Краща версія себе - Сімейне коло - dt.ua

Краща версія себе

6 березня, 15:25 Роздрукувати Випуск №9, 7 березня-15 березня

Хто такі перфекціоністи.

Що спільного між стривоженою матір'ю, котра намагається зробити все якнайкраще для своєї дитини; керівником, котрий вимагає від співробітників неухильно виконувати всі завдання в мінімальний термін; учителем, що знижує оцінку за помарки в зошиті, хоча завдання, по суті, виконане правильно; працівником, який переробляє одну й ту саму роботу, домагаючись ідеального результату? 

Кожного з цих людей можна назвати перфекціоністом. Та й самі вони себе нерідко так називають, і багато хто пишається цим. 

Тим часом психологи вже давно б'ють тривогу і кажуть, що прагнення довести будь-який результат до ідеалу не допомагає, а заважає, часом дуже, жити та бути задоволеним своїм життям. У цьому можна вгледіти якесь протиріччя: як постійне прагнення кращого може зіпсувати життя? Адже прогрес нашої цивілізації можливий завдяки тому, що вчорашні результати вже недосить добрі, хочеться більше, краще, швидше, ефективніше. Ледь уловима різниця між здоровим розвитком та патологічним потягом до ідеалу полягає ось у чому. В першому випадку виконується якесь завдання, дрібні вади, які не впливають глобально на результат, не беруться до уваги.

У другому випадку важливо не просто виконати завдання, а й досягти досконалості, й ось на це вилизування часом витрачається більше часу та зусиль, ніж на основну роботу. Здоровий розвиток передбачає, що ми в результаті отримуємо більше, ніж витратили, тобто повертаємо собі ресурс із лишком, — адже людині треба відновлюватися і мати запас на випадок, якщо вона не зможе діяти. Перфекціоністи витрачають надміру багато часу й зусиль на досягнення ідеального результату, і ці витрати потім, звісно, не відшкодовуються. 

Як приклад можна навести прибирання в помешканні. Одна людина витрачає на нього, припустімо, годину на тиждень: розкладе речі по місцях, витре пил із поверхонь, пропилососить —і все! А друга прибиратиме весь день: ретельно вимітатиме пил з усіх куточків, відмиватиме поверхні до дзеркального блиску, складатиме речі в ідеальному порядку. Чи потрібна така ретельність у прибиранні? 

Комусь комфортно жити в легкому безладі, а хтось спатиме спокійно тільки тоді, коли знає, що у квартирі — жодного мікроба! Правда, це ненадовго, адже мікроби бувають навіть у музеях, що вже казати про місце, де мешкають живі люди! Мені відомий випадок, коли дбайлива господиня, яка дуже пишалася тим, що в неї вдома ідеальний порядок, поступово перемістила життя сім'ї в... літню кухню. Там готували і їли, там відпочивали, одне слово — туди заходили частіше, ніж у будинок. У будинку тільки спали, і то після сну треба було ідеально заправити постіль та витерти пил. По всьому містечку йшла слава про чудову господиню, якій вдалося те, що не вийшло в більшості, і багато хто навіть приходив на екскурсію в цей храм чистоти й порядку. Історія, швидше, сумна, ніж повчальна.

Проте щось, що рухає людьми, які прагнуть досконалості в усьому, таке сильне і важливе для них, що зупинитися, почати діяти інакше вони не можуть. Раз у раз докладаючи колосальних зусиль до того, щоб нарешті відчути себе досить хорошими, вони майже ніколи не досягають цього відчуття.

Бути досить хорошим, аби інші люди позитивно сприймали тебе, — одна з базових людських потреб. Людина не виживає наодинці, навіть у наш високотехнологічний час, тому давній страх стати ізгоєм керує нами й сьогодні. Вся заковика в цьому "досить хорошому". З якого моменту починається "досить"? На жаль, немає незалежного еталонного значення або міри, з допомогою якої ми могли б легко визначати ступінь цієї достатності. Проте багато людей усе-таки живуть, знаючи, що вони хороші, добре роблять свою роботу, добре будують відносини з іншими людьми. Ці люди розвивають свої здібності й таланти, досягають добрих результатів у своїй професійній діяльності, та просто задоволені собою, іншими людьми і життям.

Швидше за все, ці люди з народження знали, що світ їх чекав, був радий їхній появі на світ, вітав їхні зусилля та досягнення. Як вони про це дізналися? Від важливих дорослих, поруч із якими вони росли й розвивалися. Швидше за все, цим дітям не доводилося виконувати надзавдання, які не відповідають їхньому віку та рівню розвитку, в їхньому навчанні й вихованні акцентувалося не на помилках і вадах, а на тому, що виходило добре.

Коли до мене приходять стривожені матері, стурбовані тим, щоб їхня дитина не тільки отримала все найкраще, а й стала, в результаті цього, найкращою, я рідко чую розповідь про успіхи їхнього чада. Зате багато дізнаюся про те, в чому дитина недосить хороша, погано справляється або взагалі не справляється, і чую запитання: як це виправити? Я впевнена, що те же саме щодня чують діти стривожених батьків. Дитина в курсі всіх своїх помилок і вад, але не має уявлення, в чому ж вона хороша. У жодному разі не засуджуючи батьків, які хочуть якнайкращого для своїх дітей, усе-таки зазначу: такий підхід до виховання гарантовано закладає основу майбутніх тривог і невдач дитини. 

Мої спостереження й висновки підтверджують дорослі, які виросли з тих самих дітей. Зазвичай це соціально і професійно успішні люди. Але що ж не так? Справляючи зовні враження щасливчиків долі, чого вони, до речі, теж прагнуть, внутрішньо такі люди почуваються невдахами, які не відбулися ні в чому. Посередній фахівець, якого керівництво тримає на роботі з жалості (варіант — просто пощастило); нікудишній батько; поганий син або донька — ось далеко не повний перелік того, що вони думають про себе. Збоку дуже помітний контраст між об'єктивними досягненнями та суб'єктивним сприйняттям себе, і це сумна картина. Наче ніщо не може дати задоволення або щастя такій людині, вона живе у хронічній тривозі і з набором страхів, суть яких можна звести до одного: "я не впораюся зі своїм життям". 

Саме зі своїм життям перфекціоністи відмінно справляються. Але вони погано розрізняють реальне життя та свої ідеальні уявлення про нього. Тому, коли раз у раз зазнають краху в досягненні досконалості, в їхньому світі це виглядає як крах усього життя. Всі зусилля й досягнення обнуляються, якщо вони не відповідають високим стандартам. Точніше сказати — нереалістичним стандартам. "Це все добре, але могло бути й краще" — звучить як вирок собі. Так, ще зазначу, що досягнення мають бути в усіх сферах життя. Якщо на роботі все гаразд, а особисте життя не складається, наприклад, — незалік. Досконалість має бути без ґанджу.

У цій гонитві за недосяжним променистим обрієм витрачається не тільки прірва часу й зусиль, тобто ресурсів, які в кожної людини не вічні. Найсумніше, що неможливо розгледіти і зрозуміти, в чому ж людина насправді хороша, що в неї виходить найкраще, і, зрештою, — чого ж хочеться саме їй, а не тим, хто очікує від неї високих результатів. Тому що всі власні успіхи зразу знецінюються, жодної опори на себе немає й бути не може. І впевненості в собі — теж. А без цього дуже важко кудись рухатися, пробувати нове. Всі перфекціоністи — вкрай невпевнені в собі люди. Адже кожна справа має з першого, в крайньому разі — з другого разу вийти відмінно. А в реальності такого не буває, кожен успіх — це шлях проб і помилок. Неідеальна людина починає, помиляється, виправляє помилки, знову помиляється, знову виправляє, і так до переможного кінця. Або ж відмовляється від справи, тобто визнає помилковість вибору. В ідеальної людини інакше: по-перше, її вибір має бути безпомилковим, по-друге, виконання — бездоганним.

Але припустімо, що перфекціоніст із першого разу зробив усе відмінно, таке теж може статися. Здавалося б, ось уже і впевненість у собі та у власних силах має з'явитися... Ні, не з'являється, тривога й невпевненість зростають. Бо після успіху мають іти виключно успіхи, інакше той, перший, не зараховується. Вже незрозуміло, що більше тривожить і лякає: чи то неуспіх, чи то успіх. 

Уся ця драма розігрується у внутрішньому світі людини. Байдуже, що кажуть інші, байдуже, скільки підтверджень того, що людина досить хороша сама по собі та у своїй діяльності, дає оточення: там, усередині, є безрозмірна лінійка, і до позначки "ідеально" ніколи не добратися.

А невдачі, де тут невдачі, про які йшлося вище? Довго працюючи над досконалим результатом, перфекціоніст часто витрачає більше часу й сил, ніж інші. На момент видачі результату він може бути вже неактуальним, особливо в наш час швидких змін. Виходить ідеал задля ідеалу, а не задля очікуваної винагороди за витрачені час та зусилля. Тим більше, як свідчить практика, мало кому потрібне "ідеальне", більшість людей цілком задовольняються зробленим "добре".

Таким чином, обличчям до світу повернута зовні успішна й задоволена людина (не сумнівайтеся, перфекціоністи докладають багато зусиль, щоб створити таке враження), але болісну тривогу, невпевненість і страх, цю трійку, що тягне її по житті, мало хто побачить.

Завершуючи свої міркування про хороші та погані аспекти нав'язливого прагнення до досконалості, зазначу, що кожен із нас має право жити так, як вважає за потрібне. Якщо гонитва за ідеалом не виснажує, а додає енергії та інтересу до життя, якщо успіхи тішать надовго й приносять бажані бонуси, — чудово! Можливо, все не так райдужно, але в глибині душі ви пишаєтеся собою, — чудово! 

У кожного з нас своє уявлення про щастя, і хай кожен із нас буде щасливим по-своєму. Але якщо все сказане вище якось боляче або сумно відгукується, можна спробувати щось змінити у своєму житті. Адже ні в кого з нас не буде другої можливості, все, що ми встигнемо зараз, — наше. Можливо, замінивши для себе "ідеально" на "добре", ви нарешті отримаєте те, чого так довго й безуспішно прагнули.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №24, 22 червня-25 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво