Вступні іспити — поза стінами університетів

Щороку близько півмільйона школярів України, їхні батьки та рідні «вирішують» проблему: як вступити до вищого навчального закладу (ВНЗ). Одні школярі самотужки наполегливо готуються, щоб добре скласти вступні іспити і витримати конкурс. Іншим — батьки наймають репетиторів, які впродовж року влаштовують інтенсивний тренінг їхнім дітям. Ще інші, знаючи справжній рівень знань своїх дітей і усвідомлюючи, що вони не здатні витримати жодного конкурсу ні самі, ні з допомогою репетиторів, шукають різноманітні шляхи «тунелювання» до вищого навчального закладу.

Глибоко поділяємо тривогу Президента України Віктора Ющенка за стан освіти, яку він висловив на Всеукраїнському педагогічному форумі 24 травня 2005 року: «Сьогодні освіта сама складає іспит на зрілість перед суспільством. Чи здатна освітянська громада до самоочищення? Разом із вами нам треба подолати наслідки беззаконня, підвищити в очах усього суспільства авторитет учительської праці... На порозі випускні екзамени в школах та іспити до університетів. Сподіваюся, що вони будуть прозорими і чесними. Цей рік має стати першим роком без корупції на екзаменах...».

Львівський національний університет імені Івана Франка першим в Україні, ще 1992 року, змінив форму вступних випробувань. Запровадження вступних випробувань у формі тестувань стало своєрідною революцією. Визначальним моральним імперативом при творенні власної моделі вступних іспитів було переконання, що система вступних випробувань повинна сприяти тому, щоб молода здібна і працьовита людина не залишалася поза стінами університету. Наша система, власне, й дає таку змогу абітурієнтам, сам на сам із завданням, без будь-якого психологічного дискомфорту від спілкування з екзаменаторами, всебічно виявити знання, забезпечити вступній кампанії максимальну об’єктивність. Наш досвід першим перейняв Національний університет «Києво-Могилянська академія», а його президент В’ячеслав Брюховецький особисто приїздив до Львова, в наш університет, для ознайомлення з нашим тестуванням. Згодом наш досвід запозичили і кілька інших вищих навчальних закладів України. Міністерство освіти і науки України ще 2002 року схвалило досвід Львівського національного університету імені Івана Франка щодо вступних випробувань у формі тестувань і рекомендувало вищим закладам освіти інтенсивно впроваджувати його.

Проблеми, пов’язані зі вступом до університету, відповідність змісту тестів шкільним програмам широко обговорюються з керівниками органів управління освітою, вчителями, громадськістю. Школа намагається «приземлити» виконання програми, а ВНЗ — відстежувати прогалини в її реалізації, щоб учень ці прогалини зліквідував і майбутній студент без додаткових підготовчих занять зміг оволодівати програмою вищої школи. Для обговорення актуальних проблем школи та університету було започатковано цикл круглих столів «Університет і школа». Вже відбулося одинадцять таких засідань, які широко висвітлювали засоби масової інформації.

Щороку процедура проведення тестування у нашому університеті вдосконалювалася, і на сьогодні вона така. За кілька годин до початку іспиту з бази даних, опублікованих у «Збірниках тестових завдань Львівського університету», комп’ютер за спеціальною програмою вибирає випадковим чином питання і формує завдання для кожного абітурієнта. Усі завдання мають однаковий рівень складності. Кожне з цих завдань безпосередньо перед тим, як їх занести до аудиторії, власноручно (не факсимільно) підписують голова предметної комісії та ректор університету. Абітурієнти також випадково (жеребкуванням) вибирають собі місце в аудиторії, після чого, згідно з вибраним номером, підходять до столу чергових екзаменаторів, і кожен вибирає сам своє завдання. Час виконання завдання встановлює приймальна комісія університету. Свої відповіді абітурієнт записує у спеціальний талон відповідей. По закінченні контрольного часу чергові екзаменатори збирають завдання і талони відповідей, стежачи, щоб усі позиції в них були заповнені. Клітинки, де відповідей немає, абітурієнт повинен погасити, тобто перекреслити їх. Талони відповідей разом із завданнями та чернетками абітурієнтів чергові екзаменатори здають в екзаменаційну комісію, причому талони відповідей відразу передають у цьому ж приміщенні на сканування й оцінювання правильності відповідей шляхом порівняння з відповідними кодами та друкування рейтингової таблиці з прізвищами абітурієнтів і кількістю балів, які вони набрали. Уся ця післяаудиторна процедура для 500—700 абітурієнтів упродовж зміни, залежно від дисципліни, кількості конкурсних груп, із відповідними актами передач та іншим супроводом підзвітності й контролю, як правило, триває дві-три години.

Отже, всього лише за три години після того, як абітурієнт залишив аудиторію, він уже знає не тільки кількість набраних балів, а й своє місце в рейтингу, тобто чи став студентом університету, чи ні. Уся ця кількагодинна процедура проведення тестування — від підготовки завдань, входу абітурієнта у приміщення університету і до оприлюднення рейтингової таблиці на спеціальних дошках оголошень приймальної комісії — прозора, зрозуміла й відбувається в академічній та діловій атмосфері, зі взаємним контролем на всьому ланцюжку операцій і строгою звітністю всіх учасників, які мають свої чітко визначені обов’язки та завдання.

Коли в Україні вперше зайшла мова про так звані центри незалежних тестувань, то Львівський національний університет імені Івана Франка не просто підтримав цю ідею — він був її ініціатором. Чи потрібно організовувати незалежні, тобто позаміністерські, позауніверситетські чи поза будь-які інші ВНЗ центри тестувань? На наш погляд, так. Це має бути державна комісія з регіональними центрами для атестації рівня знань тих випускників середніх шкіл (цьогорічних чи минулих років), які бажають вступати до вищого навчального закладу і здобувати вищу освіту. Отже, схема є такою. Випускних іспитів у середній школі немає (очевидно, що іспити в школі обов’язкові, але не випускні). Випускникам середніх шкіл видають атестат із додатком, куди вписано оцінки з усіх дисциплін, які виставляються за інтегральним середнім показником за той період, протягом якого вивчається кожен предмет. Мотивація для вчителів і учнів — якісне навчання, рівень якого щороку оцінюватиме Центр.

Випускник середньої школи, який має намір вступати до вищого навчального закладу будь-якого рівня акредитації, обов’язково, без жодних винятків, проходить тестування в Центрі з предметів, оголошених у Правилах прийому до вищого навчального закладу. Наприклад, на спеціальність «математика» — математика і українська мова та література; на спеціальність «біологія» — біологія, хімія і українська мова та література. Сертифікат із кількістю балів, які випускник одержав у Центрі, він подає у визначені Міністерством освіти і науки України терміни до одного чи декількох вищих навчальних закладів на ті спеціальності, на які він складав відповідні тести в Центрі. Після завершення прийому документів вищий навчальний заклад оприлюднює рейтингову таблицю учасників конкурсу за спеціальностями і, за наявності оригіналу атестата, зараховує їх відповідно до кількості місць на державному замовленні. Аналогічна схема і для вступників на платну форму навчання.

Зрозуміло, що не на всі спеціальності, — візьмімо для прикладу акторську майстерність чи образотворче мистецтво, — можна провести лише тестове оцінювання знань і вмінь абітурієнта. Потрібно також після оприлюднення рейтингу вирішувати і соціальні питання: брати до уваги при необхідному мінімумі знань зарахування поза конкурсом, за цільовими скеруваннями на навчання, захист обдарованих дітей села. Це очевидні речі, хоча й вони потребують окремого обговорення.

Якщо випускник середньої школи у червні поточного року не хотів або не зміг складати іспити в Центрі, то він матиме змогу пройти таке тестування, але вже з оплатою видатків.

У таких центрах упродовж терміну «кінець травня — червень» можуть пройти тестування всі випускники шкіл як поточного, так і минулих років. Якщо в Центрі за один день у дві зміни може пройти тестування приблизно тисяча осіб, то звідси випливає, що таких регіональних центрів в Україні потрібно орієнтовно 9—12. Тестування можна здійснювати, наприклад, у приміщенні однієї школи (учні на канікулах), визначеної обласним управлінням освіти за погодженням із Міністерством освіти і науки України або надати для нього спеціальні приміщення. Щодо технічного забезпечення (комп’ютери, сканери…), то воно не потребуватиме значних коштів, якщо керуватися розумною достатністю, і цілком підйомне для Міністерства освіти і науки (адже потрібне разове придбання техніки, а потім лише її поповнення та фінансування витратних матеріалів, таких як папір, порошок до ксероксів тощо).

Чи можливо запровадити тестування у всеукраїнському масштабі з 2006 року, як задекларував Президент України? Так, звичайно. Залишаючи за межами нашого аналізу законодавче підґрунтя роботи центрів, це можливо здійснити за кількох простих умов:

— особи, відповідальні за створення таких центрів, є переконаними й активними прихильниками програми Президента;

— не потрібне зайве теоретизування з приводу створення бази даних тестових завдань: яка «валідність» цих тестів, чи вони справді «виявляють схильність» абітурієнтів до вибраної спеціальності, абсолютна ідентичність завдань для учасників тестувань, а також «уточнювальна» ручна перевірка і «лінійна чи нелінійна процентна шкала» оцінювання;

— відкрити такі центри цілком можливо без зайвого і беззастережного «захоплення» лише іноземними методами і коштами, а коштів насправді й не потрібно багато.

Створення таких центрів — це справа нашої совісті.

Завдання Центру полягає в усуненні можливості хабарництва та корупції. Це найголовніше. Тому потрібно у всеукраїнському масштабі «захопити територію» від ВНЗ і вивести вступні іспити зі стін вищих навчальних закладів назовні — це перший і принциповий крок. А в наступні роки можна робити різноманітні вдосконалення, поправки, які практично матимуть незначний вплив на кінцеві результати.

Потрібні рішучі, але виважені кроки, які б унеможливили дискредитацію президентської ініціативи. Неможливо за один рік у всеукраїнському масштабі охопити тестуванням усі дисципліни для всіх випускників (і чи взагалі це потрібно) та забезпечити його якісний технічний супровід. Але це можливо зробