Молоко за шкідливість, або Як запобігти шкільному стресу

Кінець навчального року, як правило, ознаменовується появою в моєму кабінеті великої кількості дітей з типовою симптоматикою.

Найчастіше це неймовірна втома, головний біль, біль у животі, що супроводжують відсутність будь-яких бажань і цілий букет транзиторних тиків. Тики своєю різноманітністю вражають: від простих моргань і посмикувань, закочування очей, вокальних тиків у вигляді покахикувань, шмигань носом, мукань до складних ритуальних - виконання певних повторюваних дій.

Ритуальні дії лякають і батьків, і самих дітей, але ходіння по певній траєкторії, рахування плиток при ходінні, закручування або висмикування волосся, відкушування нігтів, доторкання до частин предметів або власного тіла, хоч як сумно, дуже поширені. Батьки, виявивши такі симптоми, розгублюються, намагаються заборонити дитині "так робити", дратуються, гніваються й усіма цими діями тільки поглиблюють проблему.

Відразу одне застереження - транзиторні тики (саме так це явище називається) можуть бути наслідком ураження центральної нервової системи і є сферою турботи лікаря-невролога, але можуть мати у своїй основі й психологічні причини, які лікарі часто називають популярним нині словом "психосоматика". А психологи, які працюють з дітьми, висловлюють думку, що це типовий шкільний стрес. Є ще низка симптомів, з якими школярі з'являються в інших фахівців, наприклад у гастроентеролога, ендокринолога й кардіолога, але це вже тема швидше медичної статті, а ми спробуємо все ж таки поговорити саме про шкільний стрес і його причини.

Треба відразу сказати, що школа з перших днів перебування в ній вимагає від дитини високого рівня напруги й дуже жорсткої зміни життєвих пріоритетів. Там, де дитині властиво бігати й стрибати, доводиться сидіти рівно й не рухатися; там, де хочеться швидко щось сказати, доводиться чекати й дотримуватися черги; потрібно постійно бути уважним і стримувати емоції - висловлювати свої почуття відкрито забороняється. Усе це викликає сильну напругу, яку не підготовлені до такого досвіду діти переживають важко, переводячи її в різні тілесні симптоми.

Батьки, замість навчити дитину ще до школи дотримуватися правил, елементарних навичок самообслуговування, навчити спілкуватися й знайомитися з дітьми, навчити моторної спритності й координації, із наполегливістю дресирувальників муштрують незміцнілий дитячий мозок часто непотрібними й цілком розрізненими знаннями. Вони в'язким тягарем лягають на дитячу психіку й не те що не розвивають, а швидше навпаки, паралізують мозок, викликаючи в дитини повне неприйняття шкільного життя й усього, що так ретельно втім'яшують їм батьки-перфекціоністи.

Шкільний стрес найчастіше виникає на тлі сильної тривоги дитини і навчального перевантаження, яке пов'язане з тим, що дитина не тільки вчиться в школі з високим рівнем вимог, а й відвідує після школи ще безліч гуртків і додаткових занять. Плюс домашні завдання, на які в сумлінного учня середньої школи йде чотири-п'ять годин на день. Очевидно, що всі допустимі нормативи навчальних навантажень ігнорують і вчителі, і батьки. Додають ситуації стресовості необхідність відповідати вимогам усіх цих дорослих, оцінка як критерій успіху й усілякі рейтинги, які ставлять дитину в залежність від успіхів інших дітей і впливають на її самооцінку.

Якщо намалювати психологічний портрет такого школяра, то, найімовірніше це буде відмінник або хорошист: він старанно вчиться, мало буває на повітрі й виявляє схильність до перфекціонізму - хоче бути першим і найкращим. Якщо це йому вдається без зусиль - чудово, але якщо його фізичні можливості або тип психічної організації трохи іншого складу, то дитина в буквальному значенні починає страждати й тривожитися, що й призводить її до перманентного стресу і втоми.

Друга категорія дітей усе своє життя проводить у стані хронічної неуспішності, коли всі, хто оточує дитину, нагадують їй про те, що вона постійно недотягує до якоїсь усередненої норми. У цих умовах, можливо, геніальному математикові прищеплюють відчуття того, що він поганий лише через те, що пише нерозбірливо, і його "писанини" ніхто не може розібрати. Водночас чудовому ораторові дістанеться клеймо вискочки й блазня, а його успіхи назвуть недоліками, доповнять це міфічною "гіперактивністю", яку в школі направо й наліво учителі "ліплять" усім, хто потрапляє в розряд "незручних".

Але шкільний стрес пов'язаний не тільки з фізичними можливостями і розумовою перевтомою, він часто має багато додаткових факторів. Одним з них є обмеження часу на виконання завдань, яке запроваджується для дітей, наприклад, на уроці або при виконанні контрольних робіт. А система оцінювання уніфікована й не передбачає, що дитина може мати особливості сприйняття чи відтворення інформації і що для виконання окремих завдань комусь потрібно значно більше часу. Так, дуже багатьом дітям-аудіалам легше сприймати інформацію на слух, а читають вони значно повільніше, і при виникненні в контрольній роботі завдань, які вимагають читання подумки, розгублюються і не можуть виконати його досить швидко, як того вимагають умови.

Іншим же, навпаки, важливо бачити й читати текст, і вони гірше виконують завдання, які подаються аудіально (на слух). При цьому обидві категорії дітей можуть бути досить здібними, а от оцінки в цьому разі отримають лише з урахуванням того, яка модальність (тип сприйняття) у них домінує, який вид діяльності піддавали контролю і чи був він у дефіциті. Але наскільки об'єктивна така оцінка, і що змінилося б, якби дати можливість дитині спертися на свою провідну модальність і змінити час дослідження? Дуже багато чого.

