Ризики сучасного світу, або Як розвинути в дитини "антикрихкість"?

Спокій і безпеку дітей удома оберігають батьки, у школі - вчителі. І лише на вулиці - ніхто. Ще два десятки років тому у дворах можна було побачити літніх людей, які відпочивали, дихали повітрям, а заодно наглядали за дітлахами. Тепер їх там практично немає. Часто діти гуляють самі. Та чи так уже й безпечно нині на вулиці, у дворі, на дитячому майданчику? Як убезпечити дитину від ризиків сучасного світу? Про це наша розмова з соціологом Вікторією БРИНДЗОЮ.

- Подивімося на те, що відбулося з суспільством за останні два десятки років. Ми були досить закриті, усе контролювала й вирішувала держава. Нині декларуємо відкритість суспільства, за якої безпека, зокрема дітей, досягається не тим, що хтось усе контролює, а тим, що дотримуються правил. Особливість нашої ситуації в тому, що можливості для відкритості з'явилися, але нашу спроможність жити в умовах відкритості ще мусимо дорозвинути.

Для батьків надзвичайно важливо дитину убезпечити. Це фізіологічне питання. Та оскільки суспільство переживає трансформацію від одного ладу до іншого, батькам важко визначитися зі схемою виховання дитини: готувати дитину до життя "в джунглях", коли перемагає фізично сильніший, чи у цивілізованому світі, де слабкий має однакові права й можливості з сильним. Наприклад, як поводитися, коли дитина в пісочниці забирає іграшку: чи можна брати іграшку іншої дитини? А якщо так, то як це робити? Попросити чи забрати? Цінності передаються від батьків до дітей не тому, що вони їм розповідають що правильно, а що неправильно, а з батьківськими вчинками. Ви можете постійного казати дитині, що брати чужого не можна, але якщо бодай один раз відреагуєте, мовляв, нічого страшного в тому, що взяла чуже, то дитина засвоїть саме це, показово питаючи дозволу.

Після безпеки для батьків не менш важливо, щоб дитина досягла успіху в житті, дала собі раду. Схеми успіху для закритого корупційного суспільства ми маємо - проштовхуватися ліктями, шукати знайомств з потрібними людьми, "ловити халяву", обходити правила. А от альтернатива поки що не очевидна. Як стати успішним дотримуючись правил, старанно працюючи, довіряючи незнайомим? Батькам це не очевидно, а відтак, навіть якщо вони скажуть дитині, що чужого брати не можна, вони не знають, що далі. Як з таким підходом до життя не те що стати успішним, а просто вижити?

Спостерігаю за собою. Я - людина із західною освітою, відносно молода, проте все одно простежую у своїй поведінці і словах схеми, характерні для закритого суспільства. Наприклад конформізм - чинити як усі, не виділятися (як умова безпеки). Ось дитина щось зробила, на мою думку, неправильно, я імпульсивно обурююся: "Ну, хто ж так робить?" А потім думаю, чи не суперечить це оригінальності, творчості, відкритості? Якщо досі ніхто так не робив, хіба вона не може бути першою? Де ж тут місце для інновацій? Одна ніби фраза, але вона віддзеркалює цінності.

Зверніть увагу, що українські батьки дуже лагідні, коли розмовляють з немовлям. Та коли дитина підростає і проявляє свою суб'єктність, їхнє ставлення, тон розмови змінюються: "Сядь! Стій! Не роби так!". У цьому наша неготовність до того, що дитина проявляє суб'єктність. Ми припускаємо її неспроможність, неготовність до життя. Хочемо все контролювати, бо не знаємо механізмів взаємодії у відкритості.

- До всього цього час вносить свої корективи. Дитина виростає, і батьки вже бояться відпускати її саму на вулицю, у двір. Немає відчуття безпеки.

- Сьогодні в суспільстві підвищений рівень тривожності. Не лише через війну. Ще кілька років тому в людей було відчуття, що державні інституції знають і розуміють, що роблять. Тепер це відчуття змінюється. З'являється острах, що керівництво держави, з одного боку, не дає собі ради, а з іншого - не допускає суспільство до активнішого ухвалення рішень. І це позначається на нашому відчутті безпеки. Ми дедалі частіше маємо справу з некомпетентністю інституцій, а відтак не довіряємо їм, бо вважаємо, що, коли з нашою дитиною щось станеться, нам навряд чи вчасно й якісно допоможуть. Це - у нашій підсвідомості. Якщо ви вчите дитину йти через пішохідний перехід чи на зелене світло, ви не впевнені, що хтось на неї не наїде. Так, у розвинених країнах таке також може бути, але там водій точно відповість за це, і "швидка" приїде за лічені хвилини. В Україні ми в цьому не впевнені. З'являється відчуття, що ви можете покладатися лише на себе і своїх близьких. А це знову ж таки обмежує відкритість і довіру, а отже й розвиток суспільства.

- В Україні спостерігаємо дві протилежні тенденції: одні батьки безмежно опікають своїх дітей, а в інших сім'ях вони ростуть як трава при дорозі. Бо їхні батьки вважають, що діти повинні бачити життя таким, яким воно є.

- Є різні концепції виховання. Прихильники одних радикально закликають відпускати дітей, аби вони чимраніше пізнавали небезпеки самостійно. Такі діти краще пристосовуються до виживання. А діти, якими повсякчас опікуються батьки, не привчаються виживати в нашому недосконалому суспільстві. Іноді це переходить у крайність: ми ходимо за дитиною по дитячому майданчику, підтримуємо за руку, вмовляємо не бігати, не відпускаємо нікуди саму. Тож хтось може відпустити дитину і дозволити їй набувати власного досвіду, а когось ця думка просто жахає. Загальний стан тривожності не дозволяє нам віддати свою дитину світу. Ми зациклюємося на забезпеченні її безпеки, а це обмежує можливості дитини і, зрештою, суспільства загалом розвиватися.

- Що ж робити?

- Можу поділитися своїм досвідом. Я намагаюся себе переконати, що вберегти дитину від усіх ризиків неможливо. Хоч як би хотілося підтримати дитину за руку, в деяких моментах треба дозволити їй упасти. Намагаюся пояснити їй ризики і допомогти навчитися на них реагувати. Наші діти не мають, на відміну від батьків, досвіду життя в тоталітарному режимі. Їм важко зрозуміти, чому інструментом порядку в нас досі є заборона. Якщо суспільство відкрите, інструментом порядку є правила та їх дотримання. Заборона в дітей епохи лібералізму викликатиме лише спротив. Якщо ви хочете вберегти свою дитину від спокус, а деколи й загроз, допоможіть їй розуміти причинно-наслідкові зв'язки. Просто заборони матимуть протилежний ефект. Сприяйте тому, щоб дитина сама ухвалювала рішення і несла за них відповідальність, допоможіть їй бачити й оцінювати наслідки своїх дій. Так ви краще підготуєте її до ризиків сучасного життя. Хоча, маємо визнати, що до викликів лібералізму ми самі ще не готові. Нам бракує фінансової, споживчої, громадянської грамотності, ми піддаємося на пропаганду й солодкі обіцянки, все ще очікуємо захисту від держави. Ми самі ще мусимо вчитися жити в ліберальному відкритому світі. Виховуючи дитину, маємо чудову нагоду вчитися разом із нею.

Повертаючись до теми, чи можна щось брати без дозволу. Поспостерігайте за собою, чи дотримуєтеся ви цього правила щодо своєї дитини. Чи питаєте в неї дозволу, коли берете її речі? Якщо правила діють не для всіх, тоді це не відкритість. Це пояснення, чому корупцію так важко викорінити з нашого суспільства. Свобода, яку дає відкритість, дуже легко переростає у сваволю й безлад. Свобода завжди має бути збалансована відповідальністю. А відповідальність в українських дітях дуже нерозвинена. Ми рідко дозволяємо їм самим щось вирішувати, бо вважаємо, що вони не спроможні ухвалювати власні рішення і відповідати за них.

- Часто батьки дуже лояльно ставляться до своїх дітей. Навіть якщо ті вчиняють щось малоприємне. Не хочуть травмувати.

- Цим наші батьки істотно відрізняються від європейських. В одній англійській дитячій книжці прочитала, як хлопчик зруйнував пасочки іншої дитини. Що, як ви думаєте, сказала дитині йому мама? Перше - попросила вибачитися. Друге - відновити зруйноване. І третє - посидіти осторонь, бо він покараний.

В українському суспільстві таку реакцію вважали б перебільшеною. У кращому разі це буде щось одне. Наше суспільство сигналізує громадянам, що уникати відповідальності - це добре. Коли ви щось вчинили й уникнули відповідальності, то це успіх, це шанс. І це передається дитині. Батьки не хочуть, щоб дитина відповідала за свій вчинок. Не тому, що вони погані, а тому, що так бачать шлях виживання і успіху.

- На жаль, школі у питаннях виховання ми також не довіряємо.

- Нещодавно я брала участь в експертній дискусії про те, що маємо робити, аби школа краще виконувала функцію соціалізації. Нині школа виступає додатковим обтяженням. Батьки вважають, що вона мало що дає, часто геть не згодні з учителями, але розуміють: це треба пройти. І водночас створюють паралельний світ: наймають, наприклад, репетиторів, посилаючи дитині сигнал, що школу треба просто відбути. Вчитель перестає бути для дитини авторитетом, і це ще більше розхитує її ціннісну рамку. Про це дуже добре пише Памела Дракерман у книжці "Французьке виховання". У розвинених суспільствах модель правильної суспільної поведінки проговорена, щодо неї є суспільна домовленість. Відповідно, дитячий садок, школа, медіа відтворюють цю суспільну домовленість. В Україні досі діяв договір так званого корупційного консенсусу, про що пише Несторівська група. Його суть - якщо можеш вкрасти, вкради! Не попався - добре, попався - поділися. Ці речі несвідомо засвоюються дитиною. Нині ми прагнемо перейти до нового суспільного договору. Тому мусимо його ретельно продумувати, проговорювати й опрацьовувати відповідні механізми взаємодії.

Загалом в українському суспільстві сплівся цілий клубок культурних рамок і схем. Ми ввібрали багато культур, жили в різних режимах. У нашій культурі є архаїка і постмодерн. Наприклад, молоді жінки все ще відчувають тиск: треба вийти заміж і народити дитину у 20-
25 років, інакше тебе вважатимуть невдахою.

- Але ж медики також стверджують, що зволікати із цим не варто. З віком зростає загроза спадкових захворювань, не кажучи вже про те, що із часом жінці складніше народити.

- Ось бачите, ви теж так вважаєте. Ризик спадкових захворювань зростає після 35. Та загалом, це окрема тема, можемо про це дискутувати. Проте наголошую: жінка має ухвалювати рішення про народження дитини усвідомлено і нести за це рішення відповідальність. А якщо на неї тиснуть, вона народить і, цілком можливо, думатиме, що всі їй винні - батьки, суспільство, бо це ж вони такі вимоги до неї ставили.

- Вважається, що завдання батьків навчити дитину розпізнавати, що таке погано і що таке добре. Але як при цьому уникнути чорно-білих схем?

- Це складне питання для суспільства, що переживає трансформацію. Мусимо і собі і дитині допомогти розібратися, в чому є загрози, подумати, чому вони виникають і як їх долати. Коли в суспільстві такий стан тривожності, сприйняття дійсності сильно спрощується. Ми ділимо все на чорне і біле, і цим можемо й у сприйнятті дитини якісь речі радикалізувати. Наприклад, росіяни - погано, "слава Україні" - добре. Але життя складається з величезної кількості проміжних побутових моментів. Ось, наприклад, ми йдемо вулицею, і дитина питає, що це за дорожній знак? Відповідаю: "Зупинку і стоянку заборонено". А вона далі: "А чому тут стоять машини, якщо заборонено?" І я мушу якось пояснити, що деякі люди так роблять, але це погано. Розумієте, як це позначається на усвідомленні правил гри? Вони ніби є, проте окремі люди їх порушують, і це з дня в день повторюється. Ми маємо сильну ціннісну інерцію. Але це не виправдовує аморальних вчинків. Добро вічне, а зло завжди спокусливіше і простіше. Живучи в несправедливому суспільстві, ми навчилися дуже майстерно себе виправдовувати. Часто порушення правил виправдовуємо саме необхідністю виживати, давати собі раду. Корупціонери теж мають дітей, яких вони мусять годувати.

Повертаючись до заборон. Якщо обмежувати дитину і постійно щось забороняти, їй потім може бути складно відрізнити, що справді небезпечно, а що - просто забаганка батьків. Якщо дитину часто залякувати, вона поступово звикне і перестане реагувати. Як у відомій казці про хлопчика, котрий кричав: "Вовки!" Але відкритість несе й багато ризиків, ми це теж повинні розуміти. Доступність наркотиків, відео з екстремальними витівками підлітків, поширення приватної інформації через Інтернет. Це загрози зовсім іншого рівня, ніж падіння з турніка на дитячому майданчику. Не тисніть на дитину, поясніть, що ви переживаєте, будьте щирими. Розкажіть про ваш досвід подолання спокус, спільно подумайте про наслідки. Наберіться сил і підіть у лікарню, де лікують наркоманів, порекомендуйте подивитися фільм Requiem on a dream, наприклад. Допоможіть дитині збільшити її спроможність відрізняти добро від зла. Через ситуації, через дискусії, а не через просто заборону. Звісно, буває й таке, коли треба просто втрутитися і витягти дитину, яка потрапила у біду. Але це може статися і з дорослим.

- Колега розповів, що його син-школяр почав ходити в якусь релігійну секту. Його туди заманив інший школяр. Це теж ризик.

- Так. І це питання довіри. Спробую відповісти ілюстрацією. Побачивши, що людина лежить на вулиці, ви, з одного боку хочете їй допомогти, з іншого -вагаєтеся: раптом вона небезпечна. Це виклик - довіряти чи не довіряти. Поки правила гри в суспільстві все ще не усталені, поки ми все ще не можемо покладатися на інституції, нам доводиться в кожній конкретній ситуації вирішувати, який вчинок буде безпечнішим, який моральнішим. Думаю, що якийсь час ми ще потребуватимемо навичок жити "як у джунглях". Але я переконана, що довіра - це ключ до розвитку суспільства, хоча відкриватися слід обережно, розуміючи можливі наслідки. Проте я оптимістка. Вважаю, що українці, живучи одночасно у двох культурних рамках, краще даватимуть собі раду і в глобальному світі, бо вміють розуміти і розвинений, і варварський світ.

- У розвинених країнах також є ризики…

- Там інший характер ризиків. Які нам теж треба розуміти. Життя людини там настільки убезпечене, що вона розгублюється в незнайомому середовищі. Середньостатистичний європеєць мав би серйозні труднощі з виживанням у нашому суспільстві. Але вони починають це усвідомлювати. Я нещодавно натрапила на дослідження норвезьких психологів Лейфа Кеннара й Елен Сандсеттер про безпеку на дитячих майданчиках. Воно довело, що дитячі майданчики не варто робити аж такими безпечними, бо це ніяк не впливає на кількість дитячих травм на них. Дитина все одно шукатиме ризиків для себе, то хай краще це буде на дитячому майданчику, ніж там, де ризики справді серйозні.

Є дуже цікава робота Нассіма Талеба "Антикрихкість". Його концепт можна застосувати і до виховання. Він стверджує, що ризик є невід'ємним складником сучасного світу. Тому прораховувати ризики він вважає марною справою, бо вони і так трапляться. Рівень непередбачуваності й варіативності сучасного світу надто високий. Аби дати собі раду, мусимо розвивати "антикрихкість" - здатність удосконалюватися доланням стресів. Труднощі загартовують, комфорт атрофує спроможність протистояти їм. Вміння долати негаразди робить нас сильнішими. Не оберігайте дітей і себе від усіх життєвих випробувань. Підвищуйте їхню і свою спроможність долати їх і ставати сильнішими.