РАДИКАЛЬНИЙ РИЗИК

Київський завод «Радикал» був одним із найнебезпечніших, а тепер став найсекретнішим об’єктом столиці. Півстоліття ніхто не відповідав за екологічні наслідки його діяльності. Нині ж у відповідних інстанціях говорять про екологічну ситуацію на збанкрутілому заводі або добре, або нічого — як про покійника. Втім, хоронити цей вщент зруйнований об’єкт поки що зарано.

Щоб потрапити на територію колишнього хімзаводу, нашому брату журналісту треба виявити неабияку настирливість і винахідливість. «Вас хто послав?» — таким питанням зустріли мене на порозі «Радикалу». «Занепокоєна громадськість, яка хоче і має право знати правду», — впевнено ступила я назустріч «конвою» з шести чоловік. Самопроголошені «гіди» супроводжували мовчки, пильнуючи кожен крок, тож захоплюючою екскурсією похвалитися не можу.

Завод «Радикал» спорудили в 1951 році. Підприємств, що виробляли рідкісну і необхідну для оборони, енергетики та хімічної промисловості продукцію, у Союзі було всього три. Тут димів цех із виробництва каустичної соди, ДДТ. У Союзі цю шкідливу речовину заборонили виробляти в 1979 році, але її під виглядом агрохімікатів продукували аж до 1989-го. Ще один «кит» хімзаводу — цех із виробництва хлору. Його закрили після того, як на лівому березі розбудувався житловий масив (у випадку диверсії 70 тисяч людей накрило б хлором). Існувало тут і виробництво бертолетової солі (для вибухових пристроїв), соляної та сірчаної кислот.

«Радикал» був однією з ланок спроектованої ще до війни промислової зони, куди входили ВО «Хімволокно», Дарницький шовковий комбінат, Інститут органічної хімії та низка дослідних виробництв. Усі підприємства мали замкнутий цикл, а тому промзону вважали раціональною з економічних і екологічних міркувань. На відстані 1 км встановили захисну зону, тобто заборону на забудову. Однак у 70-х роках уся «гримуча суміш» промзони поступово опинялася в межах столиці, яка тоді стрімко розбудовувалася.

На екологічні наслідки місцева влада дивилася крізь пальці. Ще б пак — у радянські часи «Радикал» був основним джерелом поповнення столичної казни. Валюта, виручена від експорту продукції хімзаводу, дорівнювала бюджету міста. Саме київський хімзавод виробляв найчистіший у світі каустик. Для його виробництва методом електролізу застосовували ртуть. На заводі не працювало жодної жінки. Допустимий стаж роботи чоловіків на хімзаводі — вісім років (хоча вимоги техніки безпеки і гігієни праці були суворими і їх бездоганно дотримувалися). Але ті, хто безпосередньо мали справу з ртуттю в цеху електролізу, попри регламент, трималися робочих місць через високу зарплатню — 400—500 карбованців. Залишали завод каліками. Основний діагноз — хронічна ртутна інтоксикація.

Насиченим хімією повітрям дихали і мешканці довколишніх будинків. Головне санітарно-гігієнічне управління Мінохорони здоров’я СРСР в особі Кувшинова погодило підвищення ГДК (гранично допустимої концентрації) сірководню і сірковуглецю в 10 разів. Не рахувалися з людьми, а з довкіллям — і поготів. Очисні споруди на стоках у річку Дарниця були примітивними, тому вона несла в своїх водах у Дніпро все, чим багата промзона. Цікавий факт: наприкінці 70-х, коли постало питання про винесення хімзаводу за межі Києва, тодішній другий секретар ЦК Компартії України Лутак, якого Щербицький призначив секретарем Черкаського обкому партії, зробив все можливе, аби «Радикал» не з’явився на черкаських чорноземах.

У 1987 році була розроблена комплексна програма технічного переозброєння підприємства. Це були превентивні заходи. Деякі з них виконали лише на початку 90-х, коли відпав один з основних споживачів продукції — оборонна промисловість. Призупинили 16 виробництв. Після цього, як вказано в акті комісії, викиди зменшилися з 384,4 тонни (у 1988 році) до 122,3 тонни (в 1991-му).

Зробити хімічний гігант банкрутом у нашій країні дуже просто. Розповідь про те, як це відбувалося, — окрема тема. Хоч як би там було, але шість років тому завод визнали банкрутом. Після зупинки виробництва чимало токсичних речовин, зокрема радіоактивних, залишилися в ґрунті, на устаткуванні. За даними останньої перевірки «Радикалу» Державною екологічною інспекцією (жовтень 1998 року) на території заводу зберігалося 134,6 т ртуті, 109 т сірчаної кислоти, 44 т ртутних шламів, 62 т соляної кислоти, 12,5 т аміаку, 486 т — шламів солерозчинення та близько 2500 т інших відходів. Екологи також зазначали, що у бетонній підлозі та в ґрунтах перебуває близько 200 т ртуті. Але ж «Радикал» — це 60 га столичної землі плюс цехи, де чимало обладнання з кольорового металу. Відкрили ліквідаційну процедуру, але при цьому не врахували, що ВАТ «Радикал» — підприємство підвищеної екологічної небезпеки і підлягає особливій процедурі банкрутства. Завод пішов із молотка, як звичайна швейна фабрика.

Арбітражний суд Києва призначив арбітражного керуючого ліквідатором підприємства. Згідно із Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», не передбачено ніякої відповідальності арбітражних керуючих. Фактично таку діяльність, як і дії арбітражних судів в процесі банкрутства і ліквідації підприємств, ніхто не контролює. Причому під час ліквідаційної процедури жодним словом не обумовлено, що підприємство — екологічно небезпечне. Лише пізніше, за ухвалою Господарчого суду Києва (від 01.02.02 р. за справою № 24/142) ВАТ «Радикал» було визнано особливо небезпечним підприємством хімічної промисловості. Комітет кредиторів (кредитор по відношенню до ВАТ «Радикал» — головне управління промислової політики м. Києва) прийняв рішення про банкрутство «Радикалу» як особливо небезпечного підприємства. Арбітражного керуючого, ліквідатора заводу Д.Стадника призначили керуючим санацією ВАТ «Радикал».

Що діялося за колючим дротом «Радикалу» після 1998 року — широкому загалу не відомо. Але в пресі в той час були публікації про порушення кримінальних справ проти колишніх господарів заводу. З 2000 року починається ліквідація «Радикалу» в буквальному розумінні слова. Як зафіксовано в актах перевірок фахівців Державної екологічної інспекції та Держнаглядохоронпраці, спочатку була безконтрольна різка обладнання з титану та нержавіючої сталі. Газорізальники працювали без будь-яких трудових угод та дозволів. За словами робітника — газорізальника Миколи Конопатенка, за час роботи ніякого інструктажу не проводилося, хоча різали цистерни з-під кислот і ледве не задихалися. Металобрухт зважували за територією заводу. План роботи на душу — п’ять-шість тонн металу в день. Окрім залізничних цистерн, трощили повітроводи, теплообмінники, фільтри. Пізніше роботи (за бюджетні гроші) з демонтажу в цеху, де була металева ртуть, виконувала субпідрядна приватна фірма «Харківський підрозділ рятувальників», яка виграла тендер.

Хоч би як там було, «Радикал» спіткала така доля, як і інших українських підприємств-банкрутів. Після того, як на завод повісили замок, державним екологам відмовлялися надавати інформацію про те, що там діється.

Свого часу в Генпрокуратуру зверталися голова комітету з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією ВР Юрій Кармазін та голова парламентського комітету з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи Юрій Самойленко. Обидва просили перевірити факти порушення природоохоронного законодавства, які мають ознаки злочину, зафіксовані в актах спільних перевірок державних інспекторських служб. Інспектори, серед іншого, просили Генпрокуратуру покласти край протизаконним діям і притягти винних до відповідальності.

Генпрокуратура жодної перевірки не здійснила. Аргументи такі: «...Ретельним вивченням встановлено, що у ньому (акті, складеному фахівцями Головної державної екологічної інспекції та Держнаглядохоронпраці. — Авт.) не міститься жодного конкретного порушення, не вказано вищих посадових осіб. За результатами перевірки матеріали до правоохоронних органів не направлялися, завдані діяльністю збитки не визначені, що в цілому виключає можливість для втручання органів прокуратури».

Малоймовірно й те, що контролюючі органи не знали про «радикальні» справи. В окремій ухвалі від 02.03.01 у справі 24/142-б/135 суддя Київського арбітражного суду пані Шидловська визнала приписи екологів, адресовані арбітражному керуючому Дмитру Стаднику, недійсними. В цій ухвалі сказано буквально таке: «Тривалий час, 1998—2000 рр., тобто до порушення справи про банкрутство, судовими виконавцями та податковими органами описувалося та продавалося майно ВАТ «Радикал» із метою погашення бюджетних боргів та боргів із заробітної плати. В цей період була продана значна кількість майна, демонтованого з території промислової зони ВАТ «Радикал». Однак нагляд із боку контролюючих органів охорони навколишнього природного середовища та охорони праці за цим процесом не здійснювався, про що свідчить відсутність погоджень та відміток на відповідних актах опису майна».

Отже, судовим виконавцям та податківцям, місцевій владі було відомо багато чого про життя «Радикалу». Навіть більше, ніж тим же контролюючим органам, яких податківці та судові виконавці мали запросити, як вважає суддя, до участі в поділі майна. Згодом це стало головним аргументом, щоб не виконувати приписи Головної екологічної інспекції. Була пожежа на «Радикалі», екологи били на сполох із приводу можливості потрапляння ртуті з підземними водами у Дніпро. Однак лаштунки «Радикалу» для громадськості так і не відкрили. Не отримавши ніякого підкріплення, кількарічна війна господарів «Радикалу» з державними екологічними інспекторами виснажила останніх і поступово вщухла.

Моніторинг екологічної ситуації на заводі здійснювало ВАТ КНДІ «Синтеко», яке сьогодні в стані ліквідації. Згідно з його висновками, виробнича територія ВАТ «Радикал» є екологічно небезпечним об’єктом для м. Києва. Середня концентрація ртуті на окремих ділянках перевищує ГДК у 100 разів, стверджують фахівці цієї організації. А тому, згідно із Законом України «Про загальнодержавну програму поводження з токсичними відходами», на забрудненій ртуттю території підприємства впродовж 2001—2003 років передбачено здійснити санацію.

Про те, як вона здійснюється, я попросила розповісти ліквідатора і санатора заводу Дмитра Стадника.

— Скільки грошей уже пішло на стабілізацію екологічної ситуації на «Радикалі»?

— Кошти були з двох джерел — від Київської міської державної адміністрації та від підприємства, — говорить Д.Стадник. — За час здійснення робіт по санації території в 2001 році витрачено 510 тисяч гривень. За ці кошти нейтралізовано кислоти, вивезено 100 тонн ртуті з цеху електролізу тощо. В 2002 році на екологічну санацію території витратили 640 тис. грн. — вивезли металеву ртуть із території «Радикалу». Окрім того, нейтралізували 200 тонн кислот і вивезли близько 100 тонн шламів, які містили ртуть.

— Що зробили з відходами, які містили ртуть?

— Ртутні шлами герметично завантажили разом із ртуттю і вивезли на Микитівський ртутний комбінат.

— Чи очищали ґрунти, які містять ртуть?

— Ртуть у ґрунтах була лише під корпусом №1. Нині є план санації особливо небезпечного підприємства ВАТ «Радикал». Він прийнятий учасниками провадження у справі про санацію цього об’єкту і затверджений судом. Це — судова процедура.

— Де поділися цистерни з кислотами?

— Вони нейтралізовані. З допомогою хімічних реакцій.

— Наскільки сьогодні територія «Радикалу» безпечна для здоров’я людей?

— Для людей, які працюють на території ВАТ «Радикал» і дотримуються техніки безпеки, загрози для здоров’я не існує.

— Демонтаж якого обладнання ви здійснювали?

— Тих конструкцій, які можуть упасти. Тобто в цеху №1.

— За цей час із заводу вивозили залізяччя, обладнання, труби, кольоровий метал?

— Так, ми вивозили кольоровий та чорний метал. На кожну тонну металу в угоді про вивезення в 2000—2001 році є відповідний акт.

— Куди і скільки загалом вивезли?

— Я не пам’ятаю, скільки і куди вивозили. Півтора року пройшло. Але на кожну вивезену тонну є акт відповідного обстеження на ртуть із мазками тощо.

— Чим поясните той факт, що підприємства, які обладнали собі офіси на території «Радикалу», не можуть отримати дозвіл у санепідемстанції на початок робіт?

— Сьогодні ця процедура перша в Києві і, напевне, в Україні. Усе, що робиться вперше, наштовхується на певні труднощі, тому така тяганина.

— Чому санепідемслужба проти того, щоб люди перебували на території «Радикалу», де, як ви запевняєте, нормальні умови для праці?

— Якщо дозволи ще не отримані, це означає, що точка зору контролюючих органів відрізняється від бачення підприємців, які зробили усе необхідне для очищення своєї території.

— Тобто, ви пустили на територію «Радикалу» людей без дозволу відповідних служб?

— Я виконував закон. Це нормальна, абсолютно законна форма оздоровлення підприємства.

— Чому ви нікому не запропонували очистити територію біля цеху №1?

— Тут взагалі все підприємство знаходиться біля цеху №1.

— А те, що ртуть у ґрунті, — не причина для побоювань за здоров’я цих людей?

— Ртуть із ґрунту, звичайно, потрібно видобути і очистити територію.

— Науковці кажуть, що ртуть на деяких ділянках території «Радикалу» значно перевищує допустиму норму.

— Влітку проводилися заміри. Вони показали, що перевищення немає, або ж воно незначне.

— Але ж ви самі щойно сказали: потрібно очищати ґрунт.

— Так, я не відмовляюся від своїх слів. Сьогодні очищення ґрунтів тільки планується. Це велике технічне завдання. Усі учасники справи про санацію ВАТ «Радикал» шукають способи очищення ґрунтів від ртуті. Є концепції, але єдиного проекту поки що немає.

— Чи можливе потрапляння ртуті з ґрунтовими водами в Дніпро?

— Такі побоювання безпідставні.

— На основі чиїх висновків і досліджень ви це стверджуєте?

— На основі досліджень наукових установ, зокрема, інституту «Північукргеологія».

— Коли провели останнє дослідження?

— У 1992-му, потім, здається, в 1996 році.

— Але якщо пам’ятаєте, ажіотаж із приводу можливого потрапляння ртуті в Дніпро був значно пізніше.

— План санації ґрунтується на карті забруднень території. Вона створена на початку 2002 року.

— І, згідно з цією картою, не існує небезпеки, що ртуть, хай поступово, потрапить із ґрунтовими водами в Дніпро?

— Питання в тому, що побоювання повинно бути, оскільки вона там є (ртуть у ґрунті. — Авт.). Її треба звідти видобути. Але затвердженого проекту поки немає.

— Що треба, щоб прискорити цей процес?

— Ми нічого не прискоримо. Це праця науковців. Затвердження і розробка плану займе не один місяць і не один рік. А виконання його розтягнеться на значний термін.

Отже, пан Стадник не бачить небезпеки для здоров’я людей, які ступлять на територію «Радикалу», але водночас визнає необхідність санації площі заводу і навіть визнає, що існує небезпека потрапляння ртуті в Дніпро. Ясно також, що проекту санації не існує. Зате територія «Радикалу» вже активно розпродується. Крім нього, на колишньому хімзаводі вже готові розгорнути діяльність понад десяток фірм, не пов’язаних із проектами санації, демеркуризації або переробки і утилізації відходів підприємства. Більшість із них, не маючи дозволу і відповідної проектної документації, облаштовують на території хімзаводу будівлі. Деякі підприємства (ТМ «Спецмаш», ЗАТ ХК «Бліц-інформ», ПП «ДУО») звертаються до санепідслужби за дозволом на початок діяльності. Але дозволу на експлуатацію не отримують.

— На території «Радикалу» є ртуть. Підвищиться температура — її випари почнуть інтенсивно розповсюджуватися. Зараз, поки не зроблено санацію, пускати на «Радикал» людей не можна. Вони усі ризикують через деякий час серйозно захворіти, — стверджує головний державний санітарний лікар м. Києва Ірина Козлова. — Відколи завод зупинився, ми не маємо повноважень контролювати його екологічний стан. Наскільки мені відомо, на заводі є багато небезпечних речовин, не вирішене питання демеркуризації всіх забруднених ртуттю споруд, корпусів, виробничого устаткування і обладнання, не утилізовані залишки хімічно-небезпечних речовин, зокрема бертолетової солі (до 20 тонн), не визначено місця утилізації, поховання чи знешкодження вилучених токсичних промвідходів та забруднених ртуттю будівельних конструкцій, ґрунту. Все це небезпечно для здоров’я тих, хто буде тут працювати. Всупереч Закону України «Про забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення» (ст. ст. 7, 10, 13, 14, 15, 18, 19, 22, 25, 41) арбітражний керуючий ВАТ «Радикал» (з 2002 р. — санатор) Д.Стадник без узгодження з санепідслужбою Деснянського району і м. Києва продає будівлі організаціям, фірмам, підприємствам. Незважаючи на приписи санепідслужби про недопустимість оренди території цього підприємства до повної санації і демеркуризації, територію здають в оренду. Ліквідатор запевняє, що власники територій і приміщень за свої кошти забезпечать очистку. Але це насправді не так. Підприємці не бажають витрачати свої кошти на санацію території. Я неодноразово зверталася з листами до начальника головного управління з питань промислової політики міськдержадміністрації В.Кир’яна. Вважаємо за необхідне визначити головну організацію-підприємство, яке буде відповідати за екологічну санацію території, включаючи викуплені будівлі і території, має бути техніко-економічне обґрунтування екологічної санації відповідно до закону, і єдиний план санації. Без цих заходів людей на «Радикал» пускати не можна.

— Я виніс постанову, де заборонено діяльність ЗАТ ХК «Бліц-інформ», яке викупило 40% території. Поки не зроблять санацію, дозволу не отримають, — запевняє головний санітарний лікар Деснянського району столиці Олексій Красножон. — Інші підприємства теж не мають дозволу. Д.Стадник як ліквідатор підписував документи і продавав землю. Тепер він — санатор. Але ж у ліквідатора і санатора — зовсім різні повноваження. Проте є ухвала суду. Ліквідатор підприємства, він же санатор Дмитро Стадник, ігнорував зустрічі з нашою службою і районною Радою. Він продовжує свою політику. Цікаво, що все це робиться в рамках закону. Але ж це завод не районного і навіть не міського масштабу. Цим об’єктом повинні займатися на рівні міністерств промислової політики, екології, Генпрокуратури.

Ліквідація «Радикалу» поставила багато запитань. Зокрема, чому такий великий промисловий об’єкт пішов із молотка без належного контролю державних органів?