якщо знайти не вдасться, доведеться ходити на фізкультуру в тому, що знайшлося вдома, аж поки батьки зможуть придбати нову. Або все купуємо відразу, але за рахунок подарунків до найближчого свята. І при цьому дуже важливо втриматися й не сварити надміру, не повчати, не сипати образливими коментарями, що змусить приховати наступну помилку. Все це ситуації рутинні, з кожним може трапитися, не варто перейматися. Треба спробувати виправити шкоду й подумати, як зробити так, щоб у майбутньому бути обачнішим.

Вір мені

Секрети від батьків, на жаль, не обмежуються втраченими чи зіпсованими речами. Що старші діти, то серйознішими будуть їхні недомовки. І одна річ не ділитися з батьками фактом прогулювання школи, а зовсім інша — не розповісти їм про проблеми з однолітками чи іншими дорослими. Для дитини нормально й природно в складних ситуаціях звертатися по допомогу до батьків. Але цю довіру досить легко зруйнувати браком довіри до самої дитини.

"Тату, мене сьогодні вчителька насварила ні за що!" Не дослухавши сина, тато перебиває: "Прямо-таки ні за що! От ти нічого поганого не робив, а тебе взяли й насварили, так?" Світогляд тата не передбачає ситуацій, у яких дитина виступає жертвою обставин або упередженого ставлення — дорослі завжди мають рацію. У конфлікті дитина—дорослий він завжди буде не на боці дитини, тому не дивно, що за кілька років син не розповість йому про цькування однокласників, підтримані тією ж таки вчителькою. Вірити дитині не означає вірити сліпо — кожен конфлікт заслуговує принаймні на те, щоб вислухати обидві сторони. Але так само не повинна бути сліпою і недовіра до дитячої позиції щодо проблеми. Для хороших стосунків краще зайвий раз повірити і потім обговорити, чому дитина збрехала, ніж один раз не повірити щирості й відтак втратити довіру назавжди.

Але й ця ситуація не найстрашніша. Акція проти насильства #ЯНеБоюсьСказати, яка прокотилася українським Інтернетом рік тому, показала, що дуже багато дітей і підлітків, зазнавши сексуального насильства, не розповіли про нього дорослим, а серед тих, хто розповів, був жахливо високий відсоток тих, кому батьки не повірили. Враховуючи те, що за даними поліції в різних країнах від 80 до 90% відсотків педофілів — це люди з найближчого оточення дитини, які з легкістю можуть маніпулювати дитячим поглядом на ситуацію, спробуйте уявити собі, що відбувається в душі дитини, яка таки вирішила розповісти про "незвичайні секретні ігри" з дядечком, другом сім'ї чи репетитором, а у відповідь отримала щось на кшталт "ти вигадуєш" і "не може такого бути". Вже дорослі жертви педофілів признаються, що тієї недовіри й досі не можуть пробачити батькам, які мали слугувати їм надійною опорою і захистом. 

Ще одна причина дитячого мовчання про сексуальне насильство — табуйованість у родинах будь-яких тем, пов'язаних із сексом. Це не обов'язково присоромлення за розмови про те, звідки беруться діти, чи покарання за мастурбацію. Часто сама атмосфера в домі не передбачає відвертості в цій сфері — "у нас не прийнято про це говорити". У кращому разі дітям дають почитати книжку про сексуальні стосунки, у гіршому вважають, що вони самі якось розберуться. І от дитина, якій старший товариш запропонував потримати його за "одне місце" і "взамін" показати, що в неї є під трусиками, не розповідає про це батькам, бо сама думка про те, щоб сказати про це батькам, видається неприродною. Бо батьки ніколи не говорять про те, що в кого під білизною, а якщо й говорять, то за допомогою таких евфемізмів і з такими червоними вухами, що просто шкода травмувати їх подібною інформацією.

Якщо ви хочете, щоб дитина не приховувала від вас, що хтось торкався її в інтимних місцях, що хтось пропонував їй зайнятися сексом, щоб донька-підліток не тримала в секреті, що завагітніла і хоче зробити аборт, — будь ласка, говоріть з дітьми про інтимне. Це зовсім не означає, що мусите ділитися власним досвідом чи знайомити нащадків з порнографією, але "правило трусів" — те, що під ними, можна показувати тільки батькам або лікареві (теж у присутності батьків), а про всі випадки, коли туди лізуть інші знайомі й незнайомі люди, обов'язково доповідати — має з'явитися в родині ще раніше, ніж мама перейменує "перчик" на пеніс, а "квіточку" на вульву. 

Так чи інакше, а секрети від батьків у дітей були і будуть завжди. Абсолютної відвертості чекати не варто навіть у найспокійніших і "всерозуміючих" родинах, бо кожна людина має право на дещицю приватності. Однак нехай ці таємниці обмежуються думками про кохання в нотатниках із замочками, еротичними фотографіями у спеціально прихованих папках у ноутбуці і суперсекретними подарунками під ялинку. А про решту нехай завжди можна буде поговорити з батьками.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 18 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво