Чого я навчилася в школі - Сімейне коло - dt.ua

Чого я навчилася в школі

22 серпня, 14:14 Роздрукувати Випуск №31, 23 серпня-31 серпня

Мій дух протиріччя тільки загартувався з роками. 

© Василь Артюшенко, DT.UA

1 вересня — початок нового навчального року, День бабака. Він наближається неминуче. Минуло багато років, але я прекрасно пам'ятаю мій "перший раз у перший клас". Спогад цей чорно-білий. Величезний шкільний двір нової школи, заповнений нарядними першокласниками та старшокласниками, за ними щільною стіною — радісні, схвильовані батьки. Молоді вчителі, з комсомольськими значками на грудях, нервово поглядають на свої перші класи, ніби перераховуючи подумки кожного учня по головах; біля мікрофона — суворий завуч і вусатий директор по черзі говорять про патріотичне виховання підростаючого покоління.

Дівчатка — у білих фартухах і величезних бантах, хлопчаки, що позіхають або, навпаки, надто активні. Усі тримають букети осінніх айстр і жоржин. Раптом врубують бадьору пісню "про школьные годы чудесные", і під її акомпанемент нас урочисто ведуть у клас, до знань. 

Перший урок був завжди уроком мужності. До класу приходили ветерани Великої Вітчизняної та воїни, які пройшли Афганістан. Вони дуже соромилися, абсолютно не знаючи, що нам казати. А ми захоплено розглядали гарну форму й нагороди, вважаючи їх справжніми героями. Так, історія повторюється, часом у якійсь спотвореній, несподіваній формі. 

Потім було 1 вересня мого сина. Майже таке саме, як і в мене. Та сама форма, ті самі пафосні промови, ті самі нервові, сонні діти й метушливі батьки, які безперервно фотографують своїх чад. Думаю, сьогодні цей день мало чим відрізняється, хіба що шкільну форму змінила вишиванка. Але це все атрибутика. Інша річ почуття, що проживаються нами за ці 10—12 шкільних років. Наше дорослішання та формування нас як особистості.

Коли вчителька перша моя повела нас у клас, пам'ятаю, як тривожно і самотньо мені стало, як я оглядалася, шукала очима маму. У класі було дуже галасливо. Потім мене посадили за парту з хлопчиком, який мені зовсім не подобався. Він був дуже маленького зросту, як і я, і постійно смикав мене за волосся. Так виникла перша любов.

Найскладніше було висидіти 45 хвилин уроку, уважно слухаючи вчительку. Дисципліна, тиша, увага та зауваження — це були найпоширеніші слова в лексиконі нашої Валентини Михайлівни. У дитинстві час тягнеться дуже довго, і 45 хвилин здаються нескінченними. Якось, відчувши голод прямо на уроці, я розгорнула під партою свій бутерброд із булочкою за три копійки й лікарську ковбасу. Мені здавалося, що я відкушую його зовсім непомітно, і якби не сусід, який став клянчити шматочок, учителька ніколи б не звернула на це уваги. Нас викрили. Вислухали тираду зі словами: "Ви що, не наїлися! Для цього існує перерва!" — і обоє отримали по зауваженню в щоденник: "Їли на уроці!". 

Слід сказати, мої батьки реагували на записи в щоденнику по-різному. Але я завжди боялася. Такими днями я поверталася додому особливо довго й неохоче, за що отримувала окрему "пілюлю", оскільки вже "усі змучилися" від очікування. Приймання їжі у неналежний час, у неналежному місці мені вибачили. Але зауваження на кшталт: "Не готова до уроку", "Жорстоко побила хлопчика", "Підбурювала дітей піти з уроку" доводили батьків до сказу. Особливо тата. Розпочиналася гра в "доброго та злого слідчого". Мама була завжди "добрим". Допит зазвичай тривав близько години. Мене просили проаналізувати свою поведінку, пояснити, чому я так вчинила, і зробити відповідні висновки. Вивчивши тактику батьків, я завжди намагалася прискорити процес і перейти до заключної частини виховної процедури якомога швидше, тому щиро просила вибачення, обіцяла, що "не буду більше так ніколи в житті". Сама ж того моменту думала про те, що мої подруги вже вийшли гуляти та грають без мене "у гумку", а я тут гаю час.

Пам'ятаю мої покарання. Шмагали тільки у виключних випадках, зазвичай ставили в кут, наказуючи подумати над своєю поведінкою, не пускали на вулицю, а також змушували читати найбільш нелюбиму книжку: "Баранкін, будь людиною!". Чому я її так не любила? Вона здавалася мені дивовижно товстою. Видання було надруковано на поганому, жовтому папері, з чорно-білими нецікавими ілюстраціями. Але головне — там були слова, значення яких я не розуміла. Наприклад, книжка розпочиналася з того, що головний герой з його другом отримали чергову двійку з геометрії. Я не розуміла, що таке геометрія. На той час до неї, разом із алгеброю, мені було дуже далеко. З будь-якими питаннями мене відсилали до енциклопедії або словників.

Я різала Баранкіна ножицями й топила у ванній. Тато незмінно просушував, підклеював книжку й повертав мені її знову. І тут для мене вже не мала значення книжка, головне було — перемогти в боротьбі з татом. Я не перемогла. Він змінив книжку на ще більш складну — "Зачарована Десна" Довженка. За програмою її проходили в старших класах. Її я теж тоді не подужала. Натомість читала під ковдрою "Тореадорів з Васюківки" Нестайка, а пізніше "Кайдашеву сім'ю" Нечуя-Левицького. Приблизно в п'ятому класі я прочитала "Театр" Моема й "Ночь нежна" Фіцджеральда. Добре, бібліотека була велика й різноманітна. 

Мій дух протиріччя тільки загартувався з роками. Набагато пізніше я все-таки повернулася до Баранкіна, мабуть, щоб завершити гештальт. Я думала: чому дорослим так важливо показати свою владу? Навіщо змушувати читати книжки та вчити вірші як кару? Навіщо нав'язувати свої смаки? 

До речі, свого часу я так само примушувала сина читати. І якось одного разу, страждаючи над "Капитанской дочкой", він прийшов до мене з запитанням: "Мама, что такое старый армяк и облучок?". Потужний флеш-бек вийшов! 

На той час ми писали чорнильними ручками й першого ж дня білосніжні манжети ставали синіми, зуби й руки були такого самого кольору, у зошитах і прописах красувалися ляпки. Ми прикрашали нашу нудну шкільну форму як могли. Моя мама в'язала гачком прекрасні ажурні комірці, і я їх змінювала щотижня. У старших класах хлопці вшивали брюки, перетворюючи їх на модні дудочки, а дівчатка робили недозволене міні. Тоді не дозволяли носити будь-які прикраси, тому завуч стояла на шкільних дверях, примушуючи знімати сережки й каблучки негайно. Нам усім хотілося виділятися з загальної коричневої маси. Форма була зшита з чистої вовни, і носили ми її щодня — узимку та влітку. Це незабутнє, огидне відчуття, коли після фізкультури, ти, спітніла, мала повернутися в колюче, з вологими пахвами, плаття й бігти на наступний урок.

Мій портфель нагадував знаменитий портфель Жванецького — такий самий величезний, бридкого коричневого кольору. Він був таких розмірів, що туди вільно поміщалася форма для фізкультури та змінне взуття. Я навіть соромилася його, тому експлуатувала нещадно, у надії на те, що після його кончини батьки куплять мені гарний, блискучий ранець, як в інших дівчаток. Портфель виявився довгожителем. Я била їм сусіда по парті, з'їжджала на ньому з зимових гірок, навіть губила кілька разів шляхом додому. Але він завжди знаходився. 

Зате в мене був німецький пенал, предмет особливої гордості та заздрості однокласників. Мама привезла мені його з Москви. У ньому був набір кольорових олівців і ручки, але головне — рожева гумка, яка пахла як справжня жуйка. Але сталося "горе": першого ж дня сусід по парті її з'їв. Сказати, що я засмутилася, — нічого не сказати. Я безутішно ридала.

Може, тому, уже в моєму дорослому житті, збираючи сина до школи, я завжди прислухалася до його побажань: подобається, не подобається, зручно, незручно. Звичайно, тоді в наших батьків не було такого вибору та можливостей. Але річ не в цьому. Річ у почуттях. А ви почувалися щасливими в школі? По-моєму, у мене це день випускного.

Однак у нас був дуже дружний клас. Ми продовжуємо збиратися й тепер, через 30 років після школи. Благо, завдяки соцмережам знайти один одного стало набагато простіше. На одну з таких спонтанно організованих зустрічей запросили й нашого класного керівника Світлану Борисівну Павлюченко. Виявляється, вона дуже на це чекала. Завжди пам'ятала кожний свій клас, кожного учня. Ми називали її просто Світлана. Вона викладала алгебру та геометрію, була сувора, за що багато хто її побоювався. Світлана Борисівна якось відразу розділила нас на гуманітаріїв і схильних до точних наук. З "математиками" вирішувала додатково задачі Сканаві й була невблаганна, до ліриків була поблажлива, ставила "4", щоб не псувати атестату. Після школи всі поступили, куди хотіли, гуманітарії — у педінститути, інязи, на історичні та філологічні факультети. Стали гідними людьми. І знаєте, ми вдячні їй за це донині. 

Пам'ятайте своїх учителів!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42-43, 10 листопада-16 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво