Не працювати без запиту, або Не робіть того, чого вас не просять

Мої друзі часто запитують мене, як я почуваюся як психолог, коли бачу на вулиці, в супермаркеті, на дитячому майданчику дітей в істериці. Адже я, на їхню думку, само собою, знаю, як повестися в цей конкретний момент із цією незрозумілою дитиною, і блискавично приймаю рішення щодо методів приборкування чужих вередливих малюків.

Багатьом щиро здається, що я просто зобов'язана владнувати будь-яку ситуацію, котра складається в суспільстві в моїй присутності, й на очах у здивованої публіки, як швидка допомога, зобов'язана відгукуватися на кожну психологічну деструкцію, яку бачу. В уявленнях суспільства, психолог - це факір, котрий знає відповіді на всі запитання, легко розуміється на людях і, навіть якщо бачить людину вперше, може без зволікання не тільки сформулювати, в чому її проблема, а й дати дві-три корисні поради з приводу виправлення ситуації. Ах так! І абсолютно безплатно: ну хіба тобі важко?

Безумовно, є ситуації, коли я не мовчу, коли готова стати навіть швидкою психологічною допомогою, але вони рідкісні й можливі за певних умов. Та спочатку - про правила.

Коли психолог починає працювати з клієнтом, він просить його сформувати запит. Людина, котра звернулася по допомогу, має сформулювати основну суть проблеми, з якою вона звернулася, і спробувати окреслити очікування від психологічної допомоги, тобто те, чого б вона хотіла досягти, працюючи з психологом. Працювати без запиту - важко й малоефективно. Часто на постановку запиту витрачаються місяці, та й сам запит у процесі самої допомоги може змінюватися. І це цілком нормально, адже правильно сформульований запит - це частина успішної психологічної допомоги. Запит зазвичай починається зі скарги й має свою спрямованість - на кого чи на що скаржиться людина, вона намагається дати оцінку подіям, оточенню і самій собі, пояснити причини і природу її проблем. Слід зізнатися, що запити часто бувають маніпулятивними: клієнт намагається використати психолога, наприклад, як розвідника у стані ворога або з допомогою психолога змінити іншу людину, а не себе. Це, безумовно, психологи намагаються відстежувати, і ті, хто виконує свою роботу якісно, не дають клієнтам маніпулювати собою.

Доволі конструктивним є запит на інформацію і на самопізнання. Психолог, володіючи знаннями в царині психіки людини, може прояснити ситуації, які однотипно складаються в житті клієнта, може пояснити багато явищ із погляду, наприклад, вікової психології та дати розуміння, що і в якому віці може вважатися нормою, а на що - варто звернути увагу. Це і є необхідна інформація. Запит на самопізнання теж доволі конструктивний, адже, знаючи особливості своєї психіки, способи індивідуального реагування на проблеми та життєві обставини, можна уникнути багатьох конфліктних ситуацій і навчитися виходити з них із меншими втратами, адже конфлікт - це не завжди погано.

Але я це все описую не для того, щоб ознайомити вас із тонкощами роботи психолога, хоча, мабуть, і це не буде зайвим. А для того, щоби спробувати розібратися в іншому явищі, коли близькі й не дуже близькі люди намагаються вирішувати свої проблеми, створюючи їх вам.

Ось зустрічаються дві подруги. Одна, приміром, скаржиться на чоловіка, описує вам усі жахіття свого життя з цим "психом" та "негідником", при цьому жодної поради у вас явно не просить, але ви мимоволі відчуваєте, що перестаєте витримувати цей натиск, і спересердя кажете: то розлучися з ним! Або вона розповідає вам, що в неї жахлива й неслухняна дитина, а ви, керуючись виключно бажанням допомогти, рекомендуєте її покарати. Все, клац: ви на гачку! Пастка закрилася. З цього моменту ви і тільки ви починаєте нести тягар відповідальності за всі події в цій сім'ї. Вгадайте, хто буде винним у тому, що все пішло не так? Може, несвідомий задум усього дійства й полягав у тому, щоб призначити винного?

На жаль, нам усім часто життєво необхідний "черговий винуватець" із кола близьких родичів чи друзів, або навіть поза цим колом, який добровільно візьме на себе відповідальність за всі наші біди та нещастя, за те, чого ми не змогли або вчасно не зробили. За пасивність, нездатність прийняти швидке рішення, скнарість і страх перед ризиком, нерішучість або імпульсивність. Тому дуже важливо, як кажуть психологи, "не працювати без запиту".

На практиці це означає, що, коли ви реально бачите ситуацію, яку, на вашу думку, ви можете швидко владнати, проте вас ніхто не просить це зробити, - можливо, не слід втручатися, адже саме вам судилося бути призначеним на винного. Важливо розуміти, що людина, котра не озвучила свого прохання, але підводить вас до бажання прийняти за неї життєво важливе рішення, і є найактивніший маніпулятор.

Виняток становлять випадки, коли допомоги потребують діти або коли ви бачите, що поруч із вами чиниться насильство. Хоча часто зрозуміти, хто насильник, а хто жертва, вкрай непросто. Адже саме насильник може кричати втричі голосніше: "Допоможіть!" Таким "насильником" і "маніпулятором" можуть бути і дитина, і жінка. Втім, із дітьми часто все не так просто. Я знаю одну прекрасну біляву дівчинку, яка дуже красиво й переконливо падає на підлогу в ті моменти, коли все йде не так, як їй хочеться. А хочеться їй завжди бути "зіркою".

Але, припустімо, ви прийняли правильне рішення, що треба зупинити маму, яка не може сама пригальмувати у крикові на дитину чи навіть б'є її прямо на дитячому майданчику. Де гарантія, що, зупинившись від вашого зауваження, вдома вона не відіграється на дитині? І, повірте, перепаде тій у кілька разів більше, ще й за те, що "зганьбила маму". Ви мети не досягнете.

Чому я не заходжу в суперечки з людьми, котрі "неправильно" виховують своїх дітей, прямо на вулиці й нікому не намагаюся допомогти, бо "знаю краще"? З кількох важливих причин. Перша полягає в тому, що я не знаю й не можу знати всіх обставин того, що відбувається, а отже, не маю повної картини ситуації. А вирваний із контексту факт може зіграти лихий жарт із усіма учасниками події. Досить згадати бурхливі обговорення двох випадків, які спливли у Фейсбуку. Один про те, як у метро мама дала можливість малюку попісяти, що викликало шквал емоцій і вигуків обурення у поборників моралі. Адже боротися з нібито "неадекватною матусею" в Інтернеті простіше, ніж із реальним гопником, який справляє малу нужду в ліфті. До того ж, оцінюючи цю подію, годилося б урахувати багато обставин, які стосуються і здоров'я дитини.

Другий випадок - про маму, яка тягнула малюка по вулиці, тримаючи за каптур. І скільки б жінка потім не пояснювала, що її дитина - аутист, нікого не цікавили її докази. Всі однозначно засудили. А для того, щоб зрозуміти її біль, важливо знати, як непросто жити з дитиною-аутистом, які складні реакції психіки можливі в таких дітей, як вони можуть, перебуваючи у ступорі, не бачити й не чути закликів оточення. І якщо когось і треба було зрозуміти й підтримати, то це саму маму. Тільки вона, можливо, й розуміє, що опис стану її дитини в цей момент зайняв би кілька сторінок друкованого тексту, а ви однією хльосткою фразою, несвоєчасним зауваженням убили в ній віру в людей. Інклюзія кажете? А ви точно до неї готові?

Обставини можуть бути ще й такими, що дорослий виявив жорсткість, приймаючи рішення, наприклад смикнув дитину за руку, тоді, коли дитина бігла під машину. І така дія завжди виправдана, адже якби цього не сталося, дитина могла б загинути під колесами автомобіля. Наскільки адекватна мама після такої хвилинної події, мабуть, ви можете зрозуміти, якщо самі маєте дітей. Але обвинувачувати її в жорстокості і вчити поводження з дітьми в цей момент точно буде несвоєчасно. Важливо дати людині заспокоїтися.

Друга причина, з якої я не втручаюся в процеси, які можу спостерігати з боку, полягає в тому, що, попри які завгодно добрі мої наміри в момент, коли все відбувається, - мене ніхто не здатен почути. Єдине й нездоланне бажання будь-якої мами, чия дитина кричить на вулиці або в супермаркеті, - припинити це негайно, бо соромно, бо всі дивляться, бо точно засуджують, бо дуже страшно, коли втрачаєш контроль над обставинами. І моє зауваження, навіть сказане в цілком доброзичливій манері, швидше за все, викличе внутрішній протест, бажання відкинути, а не прийняти сказане. Мене ніхто не почує. Але я точно досягну одного: людина зайвий раз переконається в тому, що вона неспроможна як мати чи батько, внутрішньо зруйнується і, можливо, вже ніколи не відновиться. Чи в цьому мета мого втручання? Чи дійде ця зруйнована людина далі до психолога - велике питання, але страх і жах перед громадською думкою і осудом вона вже отримає. У чому користь вашого втручання?

Мабуть, у багатьох небайдужих людей, які читають ці рядки, виникне внутрішній протест: "А як же тоді вчинити? Що робити, коли я бачу насильство й відчуваю сили допомогти? Чому я не можу цього зробити?" Відповім: і можете, і повинні, але за кількох важливих умов. Перша: ви мусите розуміти, що правильно оцінили ситуацію і маєте реальні засоби та сили допомогти, що ви не злякаєтеся й доведете справу до кінця, не втечете й не відступите. Друга: у цей момент ви спокійні, адекватні, не опановані власними "демонами" і проекціями, не намагаєтеся у даному випадку допомогти собі як "добренькі" та "щедрі", не граєте й не брешете самі собі. Одне слово, бути рятувальником дуже непросто, і вибір, бути чи не бути, завжди за вами!