Білоруський мотив: усім кюрі на зло

Поділитися
Нові підходи до життя на забруднених радіацією територіях.

«Живемо всім на заздрість: у нашому районі найкраща в країні в’язниця». Так на традиційне запитання «як поживаєте?» відповів житель невеличкого білоруського містечка Вєтка, що на Гомельщині. «До вибуху в Чорнобилі Вєтковський район вважався курортною зоною - тут було багато дачних сіл, баз відпочинку та санаторіїв. Через високу радіацію більшість їх закрили. А там, де було відносно чисто, облаштували в’язницю. До нас американці приїжджали - досвід запозичувати. Вони повірити не могли, що в’язниця міститься в курортній зоні, має плавальні басейни, тенісні корти та все інше, що було в санаторії. Ув’язнені живуть по одному - по двоє в кімнаті з душем чи ванною. Правда, «гарача вада там редко биваєць», - зізнався мій співрозмовник.

Виявилося, він не жартував. У Вєтківському районі до визначних пам’яток, крім найкращої в республіці в’язниці, належить унікальний музей народної творчості, розміщений на Красній площі районного центру, а також дитячо-юнацька спортивна школа, вихованці якої традиційно перемагають не тільки на обласному, а й на республіканському рівнях.

Тутешні місця ще в ХVII столітті уподобали московські старовіри, які привезли з собою найдорожче, що змогли взяти в далеку дорогу, - ікони та стародруки. За словами наукових співробітників музею, в експозиції багато справжніх раритетів - тут навіть можна побачити «Апостол» першодрукаря Івана Федорова (у світі їх збереглося всього три). Жодна іноземна делегація, яка приїжджає на Гомельщину, не оминає своєю увагою колекцію старообрядницьких ікон та рушників, виставлених у музеї.

- Раніше, до аварії на ЧАЕС, гостей обов’язково везли на річку Бєсєдь. Міжнародні експерти називали її найчистішою річкою на території Європи. На всьому шляху тільки ліси, ніякої промисловості, вода - прозоріша за кришталь, у ній водилися раки й та риба, яка живе тільки в чистій воді, - згадує «доатомні» часи Євген Чеваньков, голова Вєтківської райради. - А тепер там зона відчуження, від села Бєсєдь не залишилося і сліду - будинки поховані, територія засіяна лісом. Там рівень радіації у 8-10 разів перевищував допустимі норми, тому й переселили всіх людей. Правда, один будинок залишився - господарі вмовили не руйнувати. У них самих є квартира в райцентрі, діти живуть у місті, а старі приїжджають сюди, щоб вести свій невеличкий бізнес - вони відгодовують молодняк великої рогатої худоби. Влітку заготовляють дуже багато сіна, тримають більше двох десятків телят, а коли вони підростуть, здають у господарство. Тут немає ні світла, ні радіо, але старі нічого й не потребують, тільки хочуть, щоб не руйнували їхню садибу.

- Хіба господарство приймає бичків, які виросли на забруднених молоці та траві?

- Помиляється той, хто думає, що там уся продукція непридатна. Ми навчилися вирощувати чисту сільгосппродукцію і в рослинництві, і в тваринництві. Звісно, вєтківцям складно конкурувати з іншими районами, тому що змушені проводити додаткові агротехнічні заходи, вносити додаткові дози калійних добрив, аби завадити надходженню радіонуклідів. Ми робимо все для отримання чистої продукції. Але буває, що на м’ясокомбінат привозять худобу, радіологи її перевіряють і відправляють назад. У господарстві ставлять бичків на чисті корми - для цього використовують кукурудзяне борошно та силос, а потім ще раз перевіряють. У нас, якщо виявлять, що продукція «брудна», - чекай кримінальної справи. Це стосується всього - і тваринництва, і рослинництва. Якщо хтось згаяв момент, не виконав весь комплекс заходів, потім зібрали врожай, а пшениця чи жито виявилися радіоактивними, - керівник підпаде за це під кримінальну відповідальність.

У нас, у Білорусі, до всього підходять дуже суворо. Землі, виведені із сівозміни, підлягають залісенню, для цього навіть спеціальний лісгосп створили. Там, де було до п’яти кюрі, заготовляють деревину, а де рівень вищий - тільки догляд і охорона територій. Чому це важливо? Ми вважаємо, що люди, які живуть і працюють у таких непростих умовах, рятують тих, хто живе сьогодні на чистих територіях. І не тільки в нас, а й у Європі. Коли горить ліс і вітряно, радіація піднімається вгору, її фіксують датчики аж у Швеції.

Іноді нам докірливо кажуть: вам усі допомагають, то італійці, то німці. Так, нам надають допомогу - і обладнання поставляють, і фахівців наших навчають. Але ми, працюючи на забруднених радіацією територіях, рятуємо тих-таки італійців, які живуть далеко від нас. Навіщо витрачається стільки сил та коштів на руйнування й поховання будівель? Щоб їх не розтягували, щоб вони не горіли від випадкового сірника чи вогнища. Пригадується, коли сталася аварія, у нас ніхто нічого не знав. Першими забили на сполох шведи - у них спрацювали датчики. Відтоді в нас популярна приказка: «отсель грозить мы будем шведу». Але, звісно, ми не загрожуємо, а несемо вахту, щоб уберегти і себе, і Європу від впливу «мирного» атома».

На територіях трьох країн, позначених Чорнобилем, проживає близько п’яти з половиною мільйонів громадян. Гомельська область Білорусі - одна з тих, які постраждали найбільше. Про зроблене тут за 25 років можна довідатися, ознайомившись із «Соціально-радіаційним паспортом», розробленим для кожної області та району. (Схожу інформацію можна знайти і про Росію, і про Україну, проте ці держави, на відміну від білорусів, не надали стільки докладної, відкритої, корисної для населення інформації.) У Вєтківському районі зі 140 населених пунктів залишився 81. До аварії тут проживало понад 38 тисяч населення, сьогодні - майже вдвічі менше. Спочатку курс був узятий на переселення. Досвіду такої роботи ні в кого не було, орієнтувалися насамперед на накази Москви та рекомендації місцевих учених. Але в метушні, зізнаються тепер чиновники, не завжди приймалися правильні рішення: бувало, що людей зривали з рідних місць і переселяли на ще більш забруднені території. Знадобився час, аби виробити і стратегію, і тактику, і, що важливо, навчити людей жити в нових умовах.

У розрахунку на 30-річний період ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС економічні збитки оцінюються приблизно у 235 млрд. дол. Це еквівалентно 32 річним бюджетам Білоруської Радянської Республіки за підсумками дочорнобильського 1985 року. «Соціально-радіаційний паспорт» повідомляє, що у Вєтківському районі за рахунок держпрограм було побудовано 283 квартири і будинки садибного типу. Побудовано й реконструйовано 22 об’єкти соціальної сфери - це стосується шкіл, лікарень, лазень. Розкопані вулиці, пояснюють місцеві жителі, тут нікого не дратують - в області реалізовується програма реконструкції водогону, що допоможе провести воду в кожний будинок для кращого облаштування побуту.

Що ще здалося мені важливим, то це створення кормових угідь - і для приватного, і для громадського сектору. Це означає, що не тільки в господарствах отримуватимуть чисті молоко та м’ясо, а й у приватних садибах. Рік у рік розширюється мережа радіологічних лабораторій та пунктів, де можна перевірити будь-який продукт. (Яка тривожна на цьому тлі інформація від українських активістів «Грінпіс» про те, що в наших селах, досить віддалених від чорнобильської зони, люди споживають овочі та інші продукти, забруднені радіонуклідами. Це засвідчили перевірки, яких, кажуть, у тих місцях ніхто, крім «Грінпіс», і не проводить.)

- Білоруси не можуть прожити без лісових ягід і грибів, це традиційні продукти харчування. Кожен охочий може зайти до лабораторії санстанції або в лісництво, де все перевірять і видадуть письмовий висновок: зазначать норму та отримані показники, а також напишуть, придатний продукт до вживання чи ні. І це все швидко та безплатно. Можна перевірити будь-який продукт - те, що вирощене на городі, зібране в лісі чи виловлене в річці. Ми агітуємо людей це робити, - підкреслює Є.Чеваньков.

- Уже чверть століття минуло, чимало пережито, переосмислено. З яким настроєм живуть люди на територіях, мічених Чорнобилем?

- Нині обстановка стабілізувалася, багато хто повертається. Це найчастіше люди літнього віку, які й не хотіли їхати, але тоді в багатьох місцях жити було неможливо. Ті, хто залишився, як правило, ставляться до проблеми радіації спокійно. Я усвідомлено тут залишився, хоча міг виїхати, мої батьки живуть тут, і син теж. Напевно, люди хворіють більше не від радіації, а від радіофобії.

- Але лікувати потрібно не тільки фобії, а й різноманітні хвороби. Як ви розподіляєте районний бюджет, скільки від потреби отримує медицина - 100% чи, може, 50%?

- Як завжди, за основу береться кількість лікарняних ліжок і населення. Якщо бюджет району взяти за 100%, то на першому місці йде освіта, потім охорона здоров’я, потім комуналка та культура. У нас є центральна районна лікарня на 150 ліжок і поліклініка на 375 відвідин, є дільнична лікарня, дві лікарські амбулаторії, в яких працюють лікарі загальної практики, а також мережа ФАПів, розміщених у центральних садибах.

У нас хороший рівень первинної і вторинної меддопомоги - сучасний оперблок, реанімація. Діагностика та лікування - безплатно.

Нас тішить, що сьогодні проблем із кадрами вже немає, а після аварії були, та ще й які. Першими хто звідси поїхав? Лікарі і вчителі, люди, котрі багато читали й знали, чим небезпечна радіація. На вакантні місця ми запрошуємо випускників, - бюджетники зобов’язані три роки відпрацювати за напрямом. А якщо до нас потрапляє хороший лікар, ми щосили намагаємося його закріпити. Надаємо житло, підписуємо контракт і пропонуємо «великі гроші» - такого він в обласному центрі не отримає. І чекаємо: якщо лікар завів сім’ю - точно пустить тут коріння. А чому ні?! В нас у селах жоден садочок не закритий, усі працюють. У кожному великому селі неодмінно є школа, ФАП або дільнична лікарня, будинок культури та магазини. В усіх садочках дітей годують безкоштовно, а в школах - тільки в тих селах, де забруднені території. Держава бере ці витрати на себе.

Проте це зовсім не означає, що місцеві жителі сидять і чекають манни небесної. Ніколи життя в поліських селах не було легким, а вже на територіях, які постраждали від аварії на ЧАЕС, - тим більше. Багато чого довелося змінювати і навколо себе, і в собі. Насамперед - ставлення до життя.

«Усвідомлення того, що ти - жертва атомної катастрофи, буквально паралізувало енергію людини, - коментує ситуацію Людмила Лисюк, заступник начальника управління з проблем ліквідації наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС Гомельського облвиконкому. - Сиділи, сподівалися тільки на державу. Але ж на місцях видніше, яку проблему слід вирішувати першочергово. Ми почали збирати ідеї, пропонували готувати проекти і заявки на гранти, однак люди ставилися до цього пасивно. А коли побачили перші результати, пройнялися таким натхненням, що тепер Гомельщина подає заявок найбільше у країні. Тільки за останній рік підготували понад сто, із них 61 одержала фінансову підтримку.

- Що хочуть створювати люди у своїх рідних селах?

- Планують відкривати нові виробництва, щоб молодь мала добре оплачувану роботу. У Хойніках, наприклад, випускатимуть сири, з’являться нові підприємства з деревообробки, виробництва льону. Триває розвиток молочних і свиноферм із використанням нових технологій. Ви знаєте, що по гомельські молочні продукти і в Києві, і в Москві черги вишиковуються? Ми там торговельні точки відкриваємо.

- Самою роботою молодь на селі не втримати.

- У кожному районі за кошти держбюджету побудовані чи будуються льодові палаци, спорткомплекси з басейнами. У селах їх будують з участю міжнародних проектів, але половину грошей обов’язково додає держава. Тому так охоче працюють із нами міжнародні організації, які відчувають активну підтримку. У Гомелі побудували сучасний кардіоцентр, а оперблок обладнали спільно з Китаєм, - 4,4 млн. дол. ми отримали від них, а 7 млн. дол. виділив наш уряд.

Стратегії ООН і нашої держави сьогодні повністю збігаються - ми докладаємо максимум зусиль до відновлення територій, які постраждали. Багато проектів спрямовані на молоде покоління. Дуже популярним став клуб «Молоді вовки» - гурток байкерів, створений спеціально для важких підлітків. Відремонтували приміщення, купили мотоцикли та форму, сьогодні сюди приходять на заняття понад 50 юнаків, і є чимало охочих до них приєднатися. Під особливим контролем у нас перебуває оздоровлення дітей та підлітків, їхнє дозвілля.

Після оглядин спортивно-оздоровчих комплексів Гомельщини я потішилася за білорусів. Але, чесно кажучи, дуже прикро стало за жителів українських сіл, які постраждали від аварії на ЧАЕС. Дуже хочеться, щоб і наші діти та підлітки виростали активними й самодостатніми, а в селах розвивалося виробництво, закріплювалися кадри, народжувалися діти. Проте, як свідчить життя, наші люди, котрі мешкають в областях, що найбільше постраждали від аварії, не вірять у можливість впливати на своє життя і не бачать жодних підстав для оптимізму. Зовсім не тому, що багато знають про вплив радіації на людину і бояться цього, просто всіх сковує байдужість та відсутність мотивації.

«Тому необхідний пошук нових і нетрадиційних способів інформування, нагромадження знань про те, як безпечно жити в умовах територій, що постраждали від радіоактивного забруднення, - вважає Клавдія Максименко, національний координатор проекту ICRIN (ООН). - Нова інформаційна політика має бути всеосяжною щодо пропаганди здорового способу життя, а не тільки зосереджуватися на радіаційній небезпеці.

Мета ініціативи ICRIN - у доступній формі донести висновки вчених про наслідки аварії та шляхи їх ліквідації. Існує безліч міфів про вплив радіації на здоров’я, які призводять до того, що інші чинники ризику (паління, алкоголізм, травматизм, антисанітарія і т.д.) уже не сприймаються людьми як значимі, хоча найчастіше саме вони призводять до найсерйозніших наслідків. Тим часом чимало традиційних побутових звичаїв потребують змін у зв’язку з радіоактивним забрудненням. Науково-обгрунтована інформація із джерел, яким люди довіряють, дозволяє безпечно й успішно планувати раціональне життя, зберегти здоров’я своїх дітей, повернутися до нормального життя, забезпечити стабільний розвиток свого регіону».

Міжнародні експерти підкреслюють: це дуже важлива проблема. Результати моніторингу соціально-психологічного стану населення показали, що 45% осіб, які проживають на радіаційно забруднених територіях, нічого не робитимуть для виходу зі скрутного становища, а 30% постраждалих стверджують, що втратили інтерес до життя.

Чорнобильський форум ООН ще 2005 року зробив висновок, що саме бідність і низький рівень розвитку регіону, а не радіація є сьогодні головною проблемою територій, які постраждали від Чорнобильської катастрофи.

Досвід білоруської глибинки свідчить: ситуацію можна змінити на краще, якщо об’єднати зусилля держави і міжнародних організацій, залучивши до цього місцеві громади.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі