Дорогами дитинства - Сімейне коло - dt.ua

Дорогами дитинства

31 травня, 2013, 19:00 Роздрукувати Випуск №19, 31 травня-7 червня

Що таке дитяче щастя?

 

Якось я опинилася на іншій планеті — в Індії. Ходила курявими вулицями, що обросли купами сміття на узбіччях. Куштувала всілякі страви місцевої кухні, побоюючись, щоправда, за свій шлунок. І дуже хотіла зрозуміти, чому індійські діти, які бігають в обідраних платтячках і дірявих штанцях картонними нетрищами, повсякчас усміхаються. Чому вони просять милостиню, смикають за руки, чіпляються як кліщі в ясний весняний день, і навіть якщо їх грубо осаджують, відходять з усмішкою. Вони співають, танцюють біля воріт казкових барвистих храмів, щиро радіючи життю. 

Моя індійська подорож зайняла не більше двох тижнів. За цей час я жодного разу не бачила, щоб батьки смикали дітей або підвищували на них голос. Не вдалося мені побачити публічного шмагання, криків розгніваних матусь, ляпанців по м'якому місцю, які в нас супроводжуються негайним вибухом дитячої істерики. Місцеві діти копошилися в грязюці, ганяли за собаками, билися в пилюці, тягли величезні портфелі на тендітних смаглявих плечах. Вони були вільні в рамках свого дитячого світу, обрамленого пальмами, квадратними домашніми озерцями й похилими халупами з обдертої фанери. Поки матері в линялих старих сарі готували на вогнищі вечерю, їхні чада, невгамовні й жваві, стрибали навколо. І ніхто не закликав їх до порядку, не змушував сидіти поруч і слухатися.

Мені здалося, що індійські діти вільні цією природною фізичною свободою в рамках жорстких моральних обмежень у вигляді стародавнього патріархального звичаю, непорушних релігійних традицій і непорушної ж стратифікації суспільства. 

Я не вперше стикнулася з несхожою природною дитячою природою Південно-Східної Азії. До Індії ми потрапили через Непал — дивовижну гірську державу, справжній осередок духовності всього регіону й, мабуть, один із головних духовних центрів світу. У Непалі незабутні гірські вершини, джунглі, високогірні річки, юрби туристів з усього світу, але найголовніше — дуже гарні й відкриті люди. 

Непальці бідні й напрочуд щасливо спокійні, їхні діти безтурботно гасають дорогами. Непальські села видовжуються на багато кілометрів угору в Гімалаї. На одному з нескладних трекінгових маршрутів ми натрапили на гурт молодших школярів із величезними наплічниками, в шкільних формах і пантофлях фліп-флоп. Це було несподівано. Діти галасували, жували цукерки й весело розбігалися по домівках, розкиданих по ходу треку. "Ви зі школи?" — поцікавилися ми. І хлопчина хорошою англійською радісно підтвердив: "Гралися після уроків, а тепер ідемо додому". Їхній шлях — вузька стежка, подекуди вимощена грубим камінням, — проліг урвистим берегом гірської річки. Будиночки, відкриті й перекошені, тулилися там само, вздовж узбіччя. "Як вас батьки відпускають самих?" — дивувалися ми. "Школа — наше діло!" — здивовано вигукнув школяр і, підстрибуючи, помчав угору по дорозі. 

Зо два роки тому, коли була на Балі, поцікавилася в однієї балінезійки, чому їхні діти ніколи не плачуть — ні немовлята, ні старші. Мовчки, величезними чорними очима вони спостерігають за туристами, що розтікаються по вологому ароматному повітрі. Малят завжди тримають на руках. Їх передавали з рук на руки, але я жодного разу не бачила, щоб це супроводжувалося плачем — діти зберігали медитативний спокій.

"Чим ви їх напуваєте?" — дивувалася я. Балінезійка розсміялася: "Та особливо нічим. Просто наші діти не ступають на землю до шести місяців. До цього часу вони мають бути завжди на руках". — "А якщо вам треба кудись вийти, ви ж не можете весь час тримати дитину на руках?" — "Звісно, ні, — погодилася вона. — Але є інші жінки — сусідки, подруги. Вони тримають дитину по черзі, на землю не спускають. На руках діти спокійні, вони в безпеці від злих духів". 

Балінезійські старші діти загалом дуже схожі на непальських. Так само веселі, відкриті й життєрадісні. У подібних шкільних формах уранці, з наплічниками, біжать повз рисові тераси на уроки. І всі вони з дитинства опановують багато чого крім шкільних предметів: різьблення по дереву, розпис на шовку, танці, гру на музичних інструментах. Індійська, непальська й балінезійська культури тісно пов'язані з індуїзмом, але є в їхньому досвіді щось спільне для щастя дітей будь-якого народу: почуття сімейної захищеності, батьківського прийняття і свободи.

* * *

Моя колишня однокурсниця Аня нещодавно філософськи зауважила: "Я вважаю, що дитяче щастя — це атмосфера, яка створюється люблячими батьками й однолітками. Це річка, літні ягоди, хом'яки й папуги, улюблена лялька й мрія про собаку. Це безліч справ, які ти не повинен, а хочеш робити". Для мене її слова пролунали як алюзія на індійсько-непальське щастя бігати, гратися, і по-балінезійськи бути на руках люблячих, турботливих жінок. "А ще мені подобалося їздити в піонерські табори. Вони давали відчуття свободи, — додала Аня. — Сам за себе відповідаєш, сам вибиваєш місце під сонцем, але без екстриму — серед своїх. Ми ставали згуртованішими, полазивши по грязюці карпатських гір, дізнавалися про все найновіше, розкривали історії й інтриги. Там я навчилася грати в карти й ворожити!" Нагадувало фразу непальського хлопчика "Школа — наше діло". Йдеться про світ, який діти створюють собі самі, в якому вони вчаться бути дорослими й відповідальними — про їхній особистий простір.

Якось на сторінці в соціальній мережі в моєї давньої шкільної знайомої Ольги я прочитала замітку про життя її дочки: "Несподівано в неї з'явилася мотивація до читання. Повний дім книжок, а вона йде до бібліотеки, бо туди можна піти самій або з подругою. Там можна вибрати, там треба ставити підпис — своєю рукою, а це дуже круто!

А ще в мене таке враження, що від участі дочки в Пласті я дістаю стільки ж задоволення, скільки вона сама. Особливо коли вона повертається така розхристана, бруднюща, перезбуджена й абсолютно щаслива".

Дитячий світ, відмежований від дорослого, також залишається невід'ємною частиною дитячого щастя. Адже це така радість, коли "Школа — наше діло", і дорослі його поважають.

Моє щасливе дитинство — це байдарковий похід по Дніпру з батьками, коли величезні хвилі хльоскають через край, човен іде фарватером, назустріч — пароплав, і треба терміново звертати. Страшно й захопливо водночас. А ввечері — стоянка на піщаній косі, прозоре мілководдя з блискучими мальками, шалений захід сонця, риболовля, багаття й гучні пісні луною від берега до берега. І це свобода. Велика дитяча свобода — шукати, дізнаватися, досліджувати й пізнавати. Але при цьому знати, що завжди є хтось "свій", той, хто допоможе й прикриє, до кого можна повернутися озброєним рогаткою після вилазки в зарості ожини.

Днями запитала в колеги Мишка, чудового батька двох чудових дітей, що він думає з приводу того, яким може бути сучасне дитяче щастя. Він серйозно замислився: "Напевно, можливість фізично розвиватися в безпечному середовищі, й не за комп'ютером, що дуже важливо. Я маю на увазі паркур, стрит-воркаут, будь-які інші види спорту. Бо коли мій син увечері приходить додому щасливий і розповідає, як і де стрибав, — ось воно справжнісіньке щастя. У нас біля будинку є сучасний скейтпарк, у ньому тренуються діти різного віку. Вони поводяться чемно, старші підказують молодшим. Тренера там немає, діє принцип самоорганізації: велосипедисти, дошки, ролики, ніхто нікому не заважає. Навіть майже не лаються поганими словами". 

Утім, сам Адам, син Мишка, заявив буквально таке: "Це добре, але щоб усі діти були щасливі, треба кожному купити айпад і комп'ютер". Я часто чую, мовляв, нинішні діти тільки й мріють, що про мобільний телефон і планшет. Але чи тільки нинішні? Мрія є за всіх часів.

Моя колишня однокурсниця Аня згадує: "Мене балували. Під час перестройки, коли з'явилися перші ляльки Барбі, вони були мрією далекою і жаданою. Купити їх було непросто. Якось на початку грудня мама поїхала в ЦУМ, де можна було купити таку ляльку, але повернулася, повідомивши, що всі розібрали. Я дуже засмутилася. А вранці першого січня знайшла Барбі в гарній упаковці під ялинкою. Це було так несподівано! Я запам'ятала на все життя". 

Моє дитинство припало на 1980-ті. Пам'ятаю, як дуже хотілося гарних іграшок, конструктор і ляльок, а ще скакалку й гумку, щоб стрибати з дівчатами у дворі. Трохи пізніше з'явилися жувальні гумки з різнобарвними фантиками... А потім поступово почали з'являтися продукти в гарних обгортках, дорогі шоколадки, солодка газована вода в пластиковій пляшці з яскравою етикеткою. Хотілося всього й відразу. Ми благали батьків купити хоч щось, і яке накочувало щастя — шалене, неймовірне — коли отримували довгоочікуване. Правда, ейфорія від гостинця швидко минала, і з'являлася нова мрія.

Як на мене, щасливе дитинство — це результат взаємодії кількох чинників: почуття любові й захищеності, почуття свободи й можливості будувати власний світ, почуття мрії і досягнення мети. Щастя — коли дитина точно знає, що ввечері мама розповість казку й поцілує перед сном, що тато — найдужчий і завжди захистить, що з бабусею можна поділитися секретами, а з дідусем пограти у футбол. Щастя — коли тебе розуміють, підтримують і люблять таким, який ти є. 

 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №10, 16 березня-22 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво