Право дитини на гру

Дорослі люблять із глибокодумним виглядом цитувати Антуана де Сент-Екзюпері: "Всі ми родом з дитинства", - коли намагаються довести, що пам'ятають про своє дитинство й розуміють важливість тих речей, які необхідні дитині. Але дитинство - це не підготовка до життя, це вже і є саме життя, і нам не вдасться переграти його заново. Такої можливості не буде і в наших дітей. Отже, нам, дорослим, слід усвідомити, що справді важливо для наших дітей на цей момент, а що може зачекати, і дати нарешті дітям право на гру.

У 2013 р. ООН змушена була внести поправку до статті 31 Конвенції про права дитини, щоб закріпити право дитини на гру. Основне завдання поправки - боротьба з комерціалізацією дитинства, надзайнятістю дитини та некомпетентністю батьків у сфері розвитку дітей. Проблема полягала в тому, що гра перестала бути основним методом навчання, а це призвело до серйозних пробілів у розвитку малюків: до їхньої нездатності фантазувати, переживати важливі емоції, соціально взаємодіяти. По суті, доповнення мало визначити загальне для різних країн розуміння суті гри й виробити єдину стратегію заходів для забезпечення прав дитини на вільну гру. Доповнення містить розгорнуте визначення гри і пропозиції з реалізації заходів для її підтримки.

Гра визначалася головною формою активності дитини, як спосіб розуміння нею навколишньої дійсності. На мій погляд, дуже важливим визначенням гри в цій поправці було те, що гра має бути спонтанна й інтуїтивна, і не може бути автоматизована, запрограмована та керована ззовні. Тобто світ стурбувало, що в дитини, з вини дорослих, зникла довільна гра, її витіснили інструкції батьків, вихователів, педагогів, які вперто намагаються зробити з дітей маленьких геніїв, незалежно від того, чи хочуть цього самі діти. Право дитини на гру грубо підмінили власним бажанням відіграти нездійснені мрії, які були спроектовані, на мій погляд, нестачею власних дорослих перемог чи спотвореним уявленням про успіх, нав'язаним хибними теоріями про розвиток і популярними ток-шоу.

Тому замість гри дітям стали пропонувати різноманітні школи раннього розвитку, де все улягає інструкції, методиці й робить необхідністю жорсткі показники успішності дитини, які нібито вписуються в безглузді стандарти швидкості різних дій та чіткості формулювань.

Засмикані батьки, намагаючись неодмінно "встигнути", з жахом виявляють у своєї дитини міфічні відставання в розвитку тільки тому, що вона при лічбі до десяти пропускає злощасну цифру "сім" і не може намалювати зайчика так само, як Серьожа, який на два тижні молодший. Можливо, при цьому дитина вміє гратися в магазин і лікаря, розуміти суть символізації, розмовляти з ведмежам і вчити ляльок куховарити, але кого це цікавить, якщо у 5 років вона не вивчила абетку? І "турботливі" батьки посадять дитину за парту, забравши в неї милі серцю заняття, до яких і входить гра.

Проблема в тому, що саме гра і є заняттям, котре дає дитині можливість не тільки пізнати світ, його властивості й закони, а й змоделювати багато ситуацій, які в житті знадобляться більше, ніж академічні знання. При цьому гра, як модель світу дитини, безперечно, має більше переваг, ніж інші способи залучення дітей в усвідомлену діяльність.

Що ж дає дитині гра?

Гра вчить фантазувати. Роль фантазії в житті людини важко переоцінити. Завдяки уяві людство здійснює науковий прогрес, створює нове і прикрашає своє життя, наповнюючи його прекрасним та потрібним. Завдання дитинства полягає в тому, щоб, безпосередньо не зіштовхуючи дитину з життєвими труднощами, ввести її в моделі дійсності, які досить наближені до реального життя, але насправді ним не є.

У цій ситуації дитина може безпечно побудувати свою дійсність на основі фантазій, які дають їй можливість шукати шляхи виходу зі складних ситуацій. Дитина зіштовхується з уявними труднощами, долає їх і досліджує закони буття. Первинне осягнення реальності відбувається, коли дитина фантазує під час гри. Це дуже важлива функція. І, забираючи її в дитини, ми позбавляємо маленьку людину можливості шукати різні шляхи вирішення актуальних життєвих завдань.

Гра вчить відчувати. На жаль, сучасне суспільство істотно деградує у сфері розуміння та прийняття почуттів, як власних, конкретної людини, так і розуміння нею почуттів інших людей. Дедалі популярніші тренінги емоційного інтелекту, покликані відновити білі плями чуттєвої сфери…

А на практиці найкращим і найбезпечнішим тренажером для прояву й "тестування" почуттів була і, сподіваюся, залишиться саме гра. Під час гри дитина намагається скуштувати почуття на смак, говорячи дитячою мовою - ніби "не насправжки", але відчуття в дитини можуть бути цілком реальними, що дає можливість відійти від болісних і неприємних почуттів, просто скінчивши гру, залишаючи психіці можливість на швидке відновлення.

Гра сприяє пізнанню світу й самопізнанню. Дитячі ігри виникли в результаті відображення маленькою людиною професійної діяльності та побутових взаємодій дорослих. Таким чином, гра стала способом пізнання дитиною світу, а надалі - і свого до нього ставлення. У грі дуже легко зрозуміти свої власні реакції, уподобання та бажання, розпізнати свої сильні й слабкі сторони. Гра допомагає дитині розвивати розуміння себе та інших людей, а також предметів і явищ довкола неї.

Гра навчає спонтанності й упорядкованості. Спонтанність у грі - головне, що сприяє мотивації та волі. У грі, яку дитина вибрала, вона почувається тією людиною, котра сама все визначає: у що гратися, як гратися, з ким і скільки. При цьому гра потребує встановлення правил, які дають можливість взаємодіяти з іншими й керувати своїми бажаннями. Правила - невід'ємна частина дитячих ігор, регулювання яких навчає дитину чути і враховувати інтереси інших, давати можливість проявляти як категоричність і послідовність, так і гнучкість. Є таке спостереження: коли діти втомилися від гри, вони починають змінювати правила. Гра навчає приймати правила і справлятися з програшем.

Гра навчає спілкуватися й допомагає в соціалізації. Міфи про соціалізацію вже багато років не дають спокою багатьом батькам, які щосили намагаються затягти дитину в дитячий колектив. А ось саме гра і вчить не боятися самотності. Вона дає можливість дитині не почуватися ущербною, коли поруч немає однолітків і партнерів для взаємодії. Так, колективні ігри хороші й приємні, але не менш важливо навчитися себе розважати, не вдаючись до допомоги сторонніх людей. У рольовій грі дитина навчається взаємодії, і це дуже важливо, але не менш важливі і її спроби самостійно знайти собі партнера, навчитися входити в чужу гру, керувати грою або підкорятися правилам, встановленим іншими.

Гра дозволяє дитині постійно вчитися й розвиватися, адже в ній дитина може зробити будь-яку кількість спроб і помилок, і в неї є можливість їх виправити, є час подумати над тим, чому в неї вийшло так чи інакше або зовсім не вийшло. У грі дитина може тренувати свої навички й розвивати нові.

Ну і, звісно ж, гра приносить задоволення, дає можливість навчитися дитині розважатися.

Але постає ще одна проблема. Дуже часто батьки підмінюють гру своїм розумінням, яке передбачає наявність великої кількості ультрареалістичних іграшок та інтелектуальних змагань.

Був у мене кумедний випадок, коли я зустріла свого знайомого в магазині дитячих іграшок. Приятель пожадливо споглядав маленький дитячий позашляховик. Він відкривав коробку з набором інструментів, крутив кермо, натискав на клаксон, зовсім по-дорослому перевіряв, наскільки накачані шини, абсолютно захопленим дитячим поглядом дивився на цю досконалу іграшку. Побачивши мене, він почав ніяково й сумбурно виправдовуватися, мовляв, ось думаю пацанові своєму купити, він дуже хоче саме таку машину.

- А чому ти вирішив, що він хоче? - включився в мені психолог.

- Та ти розумієш, Катю, - сумно відповів приятель, - він сідає на стілець задом наперед і вдає, що їде на машині: дзижчить, перемикає передачі, крутить неіснуюче кермо. А тут ціла машина з набором інструментів! Йому точно сподобається, - підсумував мій співрозмовник.

Я ще довго розповідала приятелеві, як важливо те, що робить малюк, як важливо те, що він фантазує, уявляє собі, що ось він сьогодні їде на джипі, а завтра - на "Феррарі", а тепер - на поліцейському мотоциклі, на який може перетворитися один-єдиний стілець. І що ось ця символізація та його гра набагато важливіші за цю реальну дорогу машину… Мій співрозмовник сумно дивився на іграшкове диво техніки, яке, мабуть, було його дитячою мрією. А я згадала банальне: "Якщо в дитинстві в тебе не було велосипеда, а тепер у тебе "Бентлі", то все одно в дитинстві в тебе не було велосипеда".

Мабуть, саме наше "безвелосипедне" дитинство примушує нас наповнювати дитячі кімнати непотрібним мотлохом, що не має нічого спільного з реальною грою, яка так нескладно організовувалася нами в нашому далекому дитинстві - з допомогою одного-єдиного м'яча, гумки для трусів чи пластмасової негнучкої скакалки.

Даючи дитині можливість гратися дорогими й ультрамодними іграшками, ми часто задовольняємо не їхні, а свої потреби відповідати стандартам, нав'язаним нам масовою культурою. При цьому ми жорстко регламентуємо, як цією іграшкою дитині треба користуватися, щоб не поламати її, не зіпсувати й не зашкодити нашому добробуту.

Гегель дуже тонко зауважив: "Найкраще, що може зробити дитина з іграшкою, - це зламати її". Безумовно, великий філософ мав на увазі не вандалізм, а бажання дитини пізнати суть речей, досліджуючи можливість іграшки і бажаючи подивитися, що ж там у неї всередині. Психологи майже одностайні в тому, що іграшки мусять задовольняти потреби дитини і в деструктивних діях, і у творчих. Саме тому я вважаю найкращою дитячою іграшкою "Лего", яке дозволяє дитині безпечно руйнувати і будувати, задовольняючи всі потреби дослідника світу. Втім, таку саму властивість можуть мати і прості дерев'яні кубики, і пісок на пляжі…

Які б не були наші особисті взаємини з власним дитинством, ми просто зобов'язані повернути дітям гру і подарувати їм щасливе дорослішання.