Одеська інтрига

Повідомлення про те, що група компаній "Газ Україна", яка називається нині Східно-європейською паливно-енергетичною компанією (СЄПЕК), купує Одеський НПЗ у "ЛУКОЙЛа", ввергло учасників паливного ринку в ступор. Якщо підприємство не змогла потягнути одна із найбільших нафтових компаній Росії, то за рахунок чого збирається зробити це компанія Сергія Курченка? Важко припустити, що без п'яти хвилин новий власник не усвідомлює ризиків, які на нього очікують, а це ще більше посилює інтригу.

Одеський НПЗ по життю приносив "ЛУКОЙЛу" переважно іміджеві та матеріальні втрати. Компанія придбала його в 1999 р. на приватизаційному конкурсі разом із компанією "Синтез Ойл", яка контролює одеську нафтоперевалку. Альянс виглядав перспективно, тому що виробничі потужності поєднувалися з нафтоперевалкою. Основну роль в управлінні заводом взяли на себе менеджери "Синтезу", які мали свої уявлення про пріоритети в розвитку підприємства. Однак проблеми з'явилися майже відразу. У 2000–2001 рр. спалахнув скандал через невиконання "ЛУКОЙЛом" інвестиційних зобов'язань щодо поставок нафти, у зв'язку з чим Фонд держмайна України навіть подав судовий позов про розірвання приватизаційного договору. Але за участі тодішнього президента Леоніда Кучми конфлікт було залагоджено: договір переписали, передбачивши 10-кратне збільшення інвестицій у модернізацію, але на 10% знизили зобов'язання з поставок нафти. Трохи пізніше завод стрясали скандали, спричинені претензіями влади до податкової дисципліни підприємства і пов'язаних із ним торгових структур, що, втім, у ті лихі часи стосувалося всіх НПЗ.

Хай там як було, у 2002–2003 рр. "ЛУКОЙЛ" викупив акції Одеського НПЗ у "Синтез Ойла", ставши одноособовим власником заводу. У той самий період відбулася покрита мороком історія, яка зрештою багато в чому визначила подальші біди НПЗ. Мова про те, що в процесі розставання з колишнім партнером "ЛУКОЙЛ" невідомо як втратив гарантований доступ до нафтоперевалки. А що таке завод на березі моря без гарантованого експорту? Це заручник політики власника перевалки. Джерела в компанії звинувачують у цьому тодішнього куратора експорту Раліфа Сафіна, але не варто недооцінювати і команду Олександра Жукова, одного з великих акціонерів "Синтез Ойла". Згодом близькі йому менеджери, серед іншого, блискуче вивели з напівдержавного "Укрнафтопродукту" контрольний пакет акцій ВАТ "Ексімнафтопродукт", що володіє потужностями зі зберігання нафтопродуктів в Одеському порту. Тим самим вони сконцентрували в руках усю "нафтову" інфраструктуру найбільшого пункту перевалки нафти і нафтопродуктів сумарною потужністю понад 30 млн тонн на рік. В остаточному підсумку все це добро опинилося в руках найбільшого гравця ринку - групи "Приват", про роль якої в долі Одеського НПЗ ми ще поговоримо нижче.

Не менш дивні речі відбувалися і з самим заводом, незважаючи на те, що після низки скандалів у 2003–2004 рр. його вивели з-під управління "ЛУКОЙЛ-Україна" і перепідпорядкували напряму Москві. Треба визнати, що Одеський НПЗ від самого початку в усіх значеннях був украй слабким - і за якістю палива, і за потужністю. У радянський час його головним завданням було забезпечувати невимогливий до якості оборонний комплекс, тобто в номенклатурі домінували мазут і дизпаливо. Тим часом "цивільне" населення вже дедалі більше потребувало бензину. Але модернізація йшла сяк-так. У 2003 р. "ЛУКОЙЛ" заявив, що вклав у завод 46,3 млн дол., що, зазначимо, в 1,8 разу перевищувало приватизаційні зобов'язання. У результаті смішних вкладень у 2005 р. завод зупинився, відразу після того, як уряд Тимошенко змусив платити ПДВ на нафту на кордоні. (До цього власники НПЗ завозили нафту через компанії з пільговим оподаткуванням.) Разом із цим випарувалася практично 20-відсоткова перевага переробників перед зарубіжними конкурентами. До слова, разом з Одеським тоді зупинився і сусідній Херсонський НПЗ. Він був також приватизований у 1999 р. "за недорого", також належав російському інвестору - "Групі Альянс" і також волів проводити прес-конференції про світле майбутнє замість реальної модернізації.

Однак, на відміну від "Альянсу", урок 2005-го пішов "ЛУКОЙЛу" на користь. Завод зупинився на три роки для проведення першого етапу модернізації і до 2008 р. уже мав кілька нових установок - вісбрекінгу, ізомеризації, а також власну ТЕЦ. Але цього було мало. Зменшивши кількість виробленого мазуту, НПЗ став випускати більше вакуумного газойля, сировини для установок вторинної переробки, яких завод не має. Відбір бензину залишився таким само низьким, хоча його якість вдалося трохи поліпшити, але не вище вимог стандарту Євро-3. Іншими словами, економіка, а точніше, збитковість переробки не зникла.

"Бросай ружье,
да всплывай поскорей…"

"Консультанти, партнери та акціонери рекомендували Алєкперову (Вагіт Алєкперов, президент "ЛУКОЙЛа") продати Одеський НПЗ, але він нікого не хотів слухати, наче прикипів до цього активу", - згадує один із топ-менеджерів компанії в Україні. За його словами, якнайшвидше позбутися НПЗ рекомендували і фахівці американського гіганта Conoco Philips, який у 2004–2006 рр. став великим міноритарієм російської компанії. "За підсумками інспекції ОНПЗ вони сказали, що завод потужністю менш як 5 млн тонн не має майбутнього, тим більше були потрібні величезні інвестиції на поглиблення переробки і якість. Однак їх ніхто не чув", - говорить колишній співробітник компанії.

У 2008 р. завод знову запустили. Але український збутовий офіс був не в захваті від цього. "Нас змушували продавати одеський бензин якості Євро-3 за цінами основних конкурентів, які торгували на той час уже маркою Євро-5, це сильно вдарило по продажах", - згадує співрозмовник.

У 2009 р. економіка ОНПЗ закульгала на обидві ноги. Трубопровідна монополія "Укртранснафта" заявила про реверсування Придніпровських нафтопроводів - історичного маршруту поставок російської нафти в Одесу - для поставок "морської" сировини на кременчуцьку "Укртатнафту", на той час захоплену групою "Приват". Олександр Лазорко, новий глава "Укртранснафти" і старий боєць групи "Приват", люб'язно запропонував росіянам переорієнтуватися на поставки через нафтопровід Одеса-Броди, який простоював. Нафта виходила на 6 дол./тонна дорожче, але все ж таки краще, ніж по морю. Трохи пообурювавшись, "ЛУКОЙЛ" погнав нафту новим маршрутом.

Через рік, у жовтні 2010-го, завод зупинився. Його добило ДП "Лівела" - безподатковий імпортер, через якого трейдери почали поставляти паливо в Україну. І хоча під кінець року ця лазівка порівняно швидко закрилася, завод не зміг відновити переробку, тому що залишився... без трубопровідних маршрутів нафти. Глава Міненерго Юрій Бойко та "Укртранснафта" розвернули Одеса-Броди для поставок нафти в білоруський Мозир. (Надалі це не завадило міністру висловлюватися про важку долю українських НПЗ.) Ситуацію опишемо словами класика: залишалося одне - гинути...

"Прилетит вдруг волшебник..."

До кінця 2012 р. становище "ЛУКОЙЛа" в Україні стало вкрай незавидним. Незважаючи на те, що і Придніпровські нафтопроводи, і Одеса-Броди зупинилися ще в 2011 р., маршрути поставок нафти Одеському НПЗ українська влада так і не відкрила. Крім того, компанія була змушена зупинити найпотужніший український актив - калуський "Карпатнафтохім", у який, за даними власника, було вкладено близько 500 млн дол.

Не радує Москву і збутовий підрозділ "ЛУКОЙЛ-Україна", що володіє 260 АЗС: в останні два роки показник EBITDA у компанії втричі нижчий, ніж у рекордні для компанії 2007–2008 рр., близько 33 млн дол., а збитки за 2011–2012 рр. становили 53 млн дол. Це при тому, що основні гравці ринку показують прибуток. Такий провал на всіх українських фронтах змусив Вагіта Алєкперова оголосити для себе поточний рік роком України, розповіли джерела в апараті глави компанії.

Першим настала черга Одеського НПЗ. Уперше тема продажу заводу зазвучала на початку 2012 р., коли заговорили про створення на базі Одеського НПЗ спільного підприємства, учасниками якого в різний час називали "Газ Україна", SOCAR, групу "Приват", не виключалося і збереження місця для "ЛУКОЙЛа". Підтвердженням того пожвавлення є наказ "ЛУКОЙЛа" у лютому минулого року готувати завод до запуску. Заводчани кинулися шукати по ринку матеріально-технічні ресурси, відновлювати обладнання, але в підсумку все зійшло нанівець.

Можливих причин збою кілька. По-перше, трубопровідного маршруту ніхто так і не відкрив. По-друге, за наявними даними, "ЛУКОЙЛ" обрав принципову позицію в питанні повернення Одеському НПЗ багатомільйонної заборгованості за експортним ПДВ, який держава "забувала" повернути вже кілька років. За різними даними, підтверджений борг становив 150–250 млн грн, і без вирішення цього питання компанія категорично відмовлялася обговорювати тему запуску НПЗ, не вірячи більше жодним обіцянкам. Але основною версією все ж таки виглядає позиція основної особи - групи компаній "Газ Україна". Її лідер Сергій Курченко, котрий оточив себе відомими на ринку фахівцями в галузі логістики і нафтопереробки, розумів, що одеський актив досить проблемний, тому вирішив поборотися за значно більш респектабельний Лисичанський НПЗ компанії ТНК-ВР. Восени 2012-го Курченко несподівано склав конкуренцію Дмитру Фірташу, який вважав, що ЛИНИК уже в нього в кишені. Однак у підсумку завод не дістався нікому, угода зірвалася буквально за день до закриття. Наприкінці жовтня "Роснефть" приголомшила всіх новиною про поглинання ТНК-ВР, і глава нового російського супермонстра Ігор Іванович Сєчін подякував усім за участь, знявши питання продажу заводу з порядку денного. (Проте "Газ Україна" нещодавно заявила, що інтересу до ЛИНИКа не втрачає.)

Думаю, "ЛУКОЙЛ" можна порівняти з автомобілістом, який зазвичай радий новій машині тільки в моменти її купівлі і продажу. Навіть якщо Алєкперов віддав завод безплатно, його можна привітати. Якщо ж удалося продати за 200 млн дол., як промайнуло в пресі, то це, безсумнівно, успіх. За різними оцінками, простоюючи, НПЗ приносив 20–30 млн дол. збитків на рік. Швидше за все, запуск підприємства погіршив би ситуацію, адже з такою глибиною переробки, витратною логістикою поставок нафти і "Приватом" у порту збиток був би не меншим. У свою чергу, постачання бізнесу в Україні компанія налагодила з НПЗ у Румунії, Болгарії, Білорусі і Росії.

А от що робитиме в Одесі новостворена СЄПЕК - це головне питання, яким переймаються учасники ринку. Не доводиться виключати, що Курченко у змозі повернути в Одесу трубопровідну нафту, але це лише зменшить збитки, однак не виключить їх. Можливі й ускладнення: де гарантія, що російські компанії погодяться поставляти нафту в Одесу? Або що російська "Транснефть" знайде можливість додаткових поставок нафти давно забутим маршрутом? Політична ситуація хистка, нічого виключати не можна, ніякі таланти тут не допоможуть. Оптимісти напевно згадають про життєдайну азербайджанську нафту, але поспішаю їх заспокоїти - її поставка рівноцінна спалюванню банкнот у
печах технологічних установок Одеського НПЗ. Крім того, чомусь здається, що SOCAR не знайде ресурсів для цього заводу...

Зробити НПЗ прибутковим можуть тільки масштабні інвестиції - не менш як 500 млн дол., на освоєння яких знадобиться мінімум п'ять років. Не виключено, що новий власник розраховує на державну підтримку, і тут досить симптоматично відновилися розмови про необхідність запровадження мит на імпорт нафтопродуктів, зокрема білоруського виробництва. Невідомо, чи доклав до цього руку новий власник Одеського НПЗ, але не викликає сумнівів, що таку ініціативу він щиро підтримуватиме.

Необхідно бути чарівником, щоб вдихнути в НПЗ життя. Побачимо, які "фокуси" покаже нам СЄПЕК.