Одним із джерел напруги для багатьох учнів молодшої школи завжди були високі вимоги до швидкості читання й письма. У НУШ (Новій українській школі) ці норми вже не є ключовими, але вчителі діють за звичкою, не орієнтуючись на потреби конкретної дитини.

До факторів стресу можна зарахувати й особливості наших навчальних програм. Вони переповнені теорією і дуже мало орієнтовані на практику, яка для дитини зараз значно цікавіша й важливіша. У текстах шкільних підручників величезна кількість непотрібних дат, назв, імен, запам'ятовування яких не має особливого сенсу і які можна загуглити рівно за півхвилини.

Відчуваючи безглуздість такого вивчення, дитина втрачає мотивацію, а відтак відчуває стрес уже через те, що змушена вчити те, у чому для неї немає об'єктивного сенсу. Аргументом учителів і батьків часто є необхідність розвивати пам'ять, але тут якраз я скажу, що один мій підопічний чудово орієнтується і пам'ятає понад 200 значків сил у грі Нексо Найтс, а інший знає всі види акул, місця, де вони водяться, й відрізняє їх за профілем. Адже очевидно ж, що пам'ять дитини значно краще розвивається в умовах, коли їй цікаво й весело, а не тоді, коли просто "потрібно", але безглуздо.

Ще одним фактором, який має ключове значення для дитини, але який від неї практично не залежить, є те, що дорослі довкола самі абсолютно вигорілі. І якщо роздратований учитель, наприклад, кричить на Сергійка при всьому класі, то важливо знати, що стрес відчуває при цьому не тільки Сергійко, а й усі, хто гіпотетично міг припуститися того самого, чого припустився Сергійко і що розгнівало вчителя. Наприклад, забути вдома зошит (а зошит хоч раз у житті забуває кожна дитина). І всі, абсолютно всі, сприймають крик учителя так, ніби кричать на нього, бо саме він може бути наступним. У цей момент лімбічна система, яка відповідає за емоції, буквально блокує можливість думати й користуватися логічним мисленням, нашу здатність сприймати будь-яку інформацію.

Як після такого крику можна далі вчитися? Та ніяк. Саме лімбічна система запускає вегетативні й соматичні реакції, пристосовуючи організм до нових стресових умов. І однією з форм реагування є реакція завмирання, коли в людини блокується навіть можливість рухатися. Можливо, це саме те, що й хотіли б багато вчителів бачити: дитина, яка сидить на уроці нерухомо. Але якраз наслідками й можуть бути всі ці тикові стани: посмикування, обкушування нігтів, моргання, а також енурез і заїкуватість. Вигорілі батьки часто поводяться аналогічно, обираючи шлях залякування й застрашення, а в результаті отримують реакцію блискавичного "отупіння" дитини, що знову ж таки батьків тільки дратує й ніяк не допомагає дитині краще вчитися.

Окреме місце як фактор стресу посідає шкільний булінг. На жаль, він процвітає в багатьох навчальних закладах і найчастіше ініціюється самими педагогами. Нещодавно мене вразила розповідь дитини, яку з ініціативи вчителя "розбирали" при всьому класі, коли кожен учень мав висловити вголос своє ставлення до її "недоліків". Чи треба говорити про те, що відчувала дитина і як позначився цей "показовий виступ" на її бажанні бути в школі…

На що все ж таки батькам і вчителям важливо звернути увагу, аби не зробити навчання, та й саме перебування в школі, джерелом стресу й перевантажень?

Вони мають розуміти, що в багатьох ситуаціях уникнути стресу справді неможливо - наприклад, при складання іспитів чи ЗНО, але навчити дитину методів саморегуляції потрібно й важливо.

Важливо пояснити дитині, що життя складається не тільки з навчання й успіхів у ньому, що є ще безліч не менш цікавих справ, яким можна й треба приділяти увагу, - спорт, спілкування, музика.

Важливо самим розуміти, що кожна дитина - індивідуальність, її здібності до запам'ятовування можуть не збігатися зі здібностями мислити творчо. І наше завдання - підкреслити й розвивати здібності, а не мучити зону дефіцитарності. Маємо розуміти, що дитина найбільше ненавидить саме тих, кого ми ставимо йому за взірець, і це знає кожен відмінник, який був цим прикладом.

Спробуйте з допомогою фахівця - дитячого психолога - визначити й адекватно оцінити рівень здібностей вашої дитини та її інтереси, щоб правильно розподілити навантаження й урахувати це в організації режиму дня. Не кваптеся віддавати дитину до школи, якщо фахівець каже вам, що вона до школи не готова. Це не має жодного стосунку до інтелекту, а швидше говорить про фізичний складник, який значно важливіший як фактор готовності до школи. Немає нічого жахливого, якщо ви звернетеся по допомогу до лікаря-невролога в ситуації, коли виявили, що дитина вже має симптоми перевтоми й шкільного стресу.

Питання не в тому, щоб прибрати з життя дитини всілякі навантаження, а в тому, щоб зробити їх раціональними й виправданими, дати можливість розвиватися дитині в її власному темпі, з урахуванням її реальних, а не надуманих батьками можливостей.

А найкращою профілактикою шкільних перевантажень буде наше безоцінне ставлення до дитини, повага до її особистості й потреб, без бажання догодити й передбачити, але з можливістю завжди бути поруч, коли дитина цього потребує. І тоді нашим дітям не доведеться пити молоко "за шкідливість"…