Давайте горевать и плакать откровенно… - Сімейне коло - dt.ua

"Давайте горевать и плакать откровенно…"

19 січня, 16:36 Роздрукувати

Діти ростуть в умовах, коли у батьків або немає емоцій, або вони такі суперечливі, що дитина зовсім розгублюється у своїй спробі хоч щось зрозуміти.

Значення почуттів у житті людини важко переоцінити: ми потребуємо любові, розуміння, визнання, інколи ми сумуємо й печалимося, часто злимося, ревнуємо і ображаємося, але все це сукупно дає нам відчуття цілісності та повноти життя. 

Особливо зростає актуальність почуттів в епоху, коли, практично, єдиним місцем, де ми легко й вільно рефлексуємо, залишився Інтернет із його численними блогами та соцмережами.

Емоцію нам замінив смайлик, і вираз обличчя співрозмовника в момент віртуальної розмови ми уявляємо досить слабко, оскільки в принципі емоції на обличчі стають реліктами, і ми звикаємо до того, що розрізнити багато почуттів нам просто не під силу. Це заважає будувати стосунки, відгукуватися на дружбу й виховувати дітей у любові. Тому нам нічого не залишається, як депресувати, відключати себе від будь-якого емоційного контакту, стаючи соціофобом, або шукати для себе соціопатичну парадигму розвитку, живучи для власного задоволення, але при цьому створюючи масу прикрощів іншим. 

На цьому тлі з'являється безліч тренінгів емоційного інтелекту, здебільшого досить низької якості, які так-сяк допомагають поліпшити ситуацію. Після цих штучних натаскувань багатьох змагає ще більша спустошеність, бо наростити почуття одномоментно неможливо, адже почуття — це тривала душевна робота, яка починається в ранньому дитинстві. І відповідальність за якість наших почуттів певною мірою несуть наші батьки, даючи нам ще в дитинстві базову довіру до світу, вчасно відгукуючись на наші запити.

Перший запит на почуття дитина озвучує плачем, повідомляючи світу про свою появу й викликаючи гостру емоційну реакцію в матері, яка мусить негайно включитися й дати емоційну відповідь дитині. Якщо такої реакції немає — дитина намагатиметься розбудити почуття матері ще і ще раз, але якщо відгуку не буде й надалі, вона може затихнути і усвідомити: світ до мене налаштований вороже, світ мене не любить, нікому довіряти не можна, я в цьому світі самотня. 

Саме це й сталося з героєм роману Патріка Зюскінда "Парфумер" — Жаном-Батистом Гренуєм, який був викинутий матір'ю в рибні відходи, закричав, озвучивши свій заклик до життя і тим самим пославши матір на шибеницю, і назавжди втратив цю базову довіру до світу. Гренуй позбувся почуттів, але отримав яскраві відчуття, навіть більше — талант, талант, яким він не зумів скористатися. Але, по суті, Гренуй усе життя прагнув любові, намагаючись обміняти свій талант парфумера на любов людства, що, за відсутності в нього власних почуттів, призвело до трагедії. Ще в дитинстві він відключив усі почуття, відчувши їх непотрібність…

Велика проблема сучасних сімей полягає в тому, що багато батьків хоч і не залишають своїх дітей, але часто живуть поруч із ними беземоційно, не включаючись, і навіть, для зручності перебування в соціумі, намагаються ніби купірувати або заборонити дітям "незручні" почуття. До "незручних" часто належать злість, сором, ніяковість, жадібність, образа, страх. 

Батьки нав'язують дітям розуміння, що плакати — зле й негарно, злитися — недоречно, бути жадібним — непристойно, бентежитися — незручно, боятися — соромно, а отже, краще цього не робити й не мати "поганих" почуттів взагалі. У результаті, цю киплячу каструлю з почуттями батьки консервують і намагаються не відкривати. Відтак, ці "консерви" вибухають у найбільш невідповідний момент, обдавши всіх, хто перебуває поруч, своїм гарячим вмістом. Найчастіше у виконанні дитини це виглядає як істерика, психоз, шантаж, депресія або психосоматична хвороба, іноді може виражатися в транзиторних тиках — неконтрольованих, мимовільних тілесних реакціях, посмикуваннях, морганнях, покахикуваннях. Оскільки почуття мусять знайти свій вихід, хай це навіть буде тілесна реакція, якщо інші заборонені.

Сумно, дуже сумно усвідомлювати, що наші діти ростуть в умовах, коли у батьків або немає емоцій, або вони такі суперечливі, що дитина зовсім розгублюється у своїй спробі хоч щось зрозуміти. І тоді, в буквальному сенсі, дитина шукає для себе вихід, прориваючи батьківську оборону, намагаючись викликати в батька хоч якийсь емоційний відгук, хай навіть негативний. Не випадково епізоди дитячих істерик стали так часто з'являтися на вулицях і в супермаркетах, у школах і дитячих садках, у кафе й ресторанах, і, звісно ж, удома.

Але саме ми своїми суперечливими реакціями не даємо дитині визначитися, погано чи добре те, що вона зробила, і як треба до цього ставитися. Ось, припустімо, малюк розбив чашку. Випадково розбив, не навмисне. Мама, перебуваючи того дня в кепському гуморі, кричить на дитину й сварить її. Дитина засвоює просте посилання: бити чашки — погано, мама буде незадоволена, чашка, можливо, мамі важливіша, ніж я, але я із сумом приймаю це правило. І тут випадковість повторюється: дитина розбиває другу чашку, але того дня мама налаштована милостиво й нічого з цього приводу не влаштовує — не сварить, не злиться, не кричить. І ось тут дитина розгублюється: то все-таки це добре чи зле — розбити чашку? Минулого разу мама мене сильно сварила, а цього разу сказала: "На щастя!". Дитина збентежена, їй зовсім незрозумілі правила гри, і вона намагається все-таки прояснити ситуацію. 

А як це можна зробити? Ну звісно ж — розбивши третю чашку! Адже їй важливо зрозуміти, як мама відреагує тепер і які правила. А мама не розуміє, що причина цього виду "незграбності" в тому, що вона своїми діями не дала можливості дитині зрозуміти, де ж межі дозволеного, яка її справжня реакція, які її реальні відчуття, і, зрештою, що все ж таки в нашій домівці добре, а що — погано. Так само може статися, коли реакції батьків досить суперечливі: те, за що один із них сварить, другий — сприймає нейтрально, і навпаки. Тут мамі доведеться визначитися з власними почуттями з приводу чашки та інших вчинків. А батьки мають максимально узгодити своє ставлення до дитячих примх, витівок, істерик, бажань, і це, зрештою, утвердить дитину в тому, що в її домівці все стабільно.

У ці "ігри" часто грають і вчителі в школі, коли їхні критерії оцінювання вчинків та успіхів у навчанні розмиті й невизначені, коли в них за одну й ту саму дію можна отримати і покарання, і заохочення, коли настрій учителя надто вже впливає на міру його точкової справедливості. Особисто я знаю чимало таких прикладів. А діти мають дуже тонкі настройки у диференціації інтонації дорослих, що робить самих дорослих в очах дітей — лицемірами. Як потім навчити дитину щирості й неупередженості, якщо ми продемонстрували власною поведінкою інші приклади? У такому разі в школі теж допомагають чіткі правила, які важливо не тільки озвучити, а й повісити на видному місці, щоб у потрібний момент можна було звіритися. 

Але правила, як удома, так і в умовах дитячого колективу, мають поширюватися на всіх, включно з дорослими. "Що можна Юпітеру, те не можна бику" — тут аж ніяк не пройде. І якщо в нас удома або в класі не заведено кричати, то це стосується і дорослих, і дітей, а отже повернути дорослого, що кричить, до реальності зможе й дитина: "Тату, не кричи, адже в нас не заведено кричати". Чи всі готові почути це від дитини? А вчителі готові?

Але не кричати — не означає не злитися. Адже якщо в нас є обмеження в окремих виявах почуттів, то це не означає, що в нас заборонені самі почуття. Не кричати — це одне, не злитися — зовсім інше. І якщо дитина злиться, і вона має на те привід, то дорослий мусить допомогти це почуття озвучити, допомогти назвати його, віддиференціювати, але не заборонити. Дитина може плакати, ображатися і злитися, вона може бути жадібною, боятися й соромитися, і наша допомога полягає в тому, що ми визнаємо: по-перше, ці почуття існують, вони існують у всіх, і це цілком нормально. По-друге, з ними можна жити, й вони формують у нас емоційну компетентність — розуміння почуттів інших людей, коли ми пізнаємо в інших ті почуття, які пережили самі, а отже вчимося допомагати і собі, і тим, хто поруч. Не цураючись почуттів, ми вчимося відрізняти добро від зла, щирість від удавання, наївність від лукавства, і, звісно ж, учимося розбиратися в людях, що, в принципі, дуже потрібно сучасним дітям, які живуть у світі тотального обману.

Почуття й емоції — це частина соціального навчання, тобто діти швидше й простіше опановують ті стани, які примушують інших звернути на них увагу, які допомагають керувати дорослими. І якщо в суспільстві, де формується особистість дитини, панують вдячність, ніжність, любов, дружба й довіра, то саме ці почуття стануть для неї основоположними і в дитячому колективі, адже на 6—7 років дитина вже має непогано розуміти почуття, якщо ми допомагали їй їх опановувати.

Важливо також сказати, що в той момент, коли дитина переживає дуже сильні почуття й стає прямо нестерпною для нас, злить і дратує, викликає бажання ізолювати її, — ми в жодному разі не повинні покидати малюка, залишати його самого. Дитина потребує любові саме в той момент, коли найменше її заслуговує. Часто батьки роблять навпаки, залишають дитину саму в кімнаті, наодинці зі страхом і болем. Так, дитина від цього страху може затихнути, завмерти, але страх точно нікуди не подінеться, і потім, із часом, проявиться в тому, що дитина раптом почне "липнути" до дорослих, не відпускати маму на роботу й усіляко примушувати бути дорослих присутніми при всіх її істериках. Тут уже нам, дорослим, потрібно знаходити в собі резерви, шукати ресурси й вивільняти свій емоційний контейнер від сміття. 

Свобода у виборі емоцій, усвідомленість почуттів, відповідальність за свої емоції дозволяють уже дорослій людині бути особистістю й ініціатором свого життя, а не безмовним споглядальником чужого. Це великою мірою залежить від дитячого досвіду, за який ми нестимемо відповідальність перед нашими дітьми, хоч би як склалося їхнє життя.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 21 липня-10 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво