З ЧАСОМ НАВВИПЕРЕДКИ

Своєрідний виїзний майстер-клас відбувся нещодавно для освітян із різних регіонів України в м. Біла Церква Київської області. Керівники середніх і вищих навчальних закладів, представники МОН, АПН, Національної комісії України зі справ ЮНЕСКО, представництв ООН, ЮНІСЕФ, фондів «Відродження» й Winrock International в Україні не лише дуже плідно попрацювали на міжрегіональній науково-практичній конференції «Толерантність, злагоду — в сімейну, освітню, громадську практику», а й ознайомилися з діяльністю школи, де красиве словосполучення «педагогіка толерантності» здобуло плоть і кров.

На перший погляд, білоцерківська школа № 6 — звичайнісінький загальноосвітній заклад. Водночас вона напевно може дати фору навіть деяким елітним столичним «колегам». Річ, природно, не в наявності крутого євроремонту й напханості суперсучасною технікою — цим білоцерківці, як і більшість українських шкіл, на жаль, похвалитися не можуть. Зате тут навчилися випереджати... час. Усе те, про що інші поки що лише мріють, тут уже щосили втілюють на практиці.

Скажімо, керівники галузі тільки заявляють про курс на особистісно орієнтовану школу, а білоцерківські вчителі щорічно видають «на-гора», апробують і впроваджують низку нових технологій навчання й виховання, які базуються на принципах гуманності та індивідуального підходу. З високих трибун не втомлюються говорити про переваги диференційованого навчального процесу, а в с/ш № 6 про них знають не з чуток. Тут успішно працюють факультативи — креслення, екологія, валеологія, основи християнської моралі, людина і суспільство. Більшість батьків та вчителів поки що лише слухають запевнення керівництва МОН, мовляв, найближчим часом буде активізовано позакласну роботу. А матусі й татусі хлопчиків та дівчаток із Білої Церкви за своїх нащадків не хвилюються. Після уроків їхні діти не тиняються без діла. Адже при школі працюють народно-фольклорний ансамбль, хор, танцювально- хореографічна студія, музей фольклору, етнографії й історії України, безліч гуртків, у тому числі — екологічний «Здоров’я людини та навколишнього середовища», гуманітарний «Дивосвіт дитячої творчості».

Хто не згоден із тим, що сучасний учитель має бути не просто грамотним предметником, а й творчою, нестандартною, шукаючою особистістю? Передбачаю вашу реакцію, читачу: так-то воно так, та де ви сьогодні, в умовах нашого тотального безгрошів’я, та ще й у звичайній с/ш таких учителів бачили? Відповідаю: у тій самій білоцерківській. Тут активно працюють аж 12 методичних об’єднань учителів, постійно діючий психологічний семінар, школа педагогічної майстерності. Тут не скаржаться на відсутність наочних посібників і дидактичних матеріалів — їх виготовляють самі. Давно не в новинку колективові школи № 6 такі нестандартні форми роботи, як педагогічні дискусії, дебати, ділові ігри, аукціони педагогічних знахідок, бліцтурніри молодих учителів. Тут постійне прагнення до вдосконалення — не заяложена фраза, а керівництво до дії, стиль життя.

Пощастило білоцерківцям і з психологом. Соціально-психологічний тренінг для учнів, психокорекційна робота з молодшими школярами, психолого-педагогічні консиліуми, психолого-педагогічна діагностика хлопчиків та дівчаток тут давно ні в кого не викликають подиву. А головне — значною мірою завдяки грамотній і професійній роботі шкільного психолога в навчальному закладі панує доброзичлива, добра, по-домашньому тепла атмосфера.

Гідно оцінивши напрацювання білоцерківських передовиків освітнього фронту, учасники конференції поставили перед собою запитання: чи можливо екстраполювати їхній досвід на всю країну? Як зробити педагогіку толерантності невід’ємною складовою всієї вітчизняної системи освіти? Адже, попри те, що про ідеї толерантної педагогіки українські сіячі розумного, доброго, вічного вже чули чимало, кількість навчальних закладів, які реалізують їх на практиці, все ще досить незначна. Недостатньо роз’ясняють ці ідеї ЗМІ, не відбито їх поки що і в навчальних планах шкіл та вузів.

У діючих програмах, у щоденних розкладах занять із першого до останнього шкільного класу предметам виховного циклу не виділено жодної (!) хвилини. Не сформовані й самі ці предмети. Безпосередньо з виховання немає ані шкільного, ані вузівського підручника, ані методичного посібника. Немає й відповідних фахівців, оскільки вчителів (принаймні поки що) готують виключно як предметників, а не як педагогів-психологів-предметників. Практично весь обсяг виховної роботи в середній і вищій школі винесено в позаурочно-лекційний час. Її цілком і повністю покладено на плечі класних керівників та кураторів студентських груп, яких ніхто спеціально не готує для цієї складної й відповідальної діяльності. До того ж вона фактично не нормується і не оплачується.

Ясна річ, усе згадане вище — лише окремі з найзначиміших «валунів» на шляху до толерантної школи. Водночас стверджувати, що вони такі вже «непідйомні», особисто я не беруся. Досвід білоцерківців — наочне підтвердження цього.