Цінувати, не оцінюючи

"Ой, мамо, та в тебе, хоч би що я зробив, завжди все геніально!.. Ти мені правду скажи, як я малюю!" А після критичних зауважень: "Мамо, та ти ж на цьому зовсім не розумієшся!..". Як же нелегко буває похвалити дитину! Але є різні думки - і батьків, і відповідних фахівців щодо того, як, скільки і в яких випадках слід або, навпаки, не слід хвалити дітей. Хтось вважає, що хвалити треба постійно, навіть роблячи над собою зусилля, нагадуючи собі про це. "Якщо ви не знаєте, за що похвалити дитину, вигадайте!", - радить авторитетний психіатр і психотерапевт Володимир Леві у книжці "Нестандартна дитина". Хтось сповідує біблійний принцип "різка необхідна", а похвалу дозує, як сильнодіючі ліки, щоб не зашкодила. Недохвалене радянське покоління мріє виростити щасливих людей з високою самооцінкою. А виростають нахаби, нарциси й егоїсти - заперечить хтось. Похвалити дитину так, щоб це позитивно вплинуло на розвиток її найкращих рис, - свого роду мистецтво. Чи навичка, яку варто опанувати, причому з урахуванням усіх індивідуальних особливостей? У деяких родинах із покоління в покоління передається виховна традиція контролювати й критикувати дитину, замість підтримувати, схвалювати й приймати. Ті, хто хоче виховати дитину відповідальну, не задаваку, майже ніколи її не хвалять. Не хвалять, наприклад, через те, що бути хорошою, відповідати соціальним очікуванням - її обов'язок. Коли щось піде не так, її критикуватимуть. Часи однозначних відповідей на питання виховання минули, варто уважно придивитися: схвалення має багато нюансів.

Наприклад, однозначно шкідливо, якщо хвалять дитину за те, що їй дається легко, що дано самою природою. Похвала не за працю, не за зусилля, а лише за наявність здібностей не дає нічого справді необхідного дитині для розвитку. А зашкодити вона може, особливо коли її часто повторюють. Дуже важливо знати міру в оціночності, яка в похвалі іноді здається неминучою. Є й така думка, що "молодець" - це не підтримка, а оцінка, а похвала найчастіше спонукує дітей до того, щоб... почути похвалу. Але ж набагато краще мотивує щирий інтерес до справи і жага досягнень.

Іноді це позитивне підкріплення працює як магія: дивлячись на криво й косо виконану домашню роботу, ви знаходите два правильні рядки і вказуєте саме на них, а не на 98% зіпсованого завдання. Саме вказуєте: ці два рядки дуже гарні. Просто помічаєте ці два правильні рядки, і дитина починає вірити, що все у неї вийде. При цьому похвала повинна бути сумірна докладеним дитиною зусиллям.

А от коли дорослі кажуть дитині: "Будь сміливішою (або добрішою, худішою)", для дитини це означає тільки одне: я зараз не сміливий (не добрий, не худий) - тобто не такий, як дорослим хотілося б. Вони від мене не в захваті, я не такий, як треба, і в мене не виходить, як треба. І чи вийде коли-небудь? Є ризик зниження активності й мотивації. Так дитина захищається від непосильного тягаря відповідності очікуванням дорослих. Але це тільки початок. Згодом дитина починає думати, що коли вона така слабка й невправна, то як же тоді дасть собі раду в складному й жорстокому світі за порогом рідного дому? Бажання бути самостійною зникає. Аби тільки не сварили. Самооцінка знижується, рівень домагань падає, бажання розмовляти з батьками про свої труднощі зникає.

Запитання краще за похвалу допомагають дитині вчитися формулювати власне ставлення, а не орієнтуватися на чуже. Можна запитати дитину: "Яку частину малюнка було найважче намалювати?" або "Як ти навчився робити такі тіні?" - замість самому оцінити, яка частина малюнка краща. Запитуючи, ви заохотите її до малювання. Просто сказавши "молодець!", як ми з'ясували, можна отримати прямо протилежний ефект - однобічну оцінку дітьми своїх вчинків. Правильними вважатимуться лише ті, які викличуть у дорослих усмішку схвалення. У принципі, так і працює соціальне навчання.

Необхідно розрізняти похвалу як оцінку і похвалу як прояв почуттів. Компліменти, подяки, захоплені вигуки - все це нюанси, які по-різному впливають на дитину в різних ситуаціях. Згадуване вище правило - не хвалити за здібності, а хвалити за вчинки - теж має варіанти. Адже ми можемо хвалити дітей просто тому, що тішимося їхніми досягненнями. Головне - щирість і спонтанність. Так, краще хвалити конкретний вчинок - те, що дитина зробила, чого домоглася, а не особистість загалом. А інакше можна сформувати в неї надто великі очікування, дитина зафіксується на запитанні "яка я?". Замість того, щоб мірою всіх речей усе-таки зробити працю, зусилля, вчинки, з яких, власне, й складається активне продуктивне життя. Тоді надалі, якщо дитина стикатиметься з тим, що оточуючі цінують її не так високо, це не спричинить травми або стресу.

Залежність від похвали нічим не краща за будь-яку іншу залежність - це означає сильнішу мотивацію зовнішніми факторами життя, а не внутрішніми. Замість зміцнити в дитині почуття власної гідності, похвала може ще більше узалежнити її від нас. Що більше ми кажемо "мені подобається, як ти...", то менше діти вчаться формувати власні судження й тим більше звикають покладатися тільки на нашу думку й оцінки. Вони переймають нашу думку про те, "что такое хорошо и что такое плохо", а потім витрачають роки життя на те, щоб відкинути нашу й сформувати свою. Або не витрачають і, можливо, втрачають шанс на зміни й розвиток.

Противники орієнтації на похвалу називають таку комунікацію з дитиною "підсолодженим контролем". І вважають, що це трохи подібне до дресирування. Нагороди й покарання - це спосіб зробити так, щоб діти відповідали нашим очікуванням. Ця тактика може працювати для отримання конкретного результату в короткостроковій перспективі і робить її дуже підступною - адже ми ніби переконуємося в ефективності дресирувального підходу. Але вона дуже відрізняється від справжньої виховної роботи, коли, наприклад, ми розмовляємо з дітьми про те, як інші люди страждають від того, що ми зробили або не зробили. Останній підхід передбачає більшу повагу і з більшою імовірністю допоможе дітям стати думаючими.

Діти прагнуть нашого схвалення. Але справжня доросла відповідальність батьків полягає в тому, щоб не використовувати цю залежність тільки для власної зручності. Слово "молодець" полегшує нам життя, але при цьому ми користуємося залежністю своїх дітей від похвали або навіть створюємо цю залежність. Діти відчувають маніпуляцію, хоча й не можуть зрозуміти, як вона працює. Іноді похвала може й калічити, і тоді на прийомі в психолога з'являються самотні "принци" і "принцеси", переконані, що ворожий світ не здатен їх оцінити. В оптимістичному сценарії такі діти виростають у дорослих, які працюють за медаль, а в песимістичному - у невизнаних геніїв.

За даними досліджень, студенти, яких щедро хвалили викладачі, були менш упевнені у відповідях і більш схильні до запитальної інтонації в голосі. Вони, як правило, швидко відступали від своїх ідей, якщо викладачі не погоджувалися з ними. Вони були менш наполегливі і у вирішенні завдань, і в бажанні поділитися своїми ідеями з іншими студентами. Тобто переконання, що щедра похвала робить нас більш упевненими в собі, може виявитися не таким уже й беззастережним.

Уявлення про природні таланти заважають розвиватися. Люди, упевнені в існуванні стелі своїх можливостей, не приділяють уваги помилкам і відмовляються вчитися на попередньому досвіді. Вони досягають гірших результатів, ніж ті, хто не вважає навички даністю природи, а схильний тренувати їх на практиці. Чимало людей, які навчалися в школах та інститутах на "відмінно", згодом не знаходять собі місця в житті. А трапляється це через те, що навчалися вони не для себе, а, по суті, для батьків, для хороших оцінок, для зовнішнього схвалення.

Повторення похвали без необхідності може діяти як наркотик: дитина звикає до неї і чекає її. У неї може виникнути відчуття переваги над іншими. Чи не краще дорослим витратити зусилля на те, щоб привчити до праці, яка реалізує здібності дитини? Коли ми хвалимо дітей за високий інтелект, а не за працьовитість, це призводить до погіршення результатів і зниження мотивації. Пояснюється це тим, що діти, яких хвалили за здібності, а не зусилля, зазнаючи невдач, почувалися безпорадними. Вони були переконані - проблема в тому, що їм бракує вроджених навичок, а не старанності та цілеспрямованості при вирішенні поставлених завдань. А якщо вроджені навички й таланти відсутні - чим їх заміниш?

У критичних випадках залежність від похвали призводить до появи "похвальних" наркоманів, коли "ти молодець!" ні в чому не переконує дітей, а робить їх уразливішими. Може навіть виникнути порочне коло: що більше ми хвалитимемо, то більше діти цього потребуватимуть, тому ми будемо хвалити їх іще більше. Ще сумніше, що із цих дітей виростуть дорослі, які також потребуватимуть того, щоб хтось гладив їх по голові й підтверджував, що вони все зробили правильно. Така дитина може не відбутися як особистість: егоцентризм повністю замкне її на собі, головне для неї - почути захоплені вигуки й похвалу. Їх відсутність спричинить той хронічний дискомфорт, з якого народжуються заздрість, дріб'язкова уразливість, ревнощі до чужого успіху, підозрілість та інші тяжкі атрибути егоцентризму. Ми ж не хочемо такого майбутнього синам і донькам?

Але критика традиційної похвали не має нічого спільного зі скупістю на похвалу, з думкою, що дитина "повинна заслужити похвалу". Взаємні компліменти в повсякденному житті працюють як позитивна підтримка, і відбувається це практично "на автоматі": нам людина подобається, ми посилаємо їй сигнал, що вона хороша, і вона повертає нам те саме.

Краще транслювати "конструктивну похвалу" з самого раннього віку: дослідження показали, що діти, яких у віці від 14 до 38 місяців хвалять за старанність, а не за інтелект, через п'ять років виробляють так званий "позитивний" тип інтелекту й не зациклюються на власній винятковості.

Головне, що маємо передати дитині, - щира віра в її можливості. Щось подібне в "дорослій" соціальній психології має назву "авансування довірою" і зумовлює неабиякий розвиваючий ефект як в особистісній, так і в професійній сфері. Техніки психотерапії в роботі з дорослими також ґрунтуються на вірі в можливість зростання особистості.

Є похвала як оцінка, а є просто прояв почуттів. Це різні речі. У дитини має бути відчуття беззастережної батьківської любові, що не залежить від її дій. Тому майже завжди замість "ти чудово проспівала" можна сказати "я люблю тебе". Любов не треба заслуговувати, і це дає найміцніший внутрішній фундамент для опори на внутрішні ресурси особистості дитини, а не на милиці зовнішніх оцінок і думок.

Існує науково-педагогічний підхід до того, як треба і як не треба хвалити дітей. Чудово, якщо згідно з ним будуть осмислені й скориговані конкретні проблеми та моделі поведінки в кожній родині. Так, можна дотримуватися педагогічних теорій, але варто прислухатися й до свого серця - хоча б тому, що наукові підходи із часом змінюються. І завжди враховувати, що навіть коли ми не усвідомлюємо свого впливу на дітей, він усе одно багато чого визначає в їхній долі.