ЧИ ВАРТО ВІШАТИСЬ, ЯКЩО В ХАТІ Є МОТУЗКА?..

Не можу не висловити підтримку Громадському комітету національної безпеки України (ГКНБУ), який виступив проти добудови блоків на Рівненській та Хмельницькій АЕС («ДТ», №4, 2003 р.). І одразу ж відповідаю авторові статті «Впевнено простуємо до... нових катастроф?» — ні, не зчиняє ГКНБУ бурю в склянці води. Справа «Громадяни проти «Енергоатому» розглядається в Києві в Печерському суді зі значним затягуванням. Неповага до людей — ось мій висновок щодо судових засідань.

Юридичний аспект протесту проти добудови атомних блоків ґрунтовно і логічно виписаний у статті, підтверджений як документально, так і громадянською позицією молодих юристів, які перш за все звертають увагу державних органів на недопустимість вирішення питання будівництва атомних об’єктів за горезвісним принципом «А, може, пронесе»...

Ще в 1978 році лікар Хелен Келдикотт у своїй книзі «Ядерне безумство» попереджувала людство про небезпеку розповзання атомних електростанцій по всьому світу, про загрозу атомної війни. Майже чверть століття тому написані ці рядки: «Мій досвід навчив мене багато чого: перше й, можливо, найголовніше — це те, що ми більше не можемо дозволити собі довіряти своє життя, а також життя та здоров’я майбутніх поколінь політикам, бюрократам, «експертам» і науковим спеціалістам, тому що надто часто їх об’єктивність була скомпрометована. Більшість державних чиновників страшенно не обізнані з медичними аспектами ядерної енергетики та ядерної зброї, і проте вони з дня на день приймають з цих питань рішення, від яких залежить життя або смерть. Деяка частка відповідальності за цю безграмотність лежить на моїх колегах: занадто багато з них з неохотою дивляться далі стін дослідницьких лабораторій або клінічних коридорів, і забагато з нас зберігали мовчання стосовно медичних аспектів ядерної технології та радіації, яка її супроводить, незважаючи на те, що ми визнаємо радіацію очевидною причиною раку та спадкових захворювань». Вже тоді, у 70-х роках минулого століття йшлося про ядерну енергію як про надзвичайно затратну, небезпечну для життя людини та екологічно брудну.

Небезпека атомних станцій пов’язана з недоліками і в проектуванні самих станцій (наприклад — ЧАЕС), і з неграмотним вибором будівельного майданчика (Рівненська АЕС), і з використанням неякісних матеріалів (згадайте статтю Л.Ковалевської в газеті «Літературна Україна», надруковану рівно за місяць до катастрофи на ЧАЕС), невиправданих експериментів тощо. А головне, я впевнена, це особиста і гонорова зацікавленість атомного лобі у відмиванні коштів, а це безумовно призводить до втрати відповідальності за безпеку населення. Не випадково народний депутат України Борис Олійник на засіданні Верховної Ради України 12 лютого 2002 року акцентував, що сатанинські ідеї працюють на МАГАТЕ, яка завжди намагалась применшити те, що сталося в Україні. Мовчать атомники України, підспівуючи тільки міжнародним атомним концернам, що не мають замовлень на нові атомні блоки, бо світ зрозумів нерентабельність атомної енергетики.

У той же час в Україні щоденно в серпні 2002 року направляли на добудову блоків на Рівненській та Хмельницькій АЕС до 2(!) мільйонів гривень. РАЕС розміщена на карстових пустотах, за багато років простою перетворилась на «ржаву консервну банку» (і на цьому брухті добудовувати?), поглинає гроші, які мають бути направлені на енергозбереження та врятування здоров’я та життя людей. Пора вже припиняти замилювати очі з добудовою нікому не потрібних небезпечних довгобудів, виправдовуючись тим, що блоки готові вже на 80 чи 90%. Не потрібно глузувати самим із себе, це дійсно нагадує поганого хазяїна, що не знає, куди подіти мотузку в хаті, хоч вішайся!

Україна мала на своїй території 25% АЕС в колишньому СРСР, надавала електроенергію всьому Союзу, продавала за кордон. В свій час завдяки членам Української екологічної асоціації «Зелений світ» та кримським екологам не були побудовані заплановані АЕС в Чигирині, Одесі, Криму (сейсмонебезпечній зоні!). Тепер немає СРСР, не працюють на належну потужність промислові підприємства, куди ж направляється електроенергія, де гроші за неї? Чи мало для України 13 атомних блоків? Навіщо ж прикриватися гучними гаслами про нестачу електроенергії? Потрібно дбати про енергозбереження, зробити правдивий кошторис атомних станцій і пересвідчитись в надзвичайно дорогій ціні одного кіловата електроенергії. І не забути включити в кошторис майбутнє виведення з експлуатації атомних станцій та захоронення радіоактивних відходів.

77 районів в 12 областях України забруднені радіонуклідами. За офіційними даними МОЗ України внаслідок чорнобильської катастрофи постраждало 3 млн. 427 тис. чоловік, у тому числі 1 млн. 260 тис. дітей. Скрізь пекло Чорнобиля пройшло 350 тисяч ліквідаторів, а ті хто залишився в живих, потребують серйозного лікування, яке їм держава забезпечити не має можливості, бо гроші розтаскують під прикриттям турботи про забезпечення електроенергією людей. Майже 90% дітей України мають по кілька хронічних захворювань, це яскраво виявляється під час призову молодих хлопців до збройних сил. У нас 153 тисячі дітей-інвалідів, інвалідність омолоджується. Понад 2500 дітей, що хворіють на рак щитовидної залози, прооперовані. За прогнозом МОЗ України до групи ризику по щитовидній залозі можна буде віднести 1,5 млн. дітей. Сформована група ризику по онкогематології в кількості 3 800 дітей. Від постраждалих батьків народилось 500 тис. дітей, з них 100 тис. з вадами розвитку.

Перебуваючи разом з народними депутатами України від Рівненської області в найвіддаленіших від обласного центру (друга(!) та третя зона радіоактивного забруднення), дізналася про такі «цікаві» цифри: при потребі в оздоровленні дітей, постраждалих внаслідок чорнобильської катастрофи в Дубровицькому районі в кількості 14700 путівок на рік, у 2001 році МНС змогло виділити лише санаторні 42 путівки, а в 2002-му — 27!

На Поліссі, де дерново-підзолисті грунти, радіоактивний стронцій легко досягає клітин кісток і кісткового мозку, а внутрішнє опромінення особливо небезпечне для дітей і людей молодого віку. У вагітних жінок, що проживають на забрудненій території, радіоактивний стронцій разом із продуктами харчування потрапляє через плаценту до майбутньої дитини. Який ще суд потрібен, які докази необхідні для зупинки будівництва блоків?

Атомники та деякі політики не можуть або не хочуть зрозуміти, що Україна живе не після, а під час чорнобильської катастрофи. Плутоній буде розпадатися за законами природи. Вже з’явився америцій, що більш токсичний за плутоній, і краще розчиняється у воді. У чорнобильській зоні його вже знайдено в стовбурах дерев.

Атомники роблять все можливе, щоб відвернути увагу від наукової думки про можливість альтернативних методів одержання електроенергії. Нас хочуть привчити виживати в умовах ядерного звалища. На моє переконання, відношення до наслідків чорнобильської катастрофи є індикатором людяності.

У Конституції України (стаття 16) записано: «Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду українського народу є обов’язком держави». То хто ж у державі дає добро на подальше будівництво радіаційно небезпечних об’єктів, порушуючи Основний Закон?