Діти на Майдані - Сімейне коло - dt.ua

Діти на Майдані

13 грудня, 2013, 18:10 Роздрукувати Випуск №47, 13 грудня-20 грудня

Для відповідальних батьків відповідь на запитання, обговорювати чи не обговорювати політичні події, котрі вриваються в наше життя, може бути тільки одна — позитивна. Однак обговорення може бути різним — як за смисловим, так і за емоційним змістом. Відтак у дитини з'явиться або почуття ясності, визначеності, або, навпаки, паніки, страху, тривоги, перенесених на неї батьками. 

Є важкі теми для розмови з дітьми — секс, смерть, агресія... Знайти правильні слова для обговорення таких тем допомагають спеціально написані книжки, і все-таки в кожній сім'ї щодо цього свої правила. Найпростіші приклади: одні батьки разом із дітьми беруть участь у похороні хом'яка, інші непомітно купують на базарі нового, схожого, щоб дитина не зазнала травми. Хтось навчає завжди давати здачі, хтось — не вплутуватися в бійку. Одні батьки цілуються при дітях, інші вважають це нескромним. Багато що залежить від заведених у сім'ї правил і традицій, такої собі сімейної ідеології. 

І ось нова для України тема — гостре соціальне протистояння, полярність Майдану. Громадянська активність чи пасивність, оцінка подій, найчастіше — неоднозначних, схвалення чи незадоволення... Дорослі, схоже, інколи більше стурбовані тим, щоб висловити свою думку в блозі або поділитися в соцмережах, обговорити з сусідом або родичами, а ось як говорити про це з трирічними (і чи треба взагалі)? Чи брати з собою 10-річних? Чи втримувати вдома 16-річних? Чи поважати право студентів висловлювати свої політичні погляди і громадянську позицію? 

Життя ставить нас перед необхідністю приймати ці рішення. Звичка приховувати від дітей неприємні й небезпечні моменти життя — це насамперед звичка брехати їм. Ми виправдуємо себе тим, що робимо це для добра, але дитина здатна помічати й відчувати набагато більше, ніж ми можемо собі уявити. Крім того, не отримуючи зрозумілої інформації про події від важливих для них дорослих, діти звикають, по-перше, шукати її в інших джерелах і, по-друге, не довіряти цим дорослим. Це також може сприяти формуванню внутрішньої тривожності — найгірший дар, який ми можемо залишити дитині. Адже відсутність тривожності — значною мірою і є та сама впевненість у собі, яку всі ми так мріємо бачити в дітях. 

Тому для відповідальних батьків відповідь на запитання, обговорювати чи не обговорювати політичні події, котрі вриваються в наше життя, може бути тільки одна — позитивна. Те, що відбувається на Майдані й довкола нього, — чудовий привід торкнутися тем, котрі виходять за рамки повсякдення, і таким чином сприяти розвиткові дитини. Однак обговорення може бути різним — як за смисловим, так і за емоційним змістом. Відтак у дитини з'явиться або почуття ясності, визначеності, або, навпаки, паніки, страху, тривоги, перенесених на неї батьками. 

У соціальних мережах, "усній народній творчості" й навіть у ЗМІ поширюється епідемія чуток і повідомлень, які межують із божевіллям. Складні обставини породжують неоднозначні стани людей, і це цілком може передатися дітям. Тому відчуття визначеності, зокрема ваших дорослих принципів, очікувань, громадянської позиції, допоможе молодшим упоратися із занепокоєнням та страхами. 

Треба чекати, коли дитина запитає, чи дорослий сам має розпочати розмову на непросту тему слухняності/неслухняності щодо влади? Найкраще — скористатися яким-завгодно слушним приводом, зацікавленням дитини тими чи іншими зовнішніми подіями, й ініціювати розмову. Не Верховна Рада і навіть не школа, а тато й мама мають пояснити дітям, що таке добре і що таке погано в нинішній політичній ситуації. Це важливо й тому, що спільні цінності поєднують сім'ю. Поділятимуть діти ваші цінності, чи довіра до ваших слів буде обмеженою, залежить від морально-психологічного клімату в сім'ї, що формується роками, а не тільки в критичні моменти. 

Інша річ — чи зможуть учителі та батьки грамотно донести до дітей суть того, що відбувається? Це таке ж непросте запитання, як і те, чи правильно ми виховуємо своїх дітей. Звісно, краще б професіонали — історики, юристи, економісти — пояснювали дітям, що до чого. Або хоча б учителі на уроках історії. Але є ризик, що така розповідь матиме чітку ідеологічну спрямованість. Чи погодяться з нею батьки? Тому говорити вдома, звичайно, треба. Це частина нашої історії, це наше майбутнє, це наша політична грамотність. Крім того, такі події стимулюють інтерес до вивчення історії — не тільки за книжками, а й на основі реальних фактів. Хто, як не батьки, мають прищеплювати такий інтерес? 

Найкраще, що наші діти можуть винести з таких кризових політичних ситуацій, напевно, буде думка: я сам можу зробити висновки й вибір, навіть якщо він відрізнятиметься від вибору інших. У моїй країні від мене щось залежить, і я виросту її повноправним громадянином. Адже через десять років ці діти визначатимуть багато що в країні — так, як визначали долю країни студенти 1990 р. під час "революції на граніті". 

Звістка про побиття збройними державними формуваннями молоді на Майдані сколихнула українців, багатократно посиливши опір владі, яка незаконно застосувала силу. При цьому потерпілих називали "дітьми". Безумовно, всі ми чиїсь діти. І українці відомі своєю філософією "жити заради дітей". Але штучне зарахування студентів, молоді 20—25 років, до категорії дітей означає також і зниження їхнього соціального статусу, громадянської відповідальності. Називаючи студентів дітьми, ми посилаємо сигнал, що не вважаємо їх достатньо зрілими. А потім ображаємося й нарікаємо на інфантильність молоді. 

У первісних племенах після обряду ініціації ніхто не смів навіть натякати на неповноцінність або нижчий статус людини. Ініціацією, посвятою у громадянську та людську зрілість і відповідальність, нині для юнака може стати рішення про участь у тій або іншій політичній акції. Для студентів Майдан — це насамперед особистий досвід, грам якого, як відомо, дорожчий за тонну чужих настанов. Досвід, який свідчить, що кожна окремо взята людина цінніша за наймогутнішу державу. Ризики перебування у незвичайній, чимось некомфортній ситуації не мають перешкоджати отриманню цього досвіду. Може здатися, що на символічному Майдані відбувається лише боротьба ідей. Але, крім ідей, величезне місце тут займають і почуття, просто так уже склалося, що ідеям ми приділяємо більше уваги, а почуттям — менше. Наші дорослі відносини з владою насправді сповнені емоцій — страху, розпачу, безсилля, поклоніння, ненависті, бажання мати цю владу, невпевненості у своєму праві та невдоволення собою. Ці почуття ми мимоволі передаємо дітям. Дітям, котрі визначать і захистять майбутнє країни, в якій жити і нам, і їм.

 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво