Що посієш, те й пожнеш - Сімейне коло - dt.ua

Що посієш, те й пожнеш

13 вересня, 16:09 Роздрукувати Випуск №34, 14 вересня-20 вересня

Причинно-наслідкові зв'язки у вихованні.

© Василь Артюшенко, DT.UA

У психології чітко прослідковуються причинно-наслідкові зв'язки. Цим вона схожа на математику. Якщо до одного додати один, завжди буде два. Результат тут передбачуваний. Так і в психології: генетичні ознаки плюс певний тип виховання — дорівнює психотип у дорослому віці. Дива тут зазвичай не трапляється.

Людина подібна до комп'ютера. З одного боку, у комп'ютера є залізо — апаратне забезпечення, яке має певні властивості. У людини є набір генів, особливості будови тіла, темперамент — ознаки, з якими кожен народжується. З іншого боку — у комп'ютер завантажуються операційна система і програми. Які програми встановили (а з ними, можливо, й віруси), так комп'ютер і працюватиме. В людину настанови й програми завантажують значимі дорослі: батьки, брати, сестри, няні і т.д. Що в дитинстві "встановили" — за такими програмами людина й житиме (якщо не вирішить на все те свідомо впливати).

Ці програми формуються залежно від того, що дитині кажуть про неї її батьки, яку інформацію про неї транслюють. Кажуть їй, що вона молодець, — і дитині все вдається. Або ж запевняють, що вона ні на що не здатна. Або взагалі — і те й інше одночасно. Також важливо, що саме дитина знає про стосунки в партнерстві мами і тата. Батьки або демонструють, що партнерство це радісно й ресурсно, або — що це кара та й годі.

Ще має значення, яке дитина бачить ставлення батьків до інших людей і до світу загалом: світ навколо безпечний і сповнений можливостей чи він злий і вороже налаштований?

Дивлячись на семирічну дитину, вже можна передбачити, за якими програмами житиме людина протягом життя. Якщо, звичайно, не вирішить у дорослому віці все змінити.

У позитивній психотерапії (позитивна психотерапія — метод короткострокової психотерапії. Позитивний — від лат. positum, означає фактичнев наявності) є поняття любові й справедливості.

Любов — як почуття беззастережного прийняття. Справедливість — як вимогливість і очікування. Залежно від комбінації цих двох складників виділяють чотири типи виховання.

Гіперопіка: багато любові, мало справедливості

Це стосунки батьків і дітей, яким притаманний дисбаланс: прийняття набагато більше, ніж вимогливості. Батьки емоційно зливаються з дитиною: дитину люблять, приймають і майже нічого від неї не очікують. У такому стилі виховання дуже слабко розвинена дисципліна. Мама і тато практично не вимогливі: хочеш гратися, а не спати — грайся на здоров'я.

Маленька дівчинка складає конструктор, та раптом усе кидає і каже: "У мене не виходить". І ту ж мить мама/няня/бабуся біжать за неї складати. Хоча можна було б довірити дитині закінчити справу самостійно, просто трохи допомігши.

Мама постійно зав'язує за школяра шнурки, бо він сам "не може", адже ще "не вміє". І не дає можливості навчитися, бо робить це замість нього. Тато дозволяє і купує все, "тільки б дитина не плакала". І центром сімейного всесвіту стає чадо, яке не знає слова "ні".

У результаті такого виховання людина виростає з чіткими програмами: "Я не можу зробити цього сам/сама", "мені повинен хтось допомогти". Це дорослий, який не вірить у свої сили, не відчуває внутрішньої опори, йому складно доводити розпочаті справи до кінця. Така людина в стосунках звикла емоційно зливатися з партнером і шукати в ньому батьківську опору. Людям, яких виховували в такому стилі, складно самостійно йти до своєї мети і досягати успіху в житті. Як патологія тут може розвиватися невротична депресія. Проте з іншого боку, як позитивний аспект, з таким вихованням людина має розвинену здатність приймати любов.

Надвимогливість: багато справедливості, мало любові

Тип виховання, в якому вимогливість домінує над прийняттям, притаманний для холодних, контролюючих або інфантильних батьків. До маленької дитини ставляться як до дорослого, дають ношу не за віком. Активно заохочують бажану поведінку і карають або ігнорують небажану. Накладають на дитину ярмо своїх очікувань і надто суворі, коли дитина припускається помилок. 

Хлопчик приносить додому хороші оцінки й хвалиться перед батьками. Це єдина ситуація, коли на нього звертають увагу і він чує від батьків скупі слова підтримки. Решту часу його або ігнорують, або гніваються на нього. Тато перекладає на сина відповідальність за своє життя: "Ось виростеш, станеш бізнесменом і купиш татові машину". І йому байдуже, чого хоче сама дитина: ким стати і кому що купувати.

Дівчинка — нянька для своїх братів і сестер. І від неї мама вимагає поведінки як від дорослої, забуваючи що вона не найнята гувернантка, а лише така сама, як і інші, дитина.

Формується життєва настанова: "Я хороший, якщо відповідаю очікуванням інших". Така людина відчуває свою цінність, лише якщо чогось досягає. Намагається ніби "заслужити" любов. Тут часто притаманні втеча в діяльність, трудоголізм, педантичне ставлення до життя. Можлива патологія — компульсивний невроз. Формується вміння досягати цілей заради схвалення.

Непослідовність: то тільки любов, то тільки справедливість

Це маятниковий тип виховання, коли крайні межі любові й справедливості — гіперопіка і надвимогливість — постійно чергуються між собою. Може бути таке, що в сім'ї мама і тато розділили між собою ролі "поганого і хорошого поліцейського" і транслюють дітям геть протилежне, або один з батьків постійно велить щось на кшталт "стій на місці, йди сюди". У результаті дитину просто рве на шматки: вона не має чіткого розуміння — це їй робити чи інше. Або мама каже "я тебе люблю" і ніжно пригортає до себе, а потім б'є ремінцем за розкидані іграшки.

Прийшли гості, і мама просить сина вийти до них, бути активним, розповісти віршика. Коли ж хлопчик починає бавитися, тобто бути активним, як і просила мама, вона проганяє його назад у свою кімнату, бо він заважає гостям. Тато забороняє дитині грати в ігри на планшеті, вимагає дисципліни — чадо біжить до мами, і та дозволяє робити все, демонструючи прийняття. 

З таких дітей виростають дорослі з програмами "я можу впоратися сам, але все ж таки допоможи мені", "я хочу, але я не хочу", "то люблю, то ненавиджу". Такі люди прагнуть любові й уваги, але водночас уникають їх. Це постійні метання з однієї крайнощі в іншу. Можлива патологія — істеричний невроз. Проте можливо, що виховається вміння поєднувати непоєднуване.

Збалансованість: баланс любові і справедливості

Це тип виховання, в якому зберігається баланс прийняття і вимогливості. Любов-прийняття — як розкішна картина, в якій художник дав волю своїй фантазії. Справедливість-вимогливість — золота рамка, що гарно обрамлює цю картину. Справедливість потрібна, щоб дитина вижила в цьому світі, а любов — щоб вона навчилася цей світ приймати.

Баланс любові й справедливості — це коли дівчинка не хоче лягати спати, бо захопилася грою, а батьки їй м'яко пояснюють і вкладають у ліжко, бо є певний режим дня. Баланс — це про ситуацію, в якій хлопчик грає в комп'ютерні ігри, а батьки чітко обмежують час гри і з ним про це домовляються. Тато і мама дають дитині простір для свободи, довіряючи їй певні обов'язки за віком.

Завдяки цьому типу виховання засвоюється настанова "я можу впоратися сам", виробляється самостійність, з'являється віра в свої сили й відчуття самоцінності.

Як зарадити?

Тепер, коли ви більше знаєте про різні типи виховання, спробуйте проаналізувати, який з них використовували ваші батьки. Що ви більше отримували, коли росли? Більше любові чи більше справедливості? Чи, можливо, було маятникове виховання? Чи все ж таки вам пощастило, і у вас воно було збалансоване?

Батьки дають своїм дітям стільки, скільки можуть дати, не більше й не менше. Завдання дорослої свідомої людини — додавати собі самостійно те, чого бракувало в дитинстві. Якщо вас у дитинстві багато балували й приймали, то дисципліна й вимогливість до себе — ваша зона розвитку. Якщо в дитинстві від вас багато вимагали — додавайте собі прийняття і любові щодня. Якщо ж маятник коливався від любові до справедливості, то ваше завдання — зменшити вплив крайнощів внутрішніх конфліктів. 

Звісно, позбавлення деструктивних життєвих настанов і програм процес тривалий. Це можуть бути місяці, а то й роки психотерапії. Зате потім комп'ютер запрацює набагато ліпше, а жити стане приємніше, легше й радісніше. Ключове, що треба пам'ятати, — маємо самі собі стати мамою або татом, яких нам бракувало в дитячі роки. Спершу — станьмо цією турботливою мамою (татом) самому собі, а відтак уже легше буде стати нею (ним) і для своїх дітей.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво