Як ми бачимо навколишній світ. Чергові томи «Цікавої оптики» іще на складанні, але її вже можна зарахувати до класики науково-популярної літератури

Чимало вчених у зрілі роки беруться за перо. Пишуть різне. Так, Ілля Мечников написав невмирущі «Етюди про природу людини». Микола Амосов подарував світові цілу серію книжок про особистий досвід хірурга, про себе і ту науку, створити яку мріяв. Олег Кришталь пробує із допомогою літератури виявити суть людської свідомості. Першу спробу на цьому шляху він зробив іще тоді, коли ніхто з дослідників навіть не наважувався поставити перед собою і наукою такі питання...

Показово, що за перо в середовищі вчених зазвичай беруться яскраві, цілком реалізовані у своїй справі особистості, які й без того на видноті: у них постійно беруть інтерв’ю, запрошують прочитати лекції, надають час на телебаченні. Так що, здавалося б, їм гріх нарікати на брак контакту із суспільством.

Проте останніми роками книжки про науку, романи й повісті про вчених, шукачів, невгамовних креаторів — велика рідкість в Україні. Тому «Цікава оптика» у п’яти томах двох відомих українських фізиків Михайла Лисиці та Михайла Валаха мала б привернути до себе увагу читацької публіки. У цього розумного, винахідливо ілюстрованого видання є всі підстави для того, щоб ним зачитувалися школярі. І не тільки! Проте автори заледве прилаштували перші томи до якоїсь книгарні, а тепер... дарують школам. І це з мізерним тиражем у 700 примірників! У радянські часи таке видання тиражем і в 100 тисяч було б буквально зметене з прилавків книгарень за кілька днів.

Вчені пояснюють труднощі з поширенням книжок тим, що наше суспільство втратило інтерес до читання. Проте дозволю собі припустити іншу причину. Річ у тому, що видавці, витративши чималі кошти на створення книжки, не подбали про елементарну рекламу. Природно, що жодних маркетингових заходів взагалі не провадилося. І це при тому, що в НАНУ є відділ зв’язків із ЗМІ, завдання якого — знайомити суспільство з досягненнями академії. Невже тут не могли використати всі козирі — унікальність видання, відсутність конкурентів, незаповненість ринку подібною літературою, — щоб гідно представити «Цікаву оптику» бодай київській публіці? Нехтування рекламою (яка походить швидше від нерозуміння її ролі в сучасному суспільстві) і професійними методами просування книжки на ринку призводять до того, що в результаті зусилля авторів ідуть у пісок.

Мені досить часто доводиться бувати на помпезних презентаціях нікчемних книжок і спостерігати при цьому за роботою грамотних маркетологів. Можу тільки констатувати (вкотре), що вчені зов­сім не вміють загортати в золоту обгортку навіть найкращі свої вироби. У даному разі це двічі прикро: по-перше, написали її яскраві вчені, які працюють в одному з найцікавіших напрямів науки, а по-друге, книжка вдалася, і про неї варто довідатися українському суспільству.

Кілька слів про Михайла Лисицю. Це дійсно справжній учений. Сьогодні на тлі численних докторів різних наук на цьому доводиться наголошувати окремо. Пам’ятаю, як до Михайла Павловича прагнули потрапити на практику чи на дипломну роботу всі студенти фізичного факультету КДУ. Його дослідження у фізиці здобули широку популярність, коли він був іще зов­сім молодий.

Сьогодні Михайлові Павловичу вже за вісімдесят. Але, попри поважний вік, він о 8.45 уже на своєму робочому місці в інституті, працює до сімнадцятої години. Годину під час перерви проводить у лісі поруч з інститутом. При цьому він скромна й щиросердна людина. А зусилля, які він докладає, аби книжки побачили світ, — просто особистий подвиг дослідника. Його можна пояснити виключно бажанням розповісти найширшому колу людей про той напрям науки, якому присвятив життя.

Співробітники Інституту напівпровідників розуміють, скільки сил доводиться витрачати Михайлові Павловичу на цю працю. Тому всі, вирушаючи у відрядження за кордон, привозять йому книжки, часописи, цікаві статті на теми, які стосуються оптики. Книжка від початку замислювалася як науково-популярна, але вчений найменше думав про те, що вона призначена для непрофесіоналів, — він не міг дозволити собі припуститися навіть незначної помилки чи неточного посилання. Тому паралельно створювалася величезна картотека.

Михайло Павлович працював в оптиці, коли вона якось раптово із суто фізичної науки перетворилася на світоглядну, міждисциплінарну. Вчений захопився проблемами, які поставила перед наукою кібернетика, що бурхливо розвивалася. У шістдесяті роки стало очевидно, що обчислювальні машини потребують власних очей (як, образно кажучи, і вух, носа та інших органів чуття). А для цього потрібно було зрозуміти, як бачать люди, тварини, комахи. Яких змін зазнає картинка, котра відбивається на сітківці ока живих істот, і як вона перетворюється на імпульси, що йдуть до мозку, де складається зоровий образ.

Тоді за дослідження, пов’язані з оптикою ока, взялися не лише фізики, а й математики, нейрофізіологи, біологи. У той час молодий київський зоолог Леонід Францевич провів серію блискучих досліджень із вивчення особливостей зору на личинці бабки. У результаті цих дослідів виявилося багато загадкового й парадоксального. Наприклад, вдалося відкрити, що коли око бабки бачить маленьку муху, то мозок сприймає її як їжу. Але досить показати бабці «шашлик» із трьох мух — і вона сприйме це як небезпеку. Мовляв, надто вже велика!..

Якщо перша книжка серії називається традиційно для фізика — «Атмосферна і космічна оптика», то назви другої — «Фізіологічна оптика. Світ людей» і третьої — «Фізіологічна оптика. Світ тварин» іще півстоліття тому спантеличили б читача. Це вже прорив у сучасну оптику, предмет якої — вивчення бачення світу людиною та іншими живими істотами.

Нині автори вже здали на складання четвертий том, який розвиває тему попередніх. Готується ще одна книжка: вчені збираються зазирнути за обрій і розповісти про нанооптику, використовувану для діагностики, досліджень нанооб’єктів.

Сам перелік тем та імена авторів кажуть про те, що книжка мала б продаватися в книгарнях буквально нарозхват. Але, на жаль, книгарні зустріли її без ентузіазму, деякі навіть відмовилися виставити на продаж...

Це підтверджує ту обставину, що для успіху книжки сьогодні недостатньо її написати й добре видати. Потрібно вміло запропонувати видання читачеві. Візьмуся стверджувати, що документальні та науково-популярні книжки без підтримки держави, видані поза спеціальними серіями на зразок багатьом відомої блискучої «Еврики», просто приречені на неуспіх і забуття.

Прикро, але й Національна академія наук України все ніяк не збереться створити своє інформаційне агентство, масовий науково-популярний журнал, газету для вчених. Усе це не сприяє популяризації науки в українському суспільстві. Тож і не дивує, що суспільство (а відповідно і парламент, який ухвалює рішення про перспективне фінансування) дедалі менше цікавиться нею...