Якби не ти, якби не я - Сімейне коло - dt.ua

Якби не ти, якби не я

24 травня, 2013, 19:20 Роздрукувати Випуск №18, 24 травня-31 травня

Про користь особистого досвіду у подоланні труднощів

Яка ж неприємна в людях ця зарозуміло-пихата непогрішність, ця зверхня впевненість у своїй вічній правоті! Так і хочеться інколи, щоб життя дало такому гордяку щигля по носі. 

Згадайте найпростіше: як ми пояснюємо причину свого й чужого запізнення? Хтось — отже, незібраний і непунктуальний. А якщо ми — винні затори. "Мене примусили", "мене спровокували, довели, заплутали" — чи не занадто часто звучать ці вислови? Так уже ми побудовані: свої удачі схильні пояснювати своїми особистими хорошими рисами, а в невдачах звинувачуємо обставини, які склалися "не так". Що ж стосується інших людей — то тут усе з точністю до навпаки. Тобто їхні удачі ми пояснюємо вдалим збігом обставин, а невдачі — особистісними рисами: мовляв, самі винні.

Кажуть, від невдач жінка може погарнішати: розслаблюються м'язи, пом'якшується вираз обличчя. Недарма героїня Людмили Гурченко у фільмі "Рецепт її молодості" іронічно співала: "Не плакала, не хоронила — откуда взяться красоте?" А від перемог та досягнень люди, навпаки, озлоблюються і починають ставити підвищені вимоги іншим — мовляв, я ж зміг, тож маю право вимагати того самого й від тебе. Згадайте, як легко успішні люди чіпляють ярлик ледаря на всіх інших. Або дурня, та найчастіше саме ледаря: мовляв, ти теж можеш — просто ледар і лежебока. Це мені пощастило? Та чи знаєш ти, яких зусиль мені все це коштувало?..

А чи не відсутністю особистого досвіду боротьби з труднощами пояснюється відома жорстокість "мажорів", їхня відверте зневажання людей? Батьківське підстрахування (наприклад, правдами й неправдами "влаштувати" чадо в університет — не дай Боже вступить не з першого разу) найчастіше обертається лихим жартом для дітей, спотворюючи їхнє сприйняття довкілля та обмежуючи досвід. 

Пояснення поведінки власними особливостями людини в тих випадках, коли насправді вона визначалася ситуацією (причина всіх перемог — я сам, причина поразок — інші люди та обставини), у психологів називається фундаментальною помилкою атрибуції. Ця постійна схильність нашого мислення спотворювати сприйняття дійсності допомагає нам внутрішньо виправдовувати власну поведінку в складних ситуаціях, нівелювати внутрішній дисонанс, якщо зовнішні обставини не дають удосталь підстав для цього, примирити себе з собою. Тому тією чи іншою мірою когнітивне спотворення властиве всім людям. 

Почасти фундаментальна помилка атрибуції є наслідком того, що коли ми спостерігаємо за чиєюсь поведінкою, то в центрі нашої уваги опиняється людина, а ситуація залишається поза "полем зору". Коли ж діємо самі, то увага вимушена зосередитися на ситуації: ми реагуємо на неї, і вона стає яснішою. Цим і пояснюється той факт, що ми чутливіші до впливу ситуації на нас самих, ніж на оточення. 

Упередження щодо самого себе може мати й іншу крайність, що виявляється в самозвинуваченні, постійному невдоволенні собою. Схильність саме до такого пояснення причин подій, які відбуваються в нашому житті, посилює безпорадність людини, аж до відомого синдрому вивченої безпорадності, який характеризується внутрішнім відчуттям того, що дії людини жодним чином не впливають на перебіг подій і не приводять до бажаних результатів. Внаслідок такого негативного досвіду виникає потрійний дефіцит — розуміння, мотивації та емоцій.

В експериментах на тваринах для формування цього синдрому використовується електричний струм на кожну спробу тварини щось зробити. Людям же пропонується серія нерозв'язних завдань, які викликають внутрішній протест, або ж у процес їхньої діяльності вводяться нездоланні перешкоди. Легко здогадатися, що способи виховної взаємодії — основна проблема виникнення такого сприйняття реальності. 

Під час експерименту з учнями п'ятого класу один учитель давав розв'язні, а інший — нерозв'язні задачі. Діти, орієнтовані на досягнення успіху, реагували на невдачу насамперед міркуванням над тим, як раціональніше організувати процес розв'язання задачі, тоді як їхні "безпорадні" однокласники виснажували себе, пояснюючи невдачі власною бездарністю, водночас намагаючись захиститися від негативних проявів власної поведінки, марнуючи час на сторонні фантазії. Більшість орієнтованих на досягнення успіху дітей продовжували дотримуватися раціональних стратегій висунення гіпотез або навіть переходили до ефективніших стратегій, а майже всі "призначені невдахами" відмовлялися від таких стратегій на користь примітивніших та менш ефективних. 

При синдромі вивченої безпорадності діє установка: "це, в принципі, можливо для будь-кого іншого, але не для мене". Насправді установка "причина моїх успіхів — ви, причина моїх невдач — я сам" така ж помилкова, як і пояснення всіх подій діями інших. Невдачі "безпорадних" визначаються їхніми власними, буцімто невиправними, недоліками (наприклад, дефектами волі або інтелекту) а успіхи якщо й трапляються — то лише як результат вдалого збігу обставин. Вироблена в одній конкретній ситуації, вивчена безпорадність поширюється на інші сфери діяльності, і в результаті людина вже не пробує дати раду навіть тим завданням, які можна вирішити. 

Отже, дві крайності поведінки: у всьому звинувачувати себе — і в всьому звинувачувати інших. При нібито різних підходах ці протилежні позиції об'єднує, по-перше, узагальнення, пояснення всіх ситуацій та обставин однією групою причин: у тебе не виходить, бо ти ледар — у мене не виходить, бо я нездара. По-друге, генералізація — спроба пояснити різні ситуації схожою причиною. 

Ті, хто вважає себе відповідальним за стан своїх справ, у принципі, здатні досягати великого успіху. Але водночас вони більше схильні відчувати вину за події, котрі з ними трапляються. Наприклад, якщо учень отримав незадовільну оцінку, то, володіючи так званою зовнішньою локалізацією контролю, він перекладе вину на зовнішні чинники ("до нас прийшли гості й відволікали мене від виконання домашнього завдання", "завдання було нечітко написане на дошці"), а володіючи внутрішньою — на внутрішні ("я не зміг розв'язати задачу", "цей предмет мені нецікавий"). Найпростіший тест на визначення поточних проблем виховання: чого бракує вашій дитині — внутрішньої відповідальності чи сміливості робити помилки і вибачати собі це?

Ті, хто причину своїх труднощів та проблем вбачає в інших людях, звертаються до психолога виключно з прихованою або явною метою осягнути велику таємницю маніпуляції іншими людьми. Як контролювати свого чоловіка, дитину, дружину? Що б таке зробити з іншими людьми, аби їхня поведінка відповідала моїм потребам? Знесилені ж постійним невдоволенням собою і виснажливою, деморалізуючою самокритикою приходять до психолога пригнічені відчуттям вини перед собою, часто абсолютно не розуміючи, що заважає їм жити, діяти, розвиватися. 

Життя насправді, з усіма поразками й перемогами, вчить нас зважати на чинник "обставин", і тоді легше вибачати і іншим, і собі. Знати, що не все залежить лише від нас. Ми чітко розуміємо, як наша поведінка змінюється залежно від ситуації, тому бачимо себе не такими "однозначними", як нас сприймають інші: ти напружений, а він урівноважений. Як коли! Фундаментальна помилка атрибуції властива всім культурам, однак у деяких культурах вища чутливість до ролі ситуації і, як наслідок, люди менше схильні вважати поведінку оточення проявом його особистісних рис. Роки тоталітарного минулого сприяли, швидше, формуванню переконання "від мене мало що залежить".

Залежно від ситуації, негідник може вчинити добре, а звичайна людина — поводитися як негідник. Зворотним боком медалі є знаменитий експеримент Стенлі Мілгрема, під час якого піддослідні мали завдавати відчутних ударів електрострумом безневинній людині. Майже дві третини учасників досліду виконували інструкції дослідників, незважаючи на крик людини, яка нібито зазнавала впливу електроструму. 

Поміняйте місцями точки зору актора і глядача — і пояснення стануть прямо протилежними. Дивлячись на світ очима іншої людини, ми краще розуміємо її ситуацію, а дивлячись на самих себе очима інших людей, ми краще розуміємо свою особистість. З плином часу точка зору теж може змінитися. 

Часто люди абсолютно не усвідомлюють цього протиріччя, що, втім, можна пояснити: працює механізм самозахисту, охорони самооцінки. Однак висновок виходить цікавий: щоб стати — або залишитися — порядною людиною, треба мати серйозний досвід неуспішності, лих, невдач. Досить серйозний, аби врівноважити досягнення, успіхи, звершення у власній голові. Але й ситуації успіху також необхідні — наприклад, для дітей вихователі повинні створювати їх свідомо. Ні зарозуміло-пихата непогрішність, ні постійна самокритика не допоможуть саморозумінню та самосприйняттю.  

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №10, 16 березня-22 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво