Холодний душ для Північного потоку-2 - Енергоринок - dt.ua

Холодний душ для "Північного потоку-2"

20 липня, 17:33 Роздрукувати

Економіко-правові ризики та можливості  збереження українського транзиту природного газу

© Алла Єременко

Кожна країна ЄС має право самостійно визначати структурні пропорції національного енергетичного балансу, незважаючи на єдині цілі, принципи та механізми реалізації європейської енергетичної політики. 

Але при цьому дотримуватися спільних домовленостей на політичному рівні, які зафіксовано в Договорі до Енергетичної хартії та Договорі про заснування Енергетичного співтовариства. Тому ставлення європейських урядів до зміни конфігурації транспортної інфраструктури енергетичного ринку має спиратися не лише на захист інтересів національних корпорацій, а насамперед на спільну правову платформу.

Європейський ринок природного газу в цілому розвивається у фарватері світових тенденцій диверсифікації, але стратегічний курс визначається особливою енергополітикою та заходами, окресленими директивами та регламентами ЄС. Частка природного газу в загальних поставках первинної енергії серед європейських країн коливається в діапазоні від 2% у Швеції до 42% у Нідерландах, що зумовлює різне ставлення та увагу національних урядів до проблеми газопостачання. Загалом починаючи з 2010-го споживання природного газу в Європі — на тлі значного падіння власного видобутку та зменшення цін на нафту — неухильно знижується і за підсумками 2016 р. скоротилося до рівня середини 1990-х. Оцінки прогнозованого споживання газу в Європі на 2025 р. знизилися приблизно на 250 млрд кубометрів.

Дисбаланс попиту та пропозиції на європейському ринку

Зниження попиту спричинило надлишок пропозиції газу на європейському ринку і зростання конкуренції постачальників. Тиск на споживання газу чинить як нестабільна економічна ситуація, так і міжпаливна конкуренція. Найбільший спад попиту відбувся у секторі електроенергетики, де поширюється використання нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії.

Отже, попит на газ у Європі не виправдовує колишніх очікувань, які закладено у стратегічні сценарії, що може призвести до надлишкових потужностей газотранспортної інфраструктури та поставити під сумнів доцільність реалізації проектів будівництва нових магістральних газопроводів.

Винятком є Німеччина, яка після відмови від атомної енергетики має обмежені можливості маневрування при диверсифікації енергетичного балансу, особливо в секторі теплопостачання домогосподарств. Саме це і створює родючий ґрунт для нових домовленостей стосовно додаткових обсягів поставок природного газу.

Невпевненість у стабільно зростаючому попиті на природний газ у цілому по Європі спонукає "Газпром" паралельно шукати альтернативні варіанти. Ще у травні 2014 р. Росія підписала контракт на 400 млрд дол. з транспортування 38 млрд кубометрів газу щороку зі Східного Сибіру до Китаю починаючи з 2018-го. Ціна на газ в угоді не розголошується, але експерти вважають, що вона трохи нижча за ту, яку європейці сплачують за трубопровідний газ із Росії. Це показує стурбованість "Газпрому" щодо попиту в Європі і водночас дає Росії велику гнучкість у експорті, якщо попит на газ у європейських країнах зростатиме повільними темпами.

Про всяк випадок для Європи Росія резервує величезні поклади природного газу на Ямалі, для транспортування якого і вирішено побудувати газопровід "Північний потік-2" щорічною потужністю транзиту в 55 млрд кубометрів (таку ж потужність має "Північний потік-1").

Спотовий ринок змінює традиційні підходи до цін та інфраструктури

Тим часом у Європі створюється нова архітектура єдиного газового ринку шляхом стирання національних кордонів, формування розгалуженої мережі інфраструктурних потужностей (інтерконекторів) і посилення ролі наднаціональних регуляторів. У період найвищих цін на нафту у 2005–2014 рр. поставки газу з нафтовою прив'язкою переважно задавали у Європі верхню планку цін, що і стало головною причиною коригування контрактів із включенням спотової складової поряд із наданням знижок. Деякі постачальники (Statoil і GasTerra) перейшли на повну спотову індексацію цін. До літа 2015 р. ціни контракту і споту практично зрівнялися внаслідок зниження цін на нафту. Розрив між цінами на газ у довгострокових контрактах за нафтовим котируванням і короткостроковими спотовими цінами призвів до прагнення покупців мінімізувати закупівлі за довгостроковими договорами і внести до них корективи, що дають змогу скоротити різницю цін, а також відмовитися від умови "бери або плати" — основного постулату довгострокових контрактних відносин. Такі наміри через непоступливу позицію постачальників (перш за все компаній Росії та Алжиру) одразу призвели до збільшення кількості позовних заяв до арбітражного суду у Стокгольмі. Додаткових важелів додав з 2017 р. імпорт до Європи навіть незначної кількості СПГ зі США.

Реперна точка переходу від нафтової індексації довгострокових контрактів до ринкового ціноутворення на основі монопродуктового попиту та пропозиції настала ще у 2013 р., і відтоді ця тенденція не змінюється. Дані останнього звіту "Огляд оптових цін на газ", представленого Міжнародним газовим союзом, показують, що частка ринкового ціноутворення по всій Європі в цілому досягла 67% у 2016 р., хоча при цьому існують суттєві розбіжності між окремими регіональними локаціями. Отже, поступово спотова торгівля стає основним механізмом ціноутворення на природний газ, але вона все ще значно залежить від умов довгострокових контрактів.

Ситуація набуває неочікуваних обертів навіть для країн, що не є членами ЄС. Наведу приклад у складному енергетичному трикутнику Україна—Росія—Білорусь. Переважна частина імпорту нафтопродуктів в Україну у 2017 р. здійснювалася з двох країн: Білорусі — 44,0% і РФ — 30,5%. У першому кварталі 2018 р. пропорції між цими "геопропозиціями" становили вже приблизно однакову частку — по 40%. У 2017 р. Росія скоротила поставки сирої нафти на білоруські НПЗ, що і стало причиною зменшення білоруського імпорту моторного палива до України. Такі дії (енергетичний шантаж), на думку багатьох аналітиків, зумовлені прагненням РФ чинити тиск на уряд Білорусі для вирішення питання зростаючої заборгованості Мінська за спожитий "газпромівський" газ.

Нафтогазовий конфлікт між РФ і Білоруссю розпочався ще у 2016 р. після стрімкого падіння цін на нафту на світовому ринку та з огляду на цілком зрозуміле прагнення Мінська змінити модель ціноутворення на російський природний газ з контрактної формули "витрати+" на формулу за нафтовими котируваннями. Швидше за все, вирішення спірних питань буде перенесено, знову ж таки, до міжнародного арбітражного суду, в якому, ймовірно, буде ухвалено мирову угоду. Але осад залишиться. Невідомо, що мав на увазі президент Білорусі, який нещодавно гучно оголосив на весь світ про "останній бій" на геополітичному та економічному фронтах. Чи не на енергетичному?..

Конкуренція європейських хабів за "нульову точку" ціни

Короткострокова торгівля природним газом на території Європи почала розвиватися ще в 1996 р. з появою у Великій Британії віртуального маркерного хабу NBP (National Balancing Point). Наразі у Європі налічується 18 торговельних майданчиків, однак хаби в Чехії, Іспанії та Польщі перебувають на стадії розвитку.

Крім газових хабів, торгівлю природним газом у Європі здійснюють ще дев'ять бірж, серед яких ICE Futures Europe (Лондон), APX-Endex (Амстердам), EEX (Лейпциг) пропонують поставки газу за межі одного національного ринку, а решта бірж працюють лише в межах свого національного ринку. Континентальний нідерландський газовий хаб TTF з 2015 р. випередив британський NBP за обсягами торгів і став базовою відправною точкою формування цін для європейських споживачів. Найближчим конкурентом є німецький газовий хаб NCG (Дюссельдорф), від якого, власне, і розраховується формульна ціна природного газу в Україні. Так звана нульова точка створює порівняльні переваги конкурентоспроможності для компаній, які розташовані близько до хабу-лідера.

У рамках нового європейського регулювання стратегія вертикальної інтеграції та придбання постачальниками газу активів інфраструктури (midstream) і переробки (downstream) перестає бути актуальною. Але регуляторні зміни мають свої плюси: постачальникам більше не потрібно вкладати кошти в дорогі транспортні проекти, досить подати заявку на плановане підтверджене прокачування, і вже завдання відповідальних органів вирішити, як забезпечити створення необхідної інфраструктури.

Можливості європейських країн щодо диверсифікації поставок газу і зниження залежності від імпорту з Росії поступово розширюються, але варіанти цієї диверсифікації все одно обмежені та можуть призводити до збільшення ціни природного газу на європейському ринку. За даними російських аналітиків ринку — консультантів "Газпрому", навіть за найнесприятливіших умов щорічні обсяги поставок російського газу в Європу у середньостроковій перспективі не впадуть більш як на 25 млрд кубометрів через уже зазначені лімітовані можливості із заміщення російського газу ресурсами інших постачальників. Однак і перспективи збільшення імпорту газу з Росії також обмежені — за найсприятливіших умов (за тими ж оцінками) він зросте не більш як на 30 млрд кубометрів на рік через перезаконтрактованість ринку і повільне підвищення попиту. Таким чином, місце Росії на європейському ринку фактично зумовлено діапазоном обсягів у ±30 млрд кубометрів від існуючого в останні роки рівня. За найоптимістичнішим для "Газпрому" сценарієм це означає завантаження "Північного потоку-2" лише на половину пропускної потужності.

Економічний прагматизм проти стратегічного партнерства

Починаючи з 2014 р. стратегічне партнерство між ЄС і РФ в енергетичній сфері (як певна політична гарантія спільних приватних інвестицій у розвиток інфраструктури) переходить виключно в економічну площину, що на тлі невизначеності перспективного попиту у Євросоюзі значно посилює комерційні ризики інвестиційного консорціуму. Звісно, що для страхування цих ризиків і повного завантаження північного газового коридору з РФ для підтримки його окупності "Газпром" планує зменшити транспортування свого ресурсу через газотранспортну систему України (транзит) щонайменше на 25–30 млрд кубометрів на рік.

Відповідно до виконаного на замовлення консорціуму Nord Stream-2 у 2017 р. дослідження німецького інституту EWI (Energiewirtschaftliches Institut, м. Кельн), із загального обсягу поставок у ЄС на рівні 360 млрд кубометрів у 2020 р. за всіма можливими сценаріями через українську ГТС у 2020–2030 рр. узагалі транспортуватиметься лише 25–30 млрд кубометрів російського газу на рік, в основному для потреб Словаччини, Чехії, Угорщини та Польщі. В цих країнах зберігатиметься стабільний попит на транзит російського природного газу в рамках двосторонніх контрактів.

Навряд чи Росія відмовиться від такого важливого важеля впливу на ці країни, оскільки енергетичну політику Кремля офіційно визнано інструментом досягнення геополітичних цілей. Попит на природний газ у східноєвропейському напрямі буде, ймовірно, також включати і певні обсяги реверсу для України (10–20 млрд кубометрів на рік). Отже, сукупний обсяг попиту країн Центральної та Східної Європи, а також потенційний попит на імпортний газ в Україні буде у найближчий перспективі визначати обсяги транзиту російського газу українською ГТС.

Повністю відмовитися від українського транзиту без будівництва нових потужностей Росія може тільки за умови низького попиту на ринку ЄС. Поки що, за даними НАК "Нафтогаз України", транзит газу з 2014 р. неухильно зростає і 2017-го досягнув рекордної з початку введення в дію "Північного потоку-1" позначки у 93,5 млрд кубометрів.

Історично ситуація з транзитом газу територією України багато в чому визначає стабільність забезпечення країн ЄС цим ресурсом. Яскравим свідченням цього стали події на початку 2009 р. У січні 2009-го компанія "Газпром" за надзвичайного похолодання в Європі зменшила обсяги транспортування газу українською ГТС, що одразу спричинило паніку у європейських споживачів. Російський постачальник на виправдання запропонував кілька "конспірологічних" версій виникнення дефіциту газу в Західній Європі: від начебто "крадіжок" (несанкціонованого відбору) газу Україною до буцімто того, що німецькі власники ГТС у Словаччині та Чехії не давали транспортованому газу потрапляти на ринки цих країн, одразу переспрямовуючи його безпосередньо західноєвропейським споживачам. Так чи інакше, на європейському спотовому ринку природного газу в 2009 р. ціна збільшилася на 50%. Укладання так званого газового контракту між ПАТ "НАК "Нафтогаз України" і ВАТ "Газпром" дещо заспокоїло європейських трейдерів, але відтоді намітилася стійка тенденція щодо позитивного сприйняття будівництва додаткових маршрутів поставок природного газу.

Наслідки такої ситуації проявилися дуже скоро. У 2011 р. було уведено в експлуатацію газопровід "Північний потік-1" з потужністю транзиту у 55 млрд кубометрів щороку. Залежність Європи від транзиту природного газу через Україну знизилася з 80 до приблизно 50%. Проектна потужність запланованого до будівництва газопроводу "Північний потік-2" також становить 55 млрд кубометрів. І це при тому, що в останні роки діючий газопровід "Північний поток-1" був завантажений приблизно на 80%.

У 2014 р. "Газпром" припинив поставки природного газу в Україну, але залишив транзит і поставки в Європу без змін. Попри гібридну війну, Україна продовжила виконувати свої зобов'язання перед ЄС із транзиту. Але іншими учасниками паралельно було посилено підготовчу діяльність до будівництва другої черги північного газотранспортного коридору, особливо після блокування Болгарією (під неформальним тиском США) розширення південного коридору "Південний потік". Останній зрештою перепроектували і почали будувати під назвою "Турецький потік", який, у свою чергу, не влаштовував Румунію.

Вразливість газопостачання 38 держав єврозони виявляють опубліковані Єврокомісією результати стрес-тестів (Energy Security Stress Tests), які показують можливі наслідки від двох сценаріїв: повної зупинки поставок російського газу та припинення транзиту через територію України на період від одного до шести місяців. При зупинці транзиту російського газу через українську територію Болгарія, Угорщина, Боснія і Герцеговина, Македонія, Сербія, Фінляндія і країни Балтії зіштовхнуться з необхідністю скоротити споживання газу на 20–60%, Польща, Румунія і Греція — на 10%. Максимальне місячне скорочення поставок може становити до 100% у Болгарії, Фінляндії, Боснії та Герцеговині та Македонії, 73 — Естонії, 64 — Сербії, 59 — Литві, 35 — Угорщині, 31 — Румунії і 28% — Польщі. Згідно з оцінкою МЕА, ціни на СПГ у такому разі можуть зрости вдвічі, що безумовно позначиться і на решті країн ЄС.

Отже, складний вибір між безпекою поставок і вартістю природного газу формує основну дилему для європейської енергетичної політики. Вектор такої політики так чи інакше буде спрямовано на пошук компромісу, досягнути якого без участі України буде надто складно. Попри зміни у геополітичній композиції, зменшення ціни на природний газ є ключовим чинником конкурентоспроможності між компаніями Європи, США та Азії. Така ситуація створює новий виклик для енергетичної політики України, яка повинна віднайти нову візію щодо використання своєї ГТС у євразійській газотранспортній інфраструктурі в рамках пошуку нових можливостей диверсифікації постачання природного газу на внутрішній ринок і здійснення модернізації транзитної ГТС у рамках міжнародного інвестиційного консорціуму за участі зацікавлених сторін. У цьому контексті необхідно розглянути питання про укладання багатостороннього східноєвропейського транзитного договору, попередньо визначивши операторів такого транзиту.

Економіка та право енергетичної політики України

З економічної точки зору, єдиним шляхом збереження привабливості української ГТС за нових обставин є зменшення собівартості транзиту порівняно з альтернативними газопроводами, а також підвищення його надійності та прозорості. Оцінка вартості ГТС України аудиторами Ernst&Young на квітень 2018 р. становила 327,9 млрд грн, або близько 12 млрд дол.

Зауважу, що вартість активів є досить умовною величиною, що визначається їх значенням на ринку (від залишкової вартості амортизованих активів до ринкової капіталізації на фондовому ринку). Тим не менш, за оцінками Mac Donald Mott, на модернізацію ГТС України необхідно щонайменше 4,8 млрд дол. Тобто інвестиції у модернізацію української ГТС становлять понад третину від її ринкової капіталізації.

Згідно із звітом "Укртрансгазу", у 2017-му виручка компанії від транзиту газу магістральними газопроводами України становила близько 30 млрд грн, тобто більш як 1 млрд дол.

За планами менеджменту "Нафтогазу", загальні щорічні доходи від транзиту природного газу у 2018–2019 рр. будуть на рівні 3 млрд дол., оскільки передбачають (за рішенням Стокгольмського арбітражу) оплату "Газпромом" за транзит 110 млрд кубометрів, незалежно від фактично транспортованого обсягу, як передбачено "транзитним" контрактом НАКу з російською компанією.

Однак відповідно до інвестиційних планів компанії "Укртрансгаз", обсяги капіталовкладень у 2018 р. очікуються на рівні 4,85 млрд грн, або трохи більше 6% від очікуваного доходу. Про яку економічну конкурентоспроможність української труби може йтися за таких умов і обставин?

Що стосується політичного аспекту, то тут переговорні позиції України щодо збереження транзитних потоків природного газу на європейський ринок мають спиратися на положення чинних міжнародних договорів, незважаючи на відсутність їх акцептування з боку Російської Федерації. Так, стаття 7 Договору до Енергетичної хартії (ДЕХ) щодо умов транзиту прямо встановлює, що "договірні сторони забезпечують усталені потоки енергетичних матеріалів і продуктів на, з або між територіями інших договірних сторін". Таким чином, дух і буква ДЕХ гарантують захист довгострокових інвестицій у магістральну (транскордонну) інфраструктуру транспортування енергії та передбачають будівництво додаткових транспортних потужностей лише у випадку гарантованого додаткового попиту на енергоресурси (у цьому разі природного газу у країнах ЄС), а не для заміщення енергопотоків на існуючих транскордонних газопроводах.

Аналогічні положення містять Договір про заснування Енергетичного співтовариства і Угода про асоціацію між Україною та ЄС. Доведені аргументи міжнародно-правового захисту українського транзиту однозначно поставлять під сумнів економічну доцільність будівництва "Північного потоку-2".У будь-якому варіанті це не дозволить учасникам інвестиційного консорціуму перекласти свої комерційні ризики на економіку України.

З метою захисту національних інтересів Україна повинна ініціювати включення до порядку денного чергової сесії Конференції сторін Енергетичної хартії питання про дотримання окремими країнами-членами положень ДЕХ щодо суттєвих умов і правил транзиту енергоресурсів. Тим більше, що ця тема була пріоритетною на минулорічній Конференції сторін ДЕХ у Туркменистані. Зазначу, що у 2018 р. в Енергетичній хартії головує Румунія. І нагадаю, що ще у 2016 р. лідери восьми європейських країн (Чехії, Словаччини, Польщі, Угорщини, Естонії, Литви, Латвії та Румунії) підписали звернення до голови Єврокомісії проти будівництва "Північного потоку-2".

Ніхто, крім України, не захищатиме її національних інтересів. Для енергетичної дипломатії нашої країни настав час не лише звітувати про виконання зобов'язань за підписаними міжнародними договорами, а й активніше користуватися передбаченими цими документами нормами та правами.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 18 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво