Еквадор очима української емігрантки - Сімейне коло - dt.ua

Еквадор очима української емігрантки

12 жовтня, 16:31 Роздрукувати Випуск №38, 13 жовтня-19 жовтня

Живу я в годині їзди від столиці Еквадору Кіто.

© Олена Расенко

Одного разу на одному з форумів для емігрантів я прочитала, що людина, яка покинула свою країну, переживає три стадії адаптації. 

З самого початку вона впадає в ейфорію і захоплюється навіть повсякденними речами, потім тоне в депресії і, нарешті, пройшовши шлях журби й суму, втягується щоденними турботами в новий ритм життя. У кожної людини цей період трансформації різний, але в середньому займає близько року-двох. Я, скоріш, десь між першим і другим ступенем адаптації, а тому не знаю, як краще розпочати свою історію — фразою "Заберіть мене звідси!" чи "Приїдьте сюди скоріше!"? 

Живу я в годині їзди від столиці Еквадору Кіто. Недалеко від нашого містечка розташований головний аеропорт столиці. Це територія приватного сектора, полуничних плантацій і гір. Останні тут диктують свої правила гри. Вони досить високі, хоча до найближчих вічно засніжених вершин години дві на автомобілі. Гори пронизані струмками, які стікають з їхніх вершин. Вони з різною силою біжать униз, омиваючи на своєму шляху кам'янисте дно русел і зрошуючи численні поля і сади жителів Анд. 

Вище, там, де по-справжньому холодно, а тиск у непідготовленого подорожанина починає скакати від перевантажень, бо висота над рівнем моря понад три тисячі метрів, бігають олені, водиться форель. У заповідних зонах — очкові ведмеді, пуми, кондори. Однак дикі звірі нечасті гості біля підніжжя гір. За півроку проживання тут єдині хижаки, які забрели в наш двір, — чукурі. Це маленькі звірята, чимсь схожі на ласок. Маленькі злодюжки, коли я їх примітила, шукали маїс. 

эквадор_1
Олена Расенко

Тут багато птахів. Це справжній рай для орнітологів. Соколи, яструби, орли, пугачі, стерв'ятники, голуби, колібрі різних розмірів і мастей, кардинали, горобці, які відрізняються від наших задерикуватим "ірокезом". Там, де тепліше, живуть знамениті на весь світ тукани, папуги. Усього в Еквадорі майже одна тисяча сімсот видів пернатих, батьківщина яких саме ця земля. 

Іноді я лягаю горілиць на траві й спостерігаю, як серед хмар танцюють яструби. Частіше вони ширяють поодинці, пантрують собі обід серед безтурботних курчат. Але іноді їхній танок буває парним. Птахи то наближаються, то віддаляються одне від одного, лише зрідка змахуючи крилами. Це чарівне видовище триває недовго. Вони буквально тануть у хмарах. Не поступається видовищністю хаотичне шугання в небі стерв'ятників. Ці птахи з'являються групою. Їх завжди дюжина, а то й дві. Санітари вишукують померлих собак, овець, морських свинок, яких тут вирощують, до речі, на м'ясо. 

Треба визнати, доля останніх викликає в мене жаль. Їх ніхто тут не водить до перукаря, не підточує їм кігтиків і тим більше не купує корму з вітамінами, не дарує іграшок. Їх тут їдять. М'ясо морських свинок в Еквадорі вважається делікатесом, а одна тушка коштує близько восьми доларів, залежно від ваги. Є в морських свинок ще одна функція, яку європеєць вважатиме варварською. Не так давно шамани, або чаклуни, тієї місцевості, де я живу, використовували цих гризунів для магічних заклинань, а хворих "відкачували" ще живими морськими свинками. Треба сказати, що після таких екзекуцій звірята помирали. А шамани, препаруючи їх, намагалися розібратися, з якою ж недугою до них прийшов пацієнт. Мовляв, якщо в морської свинки деформовані нирки, то, напевно, на те саме слабує хворий. 

Один з тих, хто вірить шаманам, — мій новий знайомий сеньйор Вольтер. Багато років тому йому почав снитися один і той самий сон. У своїх видіннях він стояв біля дерева авокадо, яке й зараз росте через дорогу від його будинку. А якась сутність пропонує йому золоті зливки. Вони яскраво перелискують уві сні сеньйора Вольтера, а той ледве стримується, щоб не взяти їх у руки. Зупиняло його прохання спокусника. Той просив віддати йому за багатство дочку. Відмовлявся від золота уві сні чоловік кілька років поспіль. Саме стільки повторювалося його сновидіння. І от якось Вольтерова дочка захворіла. Дуже. Родина тоді звернулася до місцевого шамана. Той, провідавши про нічні видіння чоловіка, припустив, що під авокадо, яке так наполегливо з'являлося уві сні сеньйорові, зарито скарб. Згодом дівчинка одужала, а про сни Вольтера довідався сусід, на землі якого й росло те дерево. Невдовзі він розбагатів. Сусід спорудив новий будинок, обніс його високим парканом і став трохи відлюдкуватим. Вольтер часто думає: а що було б, якби він уві сні погодився взяти те золото?

Тут люблять говорити про багатство й золоті зливки, залишені прадавніми цивілізаціями. Час від часу такі розмови підтверджуються різними знахідками. Моя еквадорська родичка розповідала, що на тій ділянці, де стоїть наш дім, при його будівництві вони також знаходили якісь прадавні глиняні посудини, проте зарили їх назад, щоб город банально не відібрала влада, зробивши місцем розкопок. 

Землю еквадорці шанують, і є за що. По-перше, вона не скрізь родить. Ближче до гір у ній багато каміння, і жодної аграрної цінності вона не становить. Але навіть та, що дарує добрий урожай, часто лежить на схилах, і її важко обробляти. По-друге, в Еквадорі складно знайти вільний клаптик землі. Як свідчить історія, вся територія країни колись була розділена між новими хазяями, які прибули на континент після Колумба. І навіть коли систему рабської праці скасували, а численні землі, зайняті завойовниками, поділили між індіанцями й нащадками білих, вона стала приватною власністю вже нових панів. Яскравим прикладом цінності квадратних метрів тут може слугувати випадок, що недавно стався в одному з передмість столиці. 

эквадор
Олена Расенко

Є такий населений пункт Тумбако. Він розташований зовсім недалеко від Кіто. У ньому самому мало якихось цікавинок. Центральний собор, маркет, школа, музей, кілька непоганих ресторанів і невеликий сквер у центрі. Однак за його територію точаться неабиякі бої. Колись землі, що оточували містечко, і ті, на яких його побудовано, були приватними володіннями. На початку минулого століття власник їх продав. Усі 1600 гектарів. На той момент у нього було три дочки. Тепер їхні нащадки вимагають повернути їм усі ці квадратні метри у власність. Мовляв, угода була якоюсь непевною, та й спадкоємицям нібито тоді нічого не дісталося. Якийсь місцевий суд навіть виніс рішення на користь нащадків цих трьох сестер і зобов'язав владу Тумбако повернути землі, на яких нині стоїть містечко, у приватні руки. Чиновники схопилися за голову і звернулися до юристів. Провадження ще триває. Пристрасті навколо землі — через її вартість. Брак вільних площ породив небувалий стрибок цін на землю. На сьогодні один квадратний метр у Тумбако і його околицях коливається від 100 до 200 доларів. І, як прогнозують самі еквадорці, вартість землі в столичному регіоні тільки зростатиме. 

Якщо ж я вже заговорила про забудову, то, треба визнати, передмістя столиці розрослися хаотично і мало пристосовані для піших прогулянок. Тут доволі вузькі хідники, іноді їх немає взагалі або ж їх повністю займають проворні торговці, вивалюють на них мішки зі сміттям, очікуючи на приїзд служби, яка їх забирає. А буває місцеві жителі розставляють стільці на вузеньких хідниках, сідають і розглядають перехожих. 

Часто, щоб перейти на другий бік, доводиться лавірувати між автомобілями, що мчать на досить високій швидкості. На переходах немає світлофорів, а на "зебру" водії зовсім не зважають. Для мене найбільші відчайдухи на цій дорозі — водії громадського транспорту. У передмісті головним засобом пересування між населеними пунктами залишаються автобуси. Величезні машини на сто осіб зазвичай мчать під сімдесят кілометрів на годину, лише трохи пригальмовуючи на зупинках. І хоча офіційні правила дорожнього руху тут застерігають, що їхати можна не перевищуючи п'ятдесяти, на них часто заплющують очі. 

Які ж вони, еквадорці? Іноді в їхньому погляді я бачу біль, смуток, якусь християнську покору зовнішнім обставинам. Не забуваймо, що ще зовсім недавно їхні батьки й діди були рабами. І хоча тепер вони всі вільні, в їхній пам'яті жива несправедливість щодо них. Можливо, через це вони з якимось острахом і навіть ворожістю дивляться на незнайому білу людину, намагаючись зрозуміти, чи очікувати від неї агресії. Але, зрозумівши, що їм нічого не загрожує, розслаблюються і постають у зовсім іншому світлі. Знову ж таки, я кажу про людей, які живуть у провінції. Столиця вже стала іншою, і часом її не відрізнити від будь-якого спекотного мегаполіса розвиненої країни. 

У Кіто багатолюдно, тісно, спішно, є парки, сквери, будують метро, у булочних продають ароматні "французькі" батони, наливають ром, вчаться готувати еспресо, як у Європі, західні бренди відкривають у великих торгових центрах свої бутики, пропагується здоровий спосіб життя, зростають висотки, а модниці носять під пахвами йоркширських тер'єрів. У селах інший побут. І хоча багато провінціалів щоранку їдуть "піднімати" Кіто, все-таки їхній життєвий лад змінюється не так різко. 

эквадор_2
Олена Расенко

По сусідству з нами живе сеньйора Марія. Вона перебралася сюди з півночі Еквадору. Там, звідки вона родом, мало роботи, тому жінка шукає заробітків тут. І хоча вона вільна людина, я іноді порівнюю її становище з рабським. Марії дозволено жити в будинку і користуватися землею в обмін на догляд ділянки. Грошей вона за свою роботу не отримує, зате має дах над головою. Таких родин, чиє життя нагадує рабську працю, в околицях чимало. Доглядати ділянки, поки хазяї великих територій десь за кордоном або ж працюють у самій столиці, часто наймаються старі люди й багатодітні сім'ї. Кажуть, що потроху ставлення до їхньої праці змінюється, їм навіть починають виплачувати хоч і невеликі, але гроші, а чесні роботодавці навіть оформляють їм страховки. 

Треба сказати, з роботою в Еквадорі зараз складно. Дехто звинувачує у браку робочих місць нинішнього президента Леніна Морено, інші нарікають, що, мовляв, винуваті в цьому приїжджі. А саме венесуельці, які нібито масово посунули в країну в пошуках ліпшого життя. За офіційним даними, їх тут уже близько мільйона. Деякі біженці розглядають Еквадор як перевалочну базу, з якої легше дістатися до Чилі, Аргентини або рвонути в Панаму. Інші осідають тут, спокусившись місцевою валютою — американським доларом. Венесуельці готові працювати неофіційно. Цим користуються несумлінні роботодавці — пропонують їм меншу зарплату, ніж корінним жителям. Еквадорці по-різному ставляться до приїжджих. Частіше ремствують. Бо навантаження лягло не тільки на фонд робочих місць, а й на соціальну сферу. Набагато багатолюдніше стало в лікарнях, збільшилася кількість соціально злиденних, зріс, хоч і ненабагато, рівень злочинності, ще проблематичніше стало діставатися кудись на громадському транспорті. 

Сеньйор Антоніо, який живе неподалік, один з тих, хто по-доброму ставиться до приїжджих. У нього є невелика ділянка землі і два будинки на ній. В одному живе він із сім'єю, а другий здає квартирантам. Нещодавно там оселився венесуелець із дружиною. Спочатку орендар справно платив. Але, ось уже чотири місяці квартирант сором'язливо опускає очі й каже, що шукає роботу. Дружина сеньйора Антоніо бурчить, що треба вже виганяти таких квартирантів, але сам Антоніо тільки зітхає тяжко і потайки від дружини ділиться з ними то цукром, то картоплею, а то й зовсім віддає свій обід або вечерю. Причина — дитинство чоловіка. 

эквадор
Олена Расенко

Коли Антоніо був іще малям, його покинули батьки. Віддали на піклування бабусі й дідусеві. А ті, щойно хлопчикові виповнилося сім, вигнали його з дому. Що було причиною такого вчинку його родичів, сеньйор Антоніо не пам'ятає. Каже, тоді було дуже образливо, він плакав. Але додому його вже не пускали. У сльозах хлопчик пішов до дороги. Там стояли люди, і він став недалеко від них. Під'їхав автобус, і хлопець забрався в нього. Водій не звернув уваги на нього — подумав, що він не сам. Антоніо заснув. Розбудили його вже в Баньйосі — маленькому курортному містечку, куди, власне, й їхав автобус. Хлопчик вибіг на кінцевій і відтоді поневірявся. Дуже хотів їсти. Самотня семирічна дитина ходила по смітниках у пошуках чогось їстівного. 

Так минуло кілька днів. Йому пощастило. Його помітили добрі люди, запропонували дах над головою і роботу. Щоб заробити на хліб, хлопець чистив, тягав, копав, витирав, робив усе, що загадають хазяї того невеличкого готелю, в який він потрапив. Він ніколи не ходив до школи, він мало грався з іншими дітьми й завжди з образою і тугою згадував про дім і людей, яких колись вважав рідними. А ті його не шукали. Коли ж Антоніо виріс і вже мав свою сім'ю, з ним сталася інша дивовижна історія.

Якось він найнявся сторожем до одного багатого пана під Ярукілем. У його обов'язки входило наглядати за будинком, коли не було господарів, поливати дерева, робити дрібний ремонт. Жив Антоніо з дружиною там-таки, в невеличкому будиночку для слуг. Якось на Різдво подружжя залишилося без шматка хліба. Хазяїн, який обіцяв напередодні розрахуватися з ним за роботу, не приїхав. У домі знайшлося лише трохи кукурудзи. З неї Антоніо і попросив дружину спекти коржів. Робити було нічого, і жінка взялася готувати "святкову" вечерю. Раптом у двері постукали. Антоніо відчинив і побачив старого. Той, затинаючись і ніяковіючи, пояснив, що дуже голодний, і попросив якоїсь їжі. Жінка була дуже незадоволена. Їм самим було нічого їсти. Та Антоніо сказав чужинцеві, що в них є маїсові коржі і він може поділитися ними. Старий, узявши коржа, подякував і вийшов. Тоді ж Антоніо згадав, що не запропонував старому води. Налив склянку й швиденько вийшов у ніч. Але навколо вже нікого не було. Він довго вслухався в темряву і вдивлявся в дорогу, що вела від їхнього будинку до траси. Рівну, вільну від дерев і кущів широку дорогу, звернути з якої було просто неможливо. Старого ніде не було. Невдовзі у двері знову постукали. Це був хазяїн. Він вибачався, що не зміг приїхати напередодні. Віддав борг та ще й чимало харчів — фрукти, какао, хліб, м'ясо, птицю. Відтоді справи в Антоніо пішли вгору. 

Утім, не кожна провінційна історія має тут щасливий кінець. Не так давно ми піднімалися в гори. Хотіли подивитися, чи водиться в струмках риба, і пошукати свій щасливий вітер. Непомітно для себе забралися надто далеко, довелося переходити річку бродом. Ми опинилися неподалік від занедбаного будинку. Як мені потім розповіли, раніше він належав сеньйору Франциску. Одного разу з ним сталася трагедія. Про неї мешканці селищ Ла Гача й Ла Тола довідалися з приходом води. Струмки, що протікали селами, враз наповнилися жирною смачною рибою. Люди раділи несподіваному подарунку небес і жадібно вигрібали з вузьких струмків послані їм провидінням обіди й вечері. Ближче до вечора в одне із сіл спустився сеньйор Франциск. Обірваний і мокрий. Він щось безтямно бурмотів і то падав на коліна біля струмків, щось викрикуючи, то починав сьорбати з каналу воду. 

Колись сеньйор Франциск добровільно усамітнився в горах. Він оселився в одному з каньйонів і обладнав там розплідник для форелі. Кілька років пішло у Франциска, щоб його задум перетворився на дохідну справу. На вихідні до Франциска приїжджало чимало аматорів тихого полювання. У будні він залишався зовсім сам. Хоча ні. Компанію йому складала риба. Його дружина й діти жити серед гір без електрики, каналізації та інших благ цивілізації відмовилися. Можливо, Франциск сумував через це. Цього ніхто не знав. Він ніколи ні з ким не ділився тим, що було в нього на душі. Кажуть, справи у Франциска йшли вгору. У нього водилася першокласна форель і згодом завелися гроші. Яку суму мав Франциск, також ніхто не здогадувався, однак подейкували, що чималу. Якось небо пролило на ці землі більше води, ніж того бажали люди. Дощ не припинявся тижнями. Він із силою вгризався в землю, руйнуючи все на своєму шляху, що мало слабку волю до життя. Він зламав усі загорожі, всі басейни сеньйора Франциска. Тепер між його рибою і волею нічого не стояло. І форель пішла. А разом із нею і все, що нажив сеньйор Франциск. Це були банки. Багато скляних банок, наповнених доларами. Все, що Франциск збирав роками. Чоловік не довіряв фінансистам і вважав, що капітал слід тримати під підлогою. Кажуть, дехто з селян зібрав не тільки форель. А сеньйор Франциск того дня збожеволів. Його лікували в клініці для душевнохворих, але він так і не одужав. 

Тут у горах часто дмуть вітри. Це зумовлено різкою зміною температури, що скаче від справжньої спеки опівдні до досить прохолодних восьми-десяти градусів уночі. Іноді я стомлююся від вітрів, ховаюся в будинок і бурчу, буцім ті, почувши про моє невдоволення, вщухнуть. Але тепер сезон вітрів, і, очевидно, не залишається нічого іншого, як змиритися з ними. Іноді ж у спеку я насолоджуюся ними. Вітри легко розносять пахощі довкола. Чи то аромат свіжоскошеної трави, квітів мандаринів, чи то пиріжків, які сеньйора Беатріс пече кожні вихідні. Вітри підхоплюють ці аромати і танцюють з ними, розчиняючись високо в хмарах, десь там, де продовжують свій парний танець габілани. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 8 грудня-14 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво