Між страхом і агресією

Усі ми прагнемо бачити наших дітей успішними й самостійними, добрими й чуйними, розумними й вихованими.

Ми точно знаємо, що для цього треба. Ну, звичайно ж, любов, трохи суворості, увага й турбота, ну і вчитися добре, як же без цього? Ми все це знаємо, читаємо розумні книжки з психології, радимося з фахівцями, хочемо не проґавити, бути напоготові… Але все втрачає сенс тоді, коли дитина стає підлітком. Це стається так неочікувано, ніби в дім несподівано підселили незрозумілу, геть чужу людину, з новими поганими звичками, дивними смаками, запитами й агресією, що дуже бентежить… І якщо звички й смаки ми можемо якось раціоналізувати, то що робити з агресією? Звідки вона взялася?

Щоб батькам якось опанувати себе, важливо розуміти, що підліток - це людина, яка зависла між світами: дорослий світ її ще не прийняв, а дитячий уже відторгнув. І вона немов застигла в нерозумінні, в цілковитому невіданні, коли ж скінчиться це пекло, що складається з різких батьківських осмикувань, нестерпної критики, незграбного тіла, постійної втоми, яку дорослі називають лінню, і страху, постійного страху. Природа цього страху така глибинна й важлива, що будь-яке відхилення у бік вихолощування цих почуттів можна було б вважати відхиленням. Нейрофізіологи зазначають, що в підлітковому віці вповільнюються синаптичні перебудови у відділі мозку, що відповідальний за "переробку" страху. Тобто мозок інакше починає сприймати страх: зазнавши його одного разу, він довго зберігає інформацію про нього, навіть після зникнення його реальної причини. Простіше кажучи, в зоні страху в мозку в підлітків нервові ланцюги довше перебудовуються, а отже, й страх тримається довше. А оскільки приводів для страху в підлітка достатньо, то цей страх може перетворитися на перманентний.

Чого боїться підліток? На відміну від маленької дитини, в якої актуальні природні страхи (води, вогню, висоти, болю), в підлітка переважають соціальні страхи - бути смішним, дурним, страх зганьбитися, зазнати осуду, провалу, страх бути відкинутим. Саме страх викликає агресію, яка, по суті, є захисною, а отже, стабілізуючою реакцією організму. Саме на стику цих відчуттів народилося гасло "бий своїх, щоб чужі боялися".

Та найважливішою екзистенційною річчю в підлітка, яка викликає страх, а часом навіть панічний жах, є запитання: чи нормальний я?

Я пам'ятаю, як ми в дитинстві у піонерському таборі на ніч одне одному розповідали страшилки. Іноді це були примітивні історії про чорну руку, а іноді досить реалістичні оповідання з життя. Чесно скажу, що багато хто після цих розповідей відчував помітне полегшення, що, на мій погляд, було цілком логічним. Адже оповідач і ті, хто його слухав, виявляли: те, що лякає мене, лякає й інших. Вони такі ж, як я, вони теж бояться, нас багато таких, ми схожі, отже, я нормальний! Така проста звірка реальності. Але якщо підліток виявляє свою інакшість, щось, що не збігається з загальною концепцією співтовариства, в якому він перебуває, він лякається і намагається приховати свій страх, а приховати найпростіше за агресією, домінуванням, жорсткою ієрархією. І значить треба знайти того, хто помітно відрізняється, хто не зумів приховати страх, хто просто слабкіший, і з ким простіше довести, що ти нормальний. "А норми тут встановлюю я, - думає тинейджер. - І якщо я вирішив, що гіпстерам тут не місце, то так цьому й бути!" І він починає боротися зі своїм страхом, але в іншій людині. Не з власним внутрішнім страхом, а з зовнішнім його проявом в іншому такому ж. Карл Густав Юнг точно визначив формулу такого страху: "Все, що нас дратує в інших, веде до розуміння себе". Але підлітки рідко читають Юнга, і те, що їх дратує і лякає в інших, не усвідомлюється, а викликає нестримну агресію. І ця агресія ллється річкою на наші вулиці й двори, у школи й за гаражі…

За гаражами страшно всім - і тим, хто став жертвою, і тим, хто став агресором. Бо десь глибоко всередині кожний новоспечений агресор тримає страх: я міг бути на його місці! І всередині обіцяє собі ніколи нікому не дати поставити себе на місце жертви. Перемогу треба вибити кулаками, ногами, вирвати зубами, домогтися хитрістю й обманом. При цьому в підлітків якраз дуже погано працює "емоційний сканер", що, власне, й не дає їм достатньо добре розрізняти емоції, біль, страждання і робить їх грубими й бездушними.

Чинник номер два - батьки. У батьків для підлітка теж є свої ролі. Вони й визначають, чи буде підліток агресивним і наскільки буде, бо обійтися зовсім без агресії неможливо. Адже без агресії не відбувається такого важливого й потрібного етапу в житті підростаючого індивіда як сепарація - відокремлення дитини, що стає дорослою, від батьківської сім'ї, її становлення як окремої самостійної особистості, незалежної і вільної.

У тваринному світі сепарація відбувається природно, її ініціює мати: вовчиця може несильно вкусити вовченя, щоб викликати в нього агресію і дати йому можливість покинути батьківську нору. У світі сучасних людей відбувається інакше: мати не тільки не кусає своєї дитини, вона, навпаки, у тривозі бути покинутою, оточує дитину гіпертурботою, опікується і під будь-яким приводом не дає залишити "нору". Але природне бажання в дитини залишається: дорослішання передбачає відхід. Отоді вже сама дитина огризається, гнівається, стає нестерпною і лізе на рожен. І якщо вдома, у відносній безпеці, це робити не дозволяють, то вона йде туди ж - за гаражі. Тому важливо давати можливість дитині випустити пару, реалізувати свої агресивні імпульси у спорті, в групах за інтересами, у спілкуванні з тими, хто зрозуміє й не огудить.

Ще один чинник, що впливає на агресію і походить з родини, - самі сімейні моделі, в яких один з її членів, частіше батько, демонструє дітям, що єдиний спосіб вирішувати всі конфлікти й домінувати в сім'ї - це проявляти насильство. Найчастіше жертвою такого насильства стає сама дитина, і згодом, засвоївши моделі сімейної взаємодії, вона починає освоювати їх поза родиною. Така дитина дуже швидко з жертви в сім'ї може перетворитися на агресора. Маючи досвід приниження, вона намагається максимально його уникнути. Жорстокість може початися з агресії проти тварин, а потім людина мимоволі впадає в залежність від цього стану і, як наркоман, потребує збільшення дози насильства. Така дитина схожа на поїзд, який мчить з гори без гальм, його забійна сила зростає зі збільшенням маси накопиченої агресії. Звичайно, зупинити такого одержимого можуть тільки трагічні події.

Подумайте, чи часто ви як батьки принижуєте й ображаєте одне одного? Чи практикуються у вашій сім'ї тілесні покарання? Чи ображаєте ви дитину, чи принижуєте її в присутності інших? Чи часто пригнічуєте емоції своїх дітей? Чи не надто контролюєте свого підлітка - його телефон, соцмережі, листування? Ви рідко говорите або взагалі не говорите дитині, що любите її? Якщо на ці запитання ви відповідаєте ствердно, то, можливо, у вашому домі вже пробудився новий агресор. Змінюйте щось у сім'ї!

Чинник, який нині неможливо виключити і який також може серйозно впливати на градус агресії в підлітків, - це те, яка інформація ллється з екранів телевізорів, планшетів, смартфонів. Адже зразком поведінки для сучасних дітей уже давно слугує не тільки сім'я. Є загальна картина напруги в суспільстві, пов'язана і з тим, що в країні, по суті, йде війна, що агресія стає "смачним" матеріалом багатьох ЗМІ, які в гонитві за рейтингами виносять у заголовки найогидніші зорові образи насильства. При тому, що нині телевізор у кожного працює практично цілодобово, дитина весь час перебуває в інформаційному полі, в якому 80% інформації - про насильство в тому чи іншому вигляді, починаючи з психологічного і закінчуючи реальними вбивствами. Відео, де чернігівські дівчата били подругу, побило рейтинги багатьох комедійних шоу. Агресія стала затребуваною, глядач чекає видовищ.

У цьому ж списку й комп'ютерні ігри - вони збуджують, але не дають реалізувати агресивні імпульси тілесно. Наш організм так запрограмований, що якщо в нас з'явилася агресія, то ми повинні її реалізувати через рух. Агресія, як річка під час водопілля, потребує розширення своїх меж. І якщо на шляху стоїть гребля, річка може знести її. Щоб цього не сталося, є шлюзи - пристосування, які дають вихід воді, що накопичилася й тисне на греблю. Наша рухова активність ніби відкриває ці шлюзи, дає агресії вийти через активні рухи. Людина ж за комп'ютером практично не рухається, вона статична, і потреба руху не реалізується, накопичуючись у вигляді агресії. Невипадково під час активної гри багато геймерів просто трощать джойстики й клавіатури, бо в пориві гри не здатні контролювати свої дії і силу, з якою вони впливають на навколишні предмети. Мені відомі випадки, коли підлітки після гри могли зносити двері, трощити меблі й громити все, що потрапляло під руку. Чи варто дивуватися, що накопичене в грі може виливатися й на людей?

Тому важливо розуміти: якщо дитина забагато часу проводить за комп'ютером у досить агресивній грі, то їй обов'язково потрібно двічі-тричі на тиждень ходити на футбол, бокс, боротьбу або хоча б у тренажерний зал. Накопичену агресію обов'язково слід реалізувати, бо нереалізована вона може вилитися у будь-якому напрямку, навіть на себе. Це називається аутоагресією, і часто такі симптоми підводять підлітків до думок про самоушкодження, дії, пов'язані з серйозними ризиками для життя і здоров'я. У крайньому прояві це може бути й суїцид.

На жаль, немає стандартних рецептів ліків від агресії, адже поява агресії в підлітка завжди має комплекс причин і різноманітні прояви. Тут набагато важливіша профілактика. Важливо розуміти, що агресія в нормі має бути в людини, вона допомагає досягати цілей, обстоювати свої інтереси, але грань між нормою і патологією дуже тонка. І, можливо, перші епізоди насильства над тваринами, грубого поводження з однолітками - це і є перший маркер того, що щось пішло не так, і ліпше вже на цьому етапі знайти в собі сили щось підкоригувати. Але важливо розуміти, що дитина завжди вдячна батькам за межі, повагу і любов…