Химера беззбитковості державних шахт - Енергоринок - dt.ua

Химера беззбитковості державних шахт

14 грудня, 2018, 17:12 Роздрукувати Випуск №48, 15 грудня-20 грудня

Нинішнє керівництво Міністерства енергетики та вугільної промисловості України періодично, починаючи з червня 2017 р., повідомляє про заходи із збільшення видобутку вугілля, модернізації вугільних шахт і виведення їх на рівень беззбитковості.

© altertravel.ru

Заради об'єктивності зазначимо, що ідея беззбитковості крутила голови не одному поколінню європейських управлінців і промисловців у вугільній галузі. Бажане здавалося цілком досяжним. Компанія RJB Mining (згодом перейменована на UK Coal), приватизувала у 1990-х більшість британських вугільних активів, але не впоралася з вуглевидобутком за ринковими правилами, що закінчилося закриттям 2015-го останньої шахти, Kellingley.

Користуючись субсидіями з бюджету, німецькі концерни в 60–70-х роках минулого століття здійснили повну модернізацію власного господарства, рурські шахти Friedrich Heinrich, Heinrich Robert, Hugo, Rheinland стали найбільшими в Європі. Проте ні вагомі конструкторські досягнення, ні висока дисциплінованість і кваліфікованість німецьких робітників так і не допомогли німецьким шахтам вийти на рівень беззбитковості. Останню кам'яновугільну шахту в Німеччині буде закрито у 2018 р.

З економічних причин занепали вугільні галузі Франції, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу та ряду інших країн. Та й у новітній історії України не була успішною жодна урядова програма, націлена на перетворення вугільної промисловості на рентабельну. Багатообіцяюча й дуже дорога кампанія з переоснащення вітчизняних вугільних шахт технікою нового рівня, здійснена державним коштом у період від 2004-го до 2008 р., не вивела галузь із економічної кризи, хоча на підприємства й надійшло багато нових очисних комплексів, прохідницьких комбайнів і транспортної техніки. 2011-го середньодобове по галузі навантаження на лаву становило 724 т, що в чотири рази менше за середні показники російських шахт і в 12 разів — за показники німецьких.

Обсяг бюджетної підтримки вугільної промисловості збільшувався щороку й довоєнного 2013-го в 1,5 разу перевищив витрати на національну охорону здоров'я, але й це не зупинило деградації шахт державного сектору.

Здавалося б, саме час згадати гіркі слова аргентинського письменника Хорхе Луїса Борхеса: "Ми вже не віримо в прогрес — хіба це не прогрес?". Ба ні, гасла щодо беззбитковості української вугільної промисловості, як і раніше, лунають у середовищі управлінців вищого ешелону, хоча нині економіка країни аж ніяк не готова до багатомільярдних субсидій.

Одержані нами результати дозволяють говорити про парадокс державного вуглевидобутку, який полягає в тому, що виробництво вугільної продукції на державних шахтах дедалі меншає, а обсяг витрат при цьому дедалі більшає (рис. 1).

Витрати вуглевидобутку на підприємствах тісно пов'язані з фондом заробітної плати (ФЗП), і є підстави для пояснення зазначеного парадокса його (фонду) впливом.

Явною ознакою нелогічності є збільшення ФЗП шахти одночасно зі зменшенням кількості персоналу.

Так, на початку XXI століття на шахті "Південнодонбаська №1" в експлуатації перебувало до шести лав, максимальний видобуток вугілля у 2001 р. сягнув 1,6 млн т, а штат підприємства перевищував 4,7 тис. осіб. У 2017 р. кількість очисних забоїв у середньому за рік зменшилася до 2,4, видобуток вугілля становив 448 тис. т, середньооблікова кількість працівників — 2764 осіб, однак фонд заробітної плати виявився майже вдесятеро більшим, ніж 2001-го, — 278 млн грн проти 27 млн (рис. 2).

І це не наслідок інфляції: перерахунок витрат у долари за паритетом купівельної спроможності засвідчує, що зворотна залежність — це закономірність.

За наявності двох величин, що впливають на розмір ФЗП (кількості персоналу й розміру середньої заробітної плати), нелогічність поведінки функції під час зміни одного аргументу можна пояснити лише домінуючим впливом іншого — заробітної плати.

Радянська школа гірничих інженерів обстоювала те, що гірничо-геологічні умови родовищ — газонасиченість, водонасиченість, глибина залягання шарів та їхня потужність — визначають економічну результативність шахт. Тому настільки сильне здивування свого часу викликало повідомлення про те, що американська шахта Affinity Mine, яка мала досить сприятливі для видобутку вугілля умови, до того як її у 2009 р. придбав "Метінвест", понад чверть століття простояла занедбана через збитковість. І що там, у Західній Вірджинії (Аппалачі), таких шахт багато...

Про вирішальний вплив зарплати на мікроекономіку підприємств почали говорити відносно недавно. Доти панував погляд, що відповідав народній приказці: "шахтарю розрахунок прийде — пан як липку обдере". "Нічим, власне, не обмежена експлуатація робітників у вугільних шахтах Донбасу в дореформений період, — писав у 50-х роках ХХ ст. радянський вчений Г.Бакулєв, — мала наслідком дуже низьку собівартість вугілля й високий прибуток хазяйчиків і шахтовласників з пуда видобутку" ("Развитие угольной промышленности Донецкого бассейна", 1955 р.).

Насправді вугільна промисловість на Донбасі мала високу собівартість і в дореволюційний період, причому саме внаслідок високих витрат на робочу силу. Якщо частка зарплати в нафтовій промисловості становила 10–15% від собівартості, то у вуглевидобувній — 50–60% (И.Дьяконова. Нефть и уголь в энергетике царской России в международных соотношениях, 1999 р.). Відомий дореволюційний дослідник В.Ден, розглядаючи в монографії "Каменноугольная и железоделательная промышленность" (1912 р.) становище робітників-вугільників у 70–90-х роках ХІХ ст., дійшов висновку: "Тим часом у нас становище значно гірше, ніж на Заході... Передусім у нас заробітна плата набагато нижча". Щоправда, додав він, "навряд чи знайдеться в Росії хоч якийсь промисловий центр, не виключаючи і столиць Імперії, де існували б такі ж високі зарплати".

Картина не змінилася: у 2012 р. гірники українського "Метінвесту" в Краснодоні отримували у 12 разів менше порівняно з гірниками того ж "Метінвесту" з вугільної провінції в Аппалачах (11 тис. дол. на людину на рік проти 132 тис.), але істотно більше, ніж працівники інших галузей вітчизняної промисловості.

Саме високий рівень зарплати шахтарів визначив невигідність експлуатації чудової, за українськими мірками, шахти Affinity Mine — потужної (понад 1 млн т вугілля на рік), неглибокої (розкрита похилими стовбурами), з кількістю персоналу менш як 250 осіб (у нас шахти такої потужності обслуговують багатотисячні колективи), з великими запасами коксівного вугілля преміум-класу.

Питання підвищення ефективності вуглевидобутку після революції 1917 р. вирішили просто: якщо порівнювати з дореформеним періодом, згідно з даними тієї ж І.Дьяконової, реальна зарплата кваліфікованого робітника у 1925 р. проти 1909-го зменшилася на 31,7%, напівкваліфікованого — на 11,8, некваліфікованого — на 22,8, обслуговуючого персоналу — на 43,5%.

А в 40–50-х роках на відбудові шахт Донбасу взагалі масово використовувалася підневільна праця мобілізованих жителів звільнених територій, засланих кримінальних злочинців, військовослужбовців Червоної армії, які побували в полоні, та інших категорій ув'язнених. За законами 1941 р., робітник, який самовільно залишив підприємство, підлягав ув'язненню на термін від трьох до восьми років. Лише за липень-серпень 1944-го за цією статтею на Донбасі було засуджено понад 30 тис. осіб.

Проте вже в 60-х роках минулого століття матеріальними стимулами (відносно високою на загальному тлі заробітною платою) і пропагандистськими зусиллями було сформовано авторитет професії та образ героя-шахтаря.

Щоправда, як з'ясувалося пізніше, економічна стабільність вуглевидобутку на Донбасі й економіки країни як такої значною мірою підтримувалася саме за рахунок дисциплінарних методів організації виробництва. Збитковість донецьких шахт явно зросла наприкінці 70-х і наприкінці 80-х років минулого століття, що збігається з розширенням пільг працівникам вугільної промисловості.

Економічні наслідки постанови Ради міністрів СРСР і ЦК Компартії України від 17 березня 1976 р. №137 "Про надання додаткових пільг працівникам вугільної промисловості та шахтного будівництва" остаточно підтвердили наміри вищого керівництва Радянського Союзу ліквідувати практично всі шахти в Донбасі (за винятком тих, де видобувалися особливо цінні марки коксівного вугілля). Наприкінці ж радянського періоду під тиском шахтарських страйків уряд пішов на ще більші поступки, надавши працівникам галузі такі пільги, що єдиним виходом з економічної кризи після розпаду СРСР стала масова реструктуризація шахтного фонду за англійським зразком. Реструктуризація, розпочата в 90-х роках, але до логічного завершення так і не доведена.

Безвихідь — найточніше й наймісткіше визначення нинішнього стану державних шахт Донбасу.

Хоч як це парадоксально, кризу у вугільній галузі ненавмисно посилює сама держава, періодично підвищуючи мінімальну заробітну плату в країні. На кожне підвищення мінімальної заробітної плати вугледобувне підприємство зобов'язане відреагувати підвищенням зарплати з коефіцієнтом 3,234 для персоналу, зайнятого на підземних роботах, і 1,514 — для робітників, які обслуговують комплекси поверхні шахт. Це випливає з галузевої угоди, укладеної між Міненерговугільпромом, іншими державними органами, власниками (об'єднаннями власників), що діють у вугільній галузі, та всеукраїнськими профспілками вугільної промисловості.

Варто подивитися на схожість графіків розвитку процесів упродовж майже двох десятиліть (рис. 3), аби переконатися в макроекономічній природі мікроекономічних явищ. Економіка вугільних шахт існує начебто незалежно від вугільного виробництва. На деяких шахтах видобутку вугілля як такого немає, а обсяги витрат продовжують збільшуватися.

Зростання зарплати збільшує збитковість шахт, оскільки жодні підвищення цін на вугілля, зокрема й обумовлені схемою "Роттердам+", не встигають за зростанням собівартості. На шахті "Південнодонбаська №1" починаючи з 2009 р. собівартість товарної продукції перевищувала її ціну не менш як у 1,5 разу, 2011-го та 2017-го дійшло до дворазової позначки, рекордним виявився 2014 р. 2,6 разу. За такої економіки абсурдною є сама ідея беззбитковості шахт державного сектору.

Політика, казав Бісмарк, є мистецтвом можливого. Оскільки підвищення мінімальної заробітної плати є невідворотним, варто або попрощатися з ілюзіями стосовно беззбитковості шахт, або змінювати галузеву угоду.

Якщо бізнес-структури не можуть існувати без вугільної продукції шахт держсектору, нехай забезпечують очисною технікою власні дочірні фірми й відправляють їх видобувати вугілля за схемою корпоративної розробки шахтного поля (див. Олександр Амоша, Данило Череватський, "Вугільна промисловість: час закладати парки", DT.UA №25 від 10 липня 2015 р.). Державні ж підприємства надаватимуть їм платні послуги з транспортування й підйому вантажів, провітрювання та водовідливу, енергопостачання, аж до санітарного обслуговування персоналу. Саме з цього в 90-х роках минулого століття починався розвиток "Червоноармійської-Західної №1", яка стала згодом флагманом українського вуглевидобутку — шахтоуправлінням "Покровське".

А якщо бізнес-структури можуть існувати без вугільної продукції шахт держсектору, то... висновок напрошується сам.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво