«Парк юрського періоду» Серед відвалів і териконів

Довга одноповерхова споруда жовтого кольору. На фасаді меморіальні таблички, які сповіщають, що тут «уперше в Росії» було закладено лісозахисні смуги, працював робітником великий пролетарський письменник Максим Горький, а місцеві залізничники взяли активну участь у революції 1905 р. Привокзальна площа, яка переходить у безладне скупчення кіосків, транспортних зупинок, а потім — у невеликий завжди велелюдний базар. За ним пролягає артемівське шосе, що відділяє станцію від селища — масиву хаток з вишневими та абрикосовими садками. Серед хаток і садочків місцями височать горілі конуси відвалів вугільних шахт, промислові будівлі, огороджені довгими сірими парканами і поєднані між собою залізничними коліями. В будні не часто зустрінеш у селищі людину — всі на роботі. Тут роздолля для зграй собак, здається, особливої місцевої породи: довга шерсть стирчить навсібіч, тонкий щурячий хвіст, зацькований вигляд.

Це станція «Микитівка», що в центрі Донецького вугільного басейну. З протилежного боку залізниці, навпроти станції, розкинулося селище, яке раніше називали Соціалістичним. Тут будинки більші, дво-триповерхові, вони утворюють квартали, поділені асфальтовими, у вибоїнах вулицями. Якщо прошкувати ними, віддаляючись від станції, то кілометрів через два дістанешся до найвищого місця — головного вододілу Донбасу. Він простягнувся з північного заходу на південний схід на багато кілометрів, розділяючи басейни Сіверського Дінця на півночі і Азовського моря на півдні. Тут, на північних околицях великого шахтарського міста Горлівки, беруть початок річки Бахмут і Лугань, які течуть на північ, а південніше вододілу — річка Корсунь та інші притоки Кринки, що тече на південь. За вододілом видно окремі невеликі шахтарські селища поблизу вугільних шахт, а на самому вододілі впродовж майже 10 км — своєрідний пейзаж, створений за 100 років людьми: величезні глибокі ями — кар’єри, між ними — кучугури вийнятої породи і степ, перерізаний стрічками бетонних доріг. Це Микитівське рудне поле, низка великих ртутних родовищ, за запасами ртуті — одне з найбільших у світі.

Посеред рудного поля височить копер ртутної шахти, а віддалік, ближче до північно-західного краю поля, — високі споруди ртутного металургійного заводу. Все це належить Микитівському ртутному комбінату, який колись знав кращі часи, а нині вже майже не працює. Багата ртутна руда вичерпана, а бідна, яка ще залишилась у надрах, економічно невигідна. Ртутний завод ледь животіє, видобуваючи вторинну ртуть з відпрацьованих приладів. Останнім часом, коли вже перестали мчати бетонками самоскиди з рудою, а екскаватори на дні глибоких кар’єрів порізали на метал, порожні простори між кар’єрами почали заповнювати дачки-хибари, збиті з листів фанери, жерсті, інколи складені з цегли. На клаптиках кам’янистої землі — декілька плодових дерев та маленький город — огірки, картопля, квасоля. Дачки ліпляться одна до одної, аж до самісіньких відвалів. З-під них під час дощів на городи течуть струмки. У суху погоду вітер здуває пил з відвалів, розносячи його довкруж. Він осідає навколо рудного поля і далі, захоплюючи не тільки Микитівку і близькі села, а й центр міста Горлівка. Еколого-геохімічні дослідження засвідчили, що ртуть накопичується в ґрунтах, створюючи небезпечний рівень забруднення в ареалі площею близько 400 квадратних кілометрів, а надзвичайно небезпечний — у радіусі майже 3 км навколо ртутного металургійного заводу. Всі розуміють, що треба було б позбутися відвалів, скинути породу в ями-кар’єри, засипати їх глиною, покрити ґрунтом, посадити кущі, траву, квіти, тобто зробити зону відпочинку. Але де взяти гроші? Ртутний комбінат уже не працює, а місто має інші нагальні потреби. Тим більше що вугільні шахти поступово закриваються.

Крім ртутоносного пилу, існує ще одна проблема, пов’язана із ртуттю. Процеси рудоутворення, які багато мільйонів років тому стали причиною накопичення ртуті в родовищах Микитівського рудного поля, призвели до збагачення ртуттю і вугільних пластів, які тепер розробляються вугільними шахтами. З цього вугілля отримують кокс на коксохімічних заводах, його спалюють у топках Вуглегорської теплової електростанції, що неподалік Горлівки. Вугленосні породи, збагачені ртуттю, горять у териконах численних шахт міста, виділяючи ртуть у повітря. Ця ртуть також непомітно осідає на ґрунт, забруднюючи територію навколо коксових заводів, ТЕС та вугільних шахт.

Сполуки ртуті з відвалів, ґрунту, териконів просочуються з дощовою водою в підземні водоносні горизонти, особливо в перший від поверхні землі. Води цього горизонту живлять численні джерела між річками Бахмут і Лугань, а також самі річки та їхні притоки. Низка джерел смачної питної води розташована на північних околицях Горлівки. Влітку, коли господині роблять запаси на зиму, закриваючи мариновані огірки і помідори, біля джерел утворюються черги. «Срібна вода, — кажуть люди, набираючи її декалітрами, — ніякі мікроби не живуть. Огірки і помідори добре зберігаються». Але хімічні аналізи води не виявляють у ній срібла. Зате вміст ртуті набагато перевищує гранично допустимі норми для питного і культурно-побутового користування. Вона, мабуть, і отруює мікроби, та й не тільки їх.

Якщо поглянути на створену нами карту вмісту ртуті в підземних водах, то можна побачити: вздовж головного вододілу в районі Горлівки поширений ореол ртуті з вмістом 0,01-0,1 міліграма на літр, що в 10—100 разів перевищує гранично допустимі концентрації ГДК ртуті для питної води. Головні джерела живлення підземних вод ртуттю містяться на Микитівському рудному полі (понад 40 ГДК), а також на північ від станції Микитівка, поблизу вугільної шахти «Микитівська», і в районі селища Байрак, поблизу шахти імені Калініна. Що стосується рудного поля, то тут усе зрозуміло: підземні води промивають породи з бідною ртутною рудою. А в інших районах Горлівки, найвірогідніше, ртуть вилуговується атмосферною водою з териконів вугільних шахт «Микитівської», ім. Румянцева та ім.Калініна й переходить у підземні води, які течуть на північ, виходячи на поверхню у вигляді джерел біля витоків Бахмутки, в ставках поблизу селищ Зайцеве і Гольмівське та Вуглегорському водосховищі на р.Лугань за 5—6 км від териконів. Таким чином, майже вся територія Горлівки разом із найближчими селами (з вмістом ртуті в підземних водах понад 10 ГДК) належить до надзвичайно небезпечних і є зоною екологічного лиха. За опублікованими в засобах масової інформації даними, у Горлівці частіше, ніж в інших населених пунктах Донецької області, з’являються діти з уродженими каліцтвами, досить висока смертність серед новонароджених.

Поблизу села Зайцеве, що стоїть на витоках Бахмута, влітку можна натрапити на могутні зарості на берегах невеликих ставків. Лопухи тут сягають п’ятиметрової висоти, листя підбілу в діаметрі виростає до 1,2 м. В цих заростях почуваєшся як у лісах юрського періоду. Ось-ось долине чвакання кроків динозаврів…

Вікторія Зеленська, кандидат біологічних наук, науковий співробітник кафедри ботаніки Донецького національного університету каже: «Рослини — дуже гнучкий генетичний матеріал. Ще Вавилов писав, що в них на генетичному рівні закладено інформацію про те, якими вони були мільйони років тому. Потрапивши у складні умови існування, рослини «згадують», якими були колись. Отож, не виключено, що скоро Донбас може стати «парком юрського періоду». А там, дивись, і динозаври з’являться — хто знає, як зміни в довкіллі позначаться на тваринах. Потім і людські організми згадають своє минуле…»

Професор Валерій Глазко, завідувач лабораторії ДНК-технологій в Інституті агроекології і біотехнології УААН, вивчає наслідки чорнобильської катастрофи для поколінь великої рогатої худоби. Ось що він пише в газеті «Світ» (16.04.2001): «Одержані дані свідчать про те, що екологічні катастрофи не сприяють появі нових характеристик генофондів живих організмів, а індукують їх зсув у бік більш примітивних, менш спеціалізованих форм — спостерігається повна «генофондна деградація», реверсія генофонду до вже пройдених етапів еволюції.

Слід враховувати, що мутація — це проблема однієї людини, зміни генофонду — проблема людини як виду. Відомі експериментальні дані про те, що в дітей, які народилися після перших повітряних ядерних вибухів, як і після Чорнобиля (роботи дослідників Данії), виявлено зниження здатності до абстрактної діяльності — один із прямих ефектів низькодозового хронічного опромінення».

Як швидко відбувається деградація генофонду? Здається, що в умовах досить слабких негативних змін у природі деградація буде повільною і може зовсім припинитися, якщо змінити екологічні умови на краще. А в умовах екологічної катастрофи?

Відомо, що духовний розвиток дитини повторює, певною мірою, розвиток людства. Казки, зацікавлене пізнання природи, ігри у війну (хоч тепер частіше комп’ютерні). Всі знають, наскільки тонким є нашарування етики, культури, як важко «прищеплюються» християнські звичаї. Здається, що новоутворення етики, культури, гуманістичної моралі, те, що робить людину людиною, — найбільш вразливе місце під час глобальної екологічної катастрофи. З цього починається деградація людини як генотипу. А вже потім — зниження інтелектуальної діяльності. Хоч, можливо, ці явища взаємопов’язані. Приклади видаються невинними. У мистецтві зараз люди повернулися до казок. Особливо в американському кіно — Бетман, вурдалаки, перевертні та інша нечисть. Дитячі казки про Гаррі Поттера захопили світ дітей і дорослих. Книжки про Гаррі — величезними накладами, кінофільми, Інтернет. Друге масове мистецтво — естрада. Шлягери, які складаються з двох-трьох досить безглуздих речень, що повторюються багато разів під монотонну музику й нагадують заклинання шаманів, свідчать про зниження масового інтелекту. А яка зараз найголовніша риса людини? Сексуальність. По це тільки й чути з екрана телевізора, про це пишуть романи, це пропонують на численних сайтах в Інтернеті. Сексуальна революція — це розкріпачення людини чи повернення до тварини?

Може, ми ще не зрозуміли, до чого йдеться, але вже бачимо: щось не те. «Погляньте на наші надземні та підземні торговельні ряди — джунглі разом зі своєю живністю та ідолами вже підступають до наших дверей. Те, що раніше фігурувало лише на дитячих майданчиках та в магазинах іграшок, пробиває собі шлях у дорослі забави. Вітрини кишать слонами, мавпами, жирафами, різноманітними не нашими божками з кільцями в носі й без кілець. Видається, що весь екваторіально-тропічний пояс Землі працює на український ринок збуту», — пише О.Смаль («Дзеркало тижня», 21.08.2004 р.). Назад — у пампаси?..