Недолюблені діти лихих 90-х - Сімейне коло - dt.ua

Недолюблені діти лихих 90-х

13 жовтня, 14:10 Роздрукувати Випуск №38, 13 жовтня-19 жовтня

Ці діти виросли та загартувалися своїм часом.

© Сергій Кузнецов

Нещодавно Фейсбуком прокотився флешмоб з пропозицією до всіх причетних до дивної та неповторної епохи 90-х розмістити на своїй сторінці фото з особистих архівів того часу. І понеслося ностальгічне... 

Замиготіли постановчі салонні фото з кам'яними приреченими обличчями або (зроблені на "мильницю") застільні знімки з рядами контрафактного алкоголю та на тлі неодмінного килима. Якщо на фотографії потрапляють діти, то, найімовірніше, вони стоять сумовитою купкою з переляканими обличчями та сумними очима, у розтягнутих колготках або піджаках не за розміром. Такі суперечливі фотографії 90-х, власне, як і самі 90-ті, сповнені яскравих і часом невеселих спогадів.

Хто ж вони, діти 90-х? Чому їм так важко, і чому їхнім дітям ще важче? Я багато міркувала про цей феномен, адже здебільшого саме діти 90-х приводять до психологів своїх дітей, але залишаються в терапії самі. Так уже сталося... Їм треба.

Однак для початку "звіримо поняття", тому що діти 90-х не народилися в 90-х, вони в них виросли та провели своє дитинство. Їм у ті роки було 5, 7, 14 років, і вони були дітьми або підлітками. Їхні батьки були позбавлені радості ростити дітей у просторих квартирах і комфортних одноразових підгузках. Тоді навіть слова такого ніхто не знав, а про появу "памперсів" повідомила нав'язлива реклама, яка стала для батьків одкровенням і нагодою пишатися своєю мужністю в боротьбі за привчання дитини до горщика. Їм часто взагалі не довелося ростити своїх дітей, цим опікувалися бабусі. 

Ці діти, які виросли, пам'ятають Льоню Голубкова й ніколи не забудуть серіалу "Бригада", фільми "Бумер" та "Брат", адже вони з приголомшливою точністю описували та відображували життя їхніх втрачених батьків. Хоча батьки в них були різні: одні завозили праски й кип'ятильники до Польщі, інші вивозили шкіряні куртки й спортивні костюми з Туреччини або відкривали салони відеопрокату та кіоски, а ще інші їх усіх "кришували", ризикуючи бути вбитими на черговій "стрілці". Хтось тихо спивався.

Дитинство проходило переважно на вулиці або біля телевізора. Діти виросли без смартфонів і комп'ютерів, а улюбленою їхньою комп'ютерною грою була "Ну, погоди!", де вовк ловив яйця, які з шаленою швидкістю несли недоумкуваті кури. У них були пейджери й тамагочі, гра Super Mario та "Тетрис", вони бачили й добре запам'ятали, з якою швидкістю змінюється дизайн мобільних телефонів, вони жили у світі постійних відкриттів, яскравих особистостей і міжнаціональних конфліктів.

Вони народилися в СРСР, але не змогли зрозуміти свою країну ні розумом, ні серцем. Вони застали розвал Радянського Союзу в той момент свого життя, коли дуже важливо усвідомити головні істини, а істини відразу всі безслідно зникли. Це й стало смертельним ударом для їхніх батьків, які за три дні втратили країну, опинившись в епіцентрі дуже складного моменту історії. З розпадом СРСР розвинена культура радянського суспільства була знецінена й втратила сенс, на перший план вийшли архетипові цінності ситого живота: "моя хата скраю" та "після нас хоч потоп". Із дна суспільства на самий його верх піднялися аферисти, злодії та злочинці, а матеріальні цінності перекочували в їхні кишені й сейфи. Дивні підозрілі люди раптом стали верхівкою суспільства, часто не маючи для успіху нічого, крім випадкової удачі. Але вони народжували і ростили дітей, по-своєму їх любили й ховали від ворогів. Вони пізнали бідність, голод, розпач, раптове багатство й настільки ж раптове банкрутство. Їм є що згадати.

Ці діти виросли та загартувалися своїм часом. Нині їм трохи більш за тридцять, а може, навіть сорок років, і вони вже народили своїх дітей. І ось у цих дітей розпочалися несподівані проблеми...

Діти 90-х ростять своїх дітей за двома різними парадигмами. Перша: я виріс, як трава в городі, і моїм дітям теж потрібно створити подібні умови, — нехай загартуються й будуть стійкими, як я. Я ж вижив, нехай і вони виживають. Друга парадигма: я не мав нічого, навіть велосипеда, нехай же в моїх дітей буде все найкраще, і я розіб'юся, але дам їм це!

Батьки з першої категорії суворо дотримуються патернів власної родини. Часом здається, що вони мстяться своїм дітям за власне зганьблене дитинство. Навіть якщо вони багаті, не дозволяють своїм чадам жити в розкоші й ретельно ізолюють їх від спокус. Вони самі вміли чекати й терпіти та змушують своїх дітей навчитися цих якостей, часом жорстко й навіть жорстоко стримуючи їх. Якщо їх били батьки, вони теж б'ють своїх дітей, не надто замислюючись, що про це думають психологи та суспільство, заперечуючи як надумані усілякі психологічні травми. Адже якщо я зумів із цим упоратися, чому моя дитина не зможе? 

Вони не переймаються розвитком дітей, але вимагають від них безперечних успіхів, не пропонуючи за це навіть безперечної батьківської любові. Їхнє слово "треба" б'є наповал, і вони не визнають жодних ніжностей, вважаючи ці всі емоційні потреби в прийнятті та розумінні примхами та надмірностями. 

Вони дивуються щодо тих, хто вільно виявляє емоції, вважаючи всіх навколо скигліями, неспроможними до рішучих дій і самоконтролю. Їхні діти страждають від браку уваги й ласки з боку батьків, які не хочуть не втішити, не обійняти засмучене дитя. 

Вони водять своїх чад на спорт, вважаючи це єдиним гідним заняттям, і з недовірою ставляться до захоплення мистецтвом. Їх не цікавить процес, вони націлені на результат, і ціна цього результату — тільки наполеглива праця самої дитини, без репетиторів і додаткових матеріальних вкладень. Їхній девіз — нічого зайвого, гайда, управляйся сам!

Друга категорія батьків обрала гасло "Усе найкраще — дітям!". Ця категорія піддається фрустраціям і самокопанню, дуже залежна від думки суспільства та схильна до зайвого перфекціонізму, який замішаний на відчутті провини та сорому. Такі батьки обрали своїм шляхом шлях декомпенсації, вони немов хочуть заново прожити своє дитинство, яке не відбулося, але вже через своїх дітей. 

Їм би купити собі велосипеда і кататися, але вони купують велосипеда своїй дитині та з завзятістю дресирувальника виробляють уміння ним керувати. Утім, вони купують дитині все, навіть якщо сама дитина не виявила бажання мати цю конкретну річ. Вони намагаються блискавично вгадати потреби дитини та (навіть не дочекавшись умовного сигналу) можуть купити те, що вважають за необхідне для її розвитку. 

Їхні діти не вміють хотіти, тому що не встигають набути цієї навички. Вони відвідують гуртки раннього розвитку, уміють читати в три роки, а до семи вже почуваються втомленими старими. Вони можуть відвідувати водночас десять гуртків, але повністю позбавлені відчуттів дитинства й можливості грати, бо їхні батьки хочуть виростити виключно вундеркіндів. 

Такі батьки читають книжки з психології й виховання дітей, їм відомі всі передові методики виховання й розвитку, вони легко цитують Монтессорі, Домана й Гіппенрейтер, але їм самим неймовірно важко усвідомити, що чинять вони зовсім не так, як написано в розумних книжках. Вони надто розумні та правильні, аби зрозуміти, що немає нічого важливішого за почуття любові й безумовного прийняття своєї дитини, і це не завжди відбувається за описаними у книжках схемами. Саме цим вони схожі на батьків з першої категорії. Коли дивишся на них збоку, то хочеться сказати: ви вже занадто загралися в хороших батьків, досить, розслабтеся!

Діти — не об'єкт для ваших психологічних експериментів. Вони не оцінять ваших старань, вони не запам'ятають стільки інформації, їм не потрібна ця перемога. А якщо особисто тобі потрібна слава блогера або артиста кіно, то не потрібно заштовхувати в телевізор дитину, — лізь туди сам. А дитині потрібно інше. І не потрібно наймати їй аніматорів, не потрібно дітей постійно потішати й розважати, — вони спокійно обійдуться м'ячем і скакалкою. 

Дивним чином батьки з першої та другої категорій уживаються не тільки в одній сім'ї, а навіть в одній людині. Так, звичайно ж, є й третя категорія, яка щиро, а не за правилами, цікавиться успіхами своїх дітей і ростить у них особистостей, спроможних відчувати та вірити у свої власні сили. 

Вони поруч з дітьми та просто допомагають їм дорослішати, схваленням і ненав'язливою увагою супроводжуючи дитину по її власному життю. Я не знаю, як таким батькам удалося вирватися з тієї м'ясорубки, але вони впоралися й тому справді подорослішали, на відміну від тих, хто тягне своє розтоптане дитинство за собою, спотворюючи їм майбутнє. Але поки ми не зрозуміємо, що подорослішати — це означає, насамперед, упоратися зі своїми дитячими травмами, ми так і будемо тими скривдженими дітьми з далеких лихих 90-х...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 8 грудня-14 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво