Майбутнє на експорт - Сімейне коло - dt.ua

Майбутнє на експорт

13 вересня, 2013, 17:55 Роздрукувати Випуск №33, 13 вересня-20 вересня

Неймовірно складно визнати, що причина рішення про переїзд до іншої країни може лежати й у сфері суто психологічній. Тривожний сценарій не дає спокою, приводить усі тривожні системи в дію, змушує прислухатися до важких кроків майбутніх подій. Навчити бути щасливим "у цій країні" здається неможливим. 

Огледівшись довкола, розумієш, що сьогодні це цілком типова українська історія — родичі й знайомі за кордоном. Перелічу те, що бачу в найближчому оточенні: племінник-студент поїхав до Голландії навчатися, то там і залишився. Шістдесятирічна подруга працює в Італії, інша вийшла заміж і виїхала до Америки, вже має трьох дітей. Батько колеги десять років живе в Португалії, інша колега вийшла за серба, третій вивіз сім'ю в Канаду. Ладен був і посудомийником працювати, але, дякувати Богу, викладає в університеті. Зазирнула на сайт "Однокласники" — половина класу за кордоном: Ізраїль, Росія, Німеччина, Великобританія... Хтось періодично повертається, хтось уже перевіз туди всіх близьких і лише зрідка наїжджає в гості з іноземними родичами. 

Рвуться дружні й сімейні зв'язки, але ж система цінностей у кожного своя, і людські стосунки посідають у ній чітко визначене для них місце. Люди вважають важливішими безпеку, комфорт, стабільні заробітки, упевненість у завтрашньому дні. Світле майбутнє, словом. Причини міграції за кордон мільйонів працездатних українців від 20 до 50 років, на перший погляд, видаються суто економічними. Але, якщо придивитися ближче, завжди виявляються психологічні чинники — розчарування, пошуки перспектив, можливостей, захист від страхів і тривог на батьківщині. Українці мріють улаштувати своє життя й побудувати кар'єру — і бачать більше можливостей для реалізації своєї мрії за межами батьківщини. Низький рівень життя, неможливість реалізувати себе, бажання побачити світ — можна назвати безліч причин, які змушують наших співвітчизників їхати за кордон у пошуках кращого життя. 

Сьогодні трудові мігранти з України — найзатребуваніший "експортний товар". Економісти вважають, що загальна кількість тих, хто виїхав, досягла вже 6 млн. У цю цифру входять як тимчасові мігранти — заробітчани, сім'ї яких залишаються на батьківщині й отримують фінансову допомогу від родичів, що працюють за кордоном, так і ті, хто прагне залишити країну назавжди. Одні інвестують зароблене в Україну, інші вкладають свої ресурси в економіку інших держав, але вектор зовнішньої спрямованості українських "трудових резервів" стає потужним соціальним чинником. 

Особливо турбує українських експертів тенденція виїзду за кордон студентів, людей з вищою освітою, кандидатів і докторів наук, добре навчених фахівців, наприклад лікарів. Справді, ейнштейнам у сучасній Україні складно знайти собі гідне заняття — з 1991 р. кількість учених скоротилася втричі, фундаментальну науку фінансувати нічим, в освіті процвітає формалізм і корупція. "Найрозумніші" як ніхто розуміють, що сфера, де знадобляться їхні здібності, дасть набагато більший результат у розвинених країнах. Приміром, учені мають можливість проводити там дослідження, займатися прикладними науками.

Відплив мізків — проблема аж ніяк не українська, а загальносвітова. Сам термін виник у 60-ті рр. для позначення процесу масового виїзду англійських учених у США, а сьогодні темпи відпливу мізків з країн, що розвиваються, у соціально стабільні зростають. В Україні вони набули масштабів, що можуть загрожувати національній безпеці. Учені й просто талановиті люди — особлива стаття українського "людського" експорту. Нині в усьому світі ведеться боротьба за таланти й мізки, за людський ресурс. Україна програє цю боротьбу, і це обов'язково позначиться на якості життєвих сил і можливостей країни в недалекому майбутньому. Країна втрачає здорових, розумних, кваліфікованих людей. Це раніше їхали за туманом, а нині їдуть за перспективою ті, хто вважає, що здатен на більше. 

У цього питання завжди є особистісний і сімейний аспект. Для України один з болючих його проявів — діти трудових мігрантів, які залишилися в Україні під опікою родичів, поки батьки добувають нелегкою працею трудову валюту за кордоном. Здебільшого це фактично соціальні сироти, забезпечені безпритульники, сім'ї яких наголошують на виконанні лише однієї функції — економічної. Забезпечуючи фізичні потреби дітей, батьки зазвичай недооцінюють соціальних аспектів розставання з дітьми в ранньому віці. І тоді трапляються історії психологічної непристосованості, несамостійності досить дорослих молодих людей, які часто намагаються заповнити емоційну порожнечу шкідливими звичками й ризикованими експериментами із власним життям. 

Адаптація до дорослого життя — це процес, що відбувається не сам по собі, а потребує від дитини напруженої внутрішньої роботи, коли їй необхідна підтримка дорослих. Розуміючи це, багато з тих, хто починав із тимчасових заробітків за кордоном, прагнуть згодом перевезти туди й сім'ї, орієнтують дітей на здобуття освіти за кордоном. Хтось їде з 
усією сім'єю назавжди, разом переживаючи труднощі адаптації, а хтось посилає дітей навчатися в іноземну школу — адже фетиш гарної освіти, яку зобов'язані дати батьки, усе ще дуже живучий в Україні. Найчастіше переважає страх вважатися поганими батьками, якщо не змогли забезпечити своєму чаду такої освіти. 

Безперечно, самостійне закордонне навчання допомагає дітям стати відповідальнішими, навчитися самостійно розв'язувати свої проблеми й відповідати за свої вчинки. Система навчання відповідальності працює досить жорстко й апробована часом. Діти мають можливість набути менталітету західної людини, починають не тільки розмовляти, а й думати іноземною мовою, навчаються спілкуватися, цінувати працю й свої здібності, усвідомлювати, що без зусиль і праці нічого в житті домогтися не можна. Така освіта допомагає у процесі сепарації, відділення від батьків, своєрідної ініціації, яку, так чи інакше, проходить у житті кожна людина. Але межа, що відділяє сепарацію від цілковитого відчуження, коли батьків соромляться як непоправного акценту, а країну, в якій народився, вважають територією другого сорту, буває тонкою. Замість збагачення й доповнення власної культури створюється відчуття себе недолюдиною в чужій цивілізації. Чи буде щасливою дитина, якій прищеплюють цінності іншої культури не разом, а замість рідної? Дуже помиляються ті, хто прагне закреслити спогади про "країну походження". Англомовні онуки "закордонного виробництва", не спроможні спілкуватися з бабусями й дідусями, відсутність прив'язаності й відчуття національного коріння — все це не зробить підростаючу дитину щасливішою.

Варто розібратися, чи не є від'їзд за кордон чи закордонне навчання лише одним зі способів заспокоїти тривожність батьків. Одна річ — доросле усвідомлене рішення жити в іншій країні, і зовсім інше — змушене виконання дитиною батьківського плану "боротьби за краще життя". Адаптація в чужій країні вимагає часу і сил. Причини виїзду за кордон, на перший погляд, здаються цілком раціональними — там вища зарплатня, інші можливості й перспективи, і чимало батьків зважуються на еміграцію саме заради дітей. Якщо дорослі люди, як правило, точно знають, чому й навіщо вони ухвалюють такі сміливі рішення, то їхнім дітям нічого не залишається, як просто йти за батьками, хоч би куди ті вирушали.

Неймовірно складно визнати, що причина рішення про переїзд до іншої країни може лежати й у сфері суто психологічній. Тривожний сценарій не дає спокою, приводить усі тривожні системи в дію, змушує прислухатися до важких кроків майбутніх подій. Навчити бути щасливим "у цій країні" здається неможливим. Але й жодна країна світу не навчить дітей бути щасливими.)

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №10, 16 березня-22 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво