Неоціненний спадок сім'ї Струтинських, або Історія одного музею - Сімейне коло - dt.ua

Неоціненний спадок сім'ї Струтинських, або Історія одного музею

24 січня, 2014, 18:35 Роздрукувати Випуск №2, 24 січня-31 січня

У Косові є музей народної творчості Михайла Струтинського. Там нас радо зустріла тендітна, елегантна жінка в капелюшку. Незважаючи на її мініатюрність, у ній відчувалися надзвичайна сила, залізна воля і вроджена гідність. То була Романа Андріївна Струтинська. 

Оповиті сивим туманом гори, неперевершена архітектура Чернівців, яскравий Музей писанки в Коломиї, гуцульські колядники у Криворівні, барви й розмаїття косівського базару — все це неповторна краса Прикарпаття. Та найголовніший скарб будь-якого краю — люди, які бережуть традиції і примножують його славу.

У Косові є музей народної творчості Михайла Струтинського. Там нас радо зустріла тендітна, елегантна жінка в капелюшку. Незважаючи на її мініатюрність, у ній відчувалися надзвичайна сила, залізна воля і вроджена гідність. Те, що називають породою. То була Романа Андріївна Струтинська. Вона водила нас залами невеличкого музею й розповідала про кожен експонат із любов'ю та гордістю.

Подружжя Струтинських понад сорок років збирало старовинний український одяг, предмети побуту, вишивку, посуд, живопис, ікони. А 2007 року подарувало свою неоціненну колекцію місту, щоб діти могли вивчати українську історію та традиції не лише за підручниками, які тепер так часто переписують.

Жіноча доля

Михайло стояв біля школи з хлопцями і, побачивши її, зачаровано сказав: "Оце буде моя жінка!" Та Романа вдалася серйозною, гордою, навіть трохи гоноровою дівчиною, до неї важко було підступитися. Він шукав із нею зустрічі. І лише завдяки знайомим, які вмовили Роману піти на танці, йому вдалося-таки з нею познайомитися. Більше й не розлучалися. Побралися, народилася донька. Спочатку подружжя жило у Калуші. Романа працювала в лікарні, а Михайло — в музичній школі, керівником народного самодіяльного симфонічного оркестру. Все було добре, поки донька не захворіла на пневмонію, яка перейшла в астму. Дитина задихалася, потрібно було змінювати клімат. Подружжя переїхало до Косова. Там унікальний мікроклімат, і за радянських часів було побудовано санаторії, в яких лікували органи дихання.

Минуло п'ять років, і тяжко захворіла мати Романи Андріївни. У Косові не було жодних умов для догляду за нею, — третій поверх, ані краплі води, часом навіть білизну прали в річці…. Довелося залишити чоловіка та доньку і повернутися з мамою до Калуша, де були значно кращі умови для життя та догляду за хворою.

— Після закінчення школи донька теж переїхала до Калуша, а мій чоловік зостався сам, — розповідає Романа Андріївна. — Така в нас була сім'я. Їздили одне до одного в гості. І, як не дивно, не розлучилися. До речі, ми були вінчані, гадаю саме це певною мірою охороняло наш шлюб. Адже Струтинський був дуже привабливим, активним чоловіком, любив жінок, і вони відповідали йому взаємністю. А я жила далеко, займалася медициною, піклувалася про матір. Вона померла аж після восьмого інсульту. Донька виросла, вийшла заміж, і подружжя поїхало аж в Уренгой. А ми з чоловіком продовжували жити в різних містах.

Початок колекції

Романа Андріївна пригадувала, як під час навчання у львівському медичному інституті ходила разом із маминими сестрами по музеях і збирала клаптики з вишивкою, яку можна було втратити назавжди. Адже вишивали тоді вовняною ниткою, яку била міль, після чого вишивка перетворювалася на пил. Дівчата збирали й намагалися відтворити старовинні народні візерунки на серветках та рушниках, якось їх зберегти. Сорочок тоді не вишивали, це було заборонено, могли навіть засудити за націоналізм.

Тоді у Львові жила знаменита художниця Олена Кульчицька. Дівчата ходили до неї, щоб та допомогла відтворити кольори старої вишивки, бо в давнину нитки фарбували натуральними фарбами, які з часом вицвітали.

— Ми були міськими дівчатами й ніколи не бачили скрині, — згадує пані Рома. — Одного разу майстриня показала нам свою скриню, в якій лежала купа старих вишиваних сорочок. Каже нам: "Отам порпайтесь і знаходьте!" І ми копирсалися там із неабияким задоволенням!

Звісно, нитки муліне DMC на той час були страшним дефіцитом, їх надсилали вишивальницям із-за кордону. Все знаходили через знайомих. Так поступово вишивання стало не просто захопленням, а й душевною потребою.

— На той час, будучи медиком, я бачила багато людського горя, і коли брала до рук голку для вишивання, відчувала, що заспокоююся, — пояснює пані Рома.

Михайло Струтинський народився неподалік села, з якого був родом Степан Бандера. Те село знищили, зрівняли танками. Так боялися. Отже, ті краї завжди були під пильним оком НКВД.

— Там не те що вишиванка, а й вишивка вважалася буржуазним націоналізмом, — каже Романа Андріївна. — Не дай Боже! Могли запросто посадити. Побачивши моє сміливе захоплення, чоловік і сам почав збирати стару вишивку. Саме це сильно поєднало нас. Ніколи чоловік і жінка не будуть однаковими. Треба знайти той стержень, що об'єднав би їх назавжди. Нам Бог дав вишивку.

Подружжя мало невеличку трикімнатну хрущовку, яка згодом вщерть заповнилася старовинними речами. Довелося викупити ще й сусідську квартиру. Михайло Струтинський продовжував їздити селами, купувати старі речі. Тоді вони коштували недорого. Потім звітував перед дружиною, а та раділа, що чоловік, окрім роботи, має таке незвичайне, прекрасне хобі.

Уже в часи незалежності України якось до Косова завітав Віктор Ющенко. А він, як відомо, неабиякий поціновувач народного мистецтва. Його привели до Струтинських показати колекцію. Ющенко був вражений і самою колекцією, і тим, у яких непридатних для життя умовах доводиться жити колекціонерові. Адже експонати були всюди: кераміка на підлозі, картини, ванна кімната забита вишиваними сорочками. Квартира скидалася на склад.

Тоді Віктор Андрійович запитав у подружжя: "Якби вам виділили приміщення під справжній музей, ви би віддали вашу колекцію туди?" Обоє з радістю погодилися.

— Минув час, Ющенка обрали президентом, та ми й не думали, що він пам'ятає про нас, — згадує пані Рома. — А виявляється, пам'ятав. Бо незабаром, за його розпорядженням, нам надали частину першого поверху в музичній школі, де й по сьогодні розміщується наш музей.

Михайло Струтинський хворів на діабет, через ускладнення почалася гангрена ноги. Його прооперували, і Романа Андріївна залишила свою роботу, повернулася до Косова доглядати чоловіка. Після цього він прожив ще майже десять років. Восени минулого року його не стало.

Пані Рома не лише керівник музею, а й хранителька всіх знань, без яких експонати — лише мовчазні свідки свого часу.

— Ось це сорочка з Верховини, вишивана у 50-х роках. Бачите на ній жовто-блакитні прапорці? Гуцулка вишила, нічого не боялася! — гордо каже пані Рома.

Вона ще й досі навідується на базар, аби щось придбати, доукомплектувати те чи інше вбрання. Продавці часом ховають свій скарб, бо знають, що можуть продати його набагато дорожче. Та Романа Андріївна ставиться до цього з розумінням.

— Тепер за старовинну річ можуть попросити і чотири, і десять тисяч гривень. А звідки в мене такі гроші, — зітхає вона. — Доводиться переходити на реконструкцію. Тобто купую аналогічний матеріал, залучаю студентів, і ми відтворюємо. У цьому музеї не можна просто працювати, його треба любити. Поки що в мене є лише одна учениця, яка справді має хист і велике бажання продовжити цю справу.

За давнім звичаєм…

Пані Рома мріє відродити вечорниці, як бувало в давні часи, коли раз на тиждень у когось збиралася молодь. Сідали за великі дерев'яні столи, вишивали, пряли, співали пісні, розповідали байки. Хлопці залицялися до дівчат, відбувалися знайомства, хтось знаходив свою пару. На вечорницях обов'язково була старша жінка, яка керувала й контролювала процес.

— Коли розповідаю про це дітям, бачу, як загораються в них очі: то давайте зробимо такі вечорниці скоріш! — розповідає Романа Андріївна. — Але, на жаль, скоріше не виходить, бо для цього теж потрібні гроші.

Крім того, пані Рома планує запросити спеціальну жінку, яка знається на весільних традиціях, відтворити з дівчатами обряд весілля і зняти про це фільм. Адже досі гуцульське весілля є одним із найяскравіших дійств на Прикарпатті. Воно починається в четвер, бо четвер вважається світлим днем. Друзі й родичі князя та княгині (нареченого і нареченої) ідуть до лісу рубати деревце. Воно має бути заввишки таким, щоб, стоячи на столі, торкалося стелі. Дерево — це символ життя, тому його ставлять у хаті, де відбувається весілля. Його прикрашають квітами, які розміщують попарно.

Мама й тато нареченої або нареченого, тримаючись за руки, надівають верхівку — зв'язане у пучечок пір'я фазана або півня (символ чоловічого начала) й гілочку калини (як символ жіночого). Так відбувається зачинання весілля.

Після весілля деревце виносять надвір і вішають на ворота. Справді, проїжджаючи карпатськими селами, ми неодноразово бачили то на одних, то на інших воротах таке деревце. Вважається, що воно захищає дім від темних сил. Деревце висить рівно рік, потім його спалюють. Адже саме перший рік молодим найважче порозумітися й призвичаїтися одне до одного. Всі народні традиції були спрямовані на захист сім'ї.

Також у четвер виготовляють корону або шлюбний вінок і печуть весільний коровай.

За столом збирається парна кількість щасливих у шлюбі жінок (вагітні, розлучені або вдови до цього не допускалися), і під їхній спів шиють вінок. Вставати з-за столу жінкам забороняється, доки не буде закінчено роботу.

Корону шиють із червоного сукна двома голками. Береться довга нитка, при цьому її не можна розривати. У вінок обов'язково кладуть барвінок, три копійки, загорнуті в золоту й срібну фольгу (бо золото символізує чоловіка, а срібло — жінку) і пуп'янок. Пуп'янок роблять із червоної тканини, в яку замотуються зубчик часнику, сіль, пара зерен жита й маку, цукор, маленький кусень хліба та грудочка обвугленої глини. Його зав'язують червоною ниткою і вкладають у корону. Приготування слід закінчити до заходу сонця.

В суботу наречену зачісують і одягають. Заплітають дві коси, в коси вставляють мушлі й ґудзики, обплітають червоними нитками. З коси складають калачик у вигляді вінка. Над чолом чіпляють чільце, яке захищає наречену від вроків. Над чільцем — кольорові вовняні нитки — ворічки. Вишивана сорочка, запаска, за яку затикають сім хусток ріжками донизу, сердак, кептар, біла гугля — все це одяг нареченої. Вона має виглядати як пишна пава. Молоді їдуть на зустріч одне одному на конях, які теж гарно прикрашені. Все це наповнене символами, що слугують оберегами, мають надзвичайне значення й силу.

Слухаючи про старовинні звичаї та обряди, більшість яких досі збереглася на Гуцульщині, намагалася пригадати обряди Центральної України, звідки походить моє коріння. З далекого дитинства пам'ятаю, що і в нас була традиція мати на весіллі деревце. Воно було дуже яскраве, прикрашене різнокольоровими стрічками. А ось вишиванки у моєї бабусі не збереглися, лише рушники й подушки, вишивані червоними та чорними нитками. Села тепер вимирають, а разом із ними — й народні традиції.

Про Бога, виховання та сімейні цінності

Батько Романи Андріївни був поляком, він загинув у перші дні війни, тому вона його зовсім не пам'ятає. Мама працювала з ранку до ночі, мала тільки один вихідний на тиждень — неділю. І ось за цей єдиний день вона встигала давати доньці свої поради і заповіти: "Не роби зле. Не думай погано про людей". Наказують усім дітям, та одне дитя — чує, а друге — ні. То, певно, також Божий промисел. Виховання — то ціла філософія. Потім усе життя, за певних обставин, ми згадуємо мамині слова: а мама ж мені казала…

— За радянських часів нас учили, що треба жити не для себе, а для громади, — веде далі Романа Андріївна. — Ми так і жили. Тепер моя дитина закидає мені, що я приділяла їй мало уваги, що мало любові дала. І вона каже правду. Адже я весь час працювала, у чоловіка — поїздки та концерти. І тепер ми просимо у неї вибачення.

— Своїй доньці я ніколи на наказувала, а розказувала, — продовжує пані Рома. — Одного разу вона попросила відпустити її в гості до знайомого хлопця, що жив у Києві. Якби я відразу сказала "ні", вона б точно поїхала. Тоді я просто почала розвивати ситуацію. Він тебе зустріне й повезе додому. Потім почне частувати, щонайменше — шампанським. Після того, коли ти вип'єш, як ти гадаєш — чи буде твоя голова відповідати за твої дії? Отже, ти маєш усі шанси позбутися там цноти і стати залежною від цього по суті чужого чоловіка. Бо потому він може сказати: "Я тебе не примушував, не обманював, ти сама спокусилася". І після цього втратить до тебе будь-який інтерес.

— Ти хочеш такого?

— Ні!

Отже, найголовніше — вміти розвинути ситуацію, і розвивати її навіть у кількох напрямах, щоб дитина добре це уявила. Тоді вона знайде вихід і навчиться приймати рішення.

Тобто ви виховували свою доньку так, щоб вона ніколи не залежала від чоловіка?

Не зовсім так. Якщо молоді побралися, обвінчалися, дружина має обслужити свого чоловіка. Це її обов'язок. Я сама це чітко зрозуміла вже дорослою жінкою. Коли чоловік останній рік перед смертю не міг навіть сидіти, я намагалася зробити так, щоб у нього не було жодного пролежня. Одного разу він запитав мене: "За що ти так добре ходиш за мною? Адже ти через мене мала багато прикростей". А я відповіла: "Бо то є мій святий обов'язок. Ти чоловік, даний мені Богом". І це стосується кожного. Якщо ти хочеш великої любові — заслужи її. Якщо немає любові, мають бути повага і обов'язок.

А які обов'язки чоловіка перед жінкою?

Такі самі. Жінка — то земля. Вона може бути родючою, а може не давати плодів. Якщо чоловік хоче, щоб жінка була люблячою, він має шанувати і берегти її. Бо яка буде сім'я — цілковито залежить від жінки. Коли міцна родина, тоді й держава міцна та сильна. Ми мусимо боротися за сім'ю. А боротися можна лише через Бога: просити й молитися.

Але у кожного свій шлях до Бога.

Так. Коли я вперше прийшла до церкви, я нічого не розуміла. Просто стояла й плакала. Потім почала багато читати, ходила на службу, слухала проповіді. Я стільки років присвятила медицині. Та саме в церкві почала розуміти, чому одних людей можна вилікувати, а інших, як не намагайся, — ні. Коли я навчалася у медичному інституті, нам казали, що людина — це фізичне явище, забуваючи, про її духовну складову. А саме духовне керує фізичним. У кожній людині є частка від Бога. Ображаючи одне одного, ми ображаємо Бога. Та ображає не людина, а біс, який сидить у ній. Саме він провокує вас на агресію і зло. Колись у мене була група школярів із Харкова. І я запитала: "Дітки, як ви гадаєте, що є найважливішим у світі?" Вони замислилися. І раптом маленька дівчинка вигукнула: "Чистое сердце!". Я була вражена. Якщо наші діти таке розуміють, то не все втрачено, надія є. !zn
 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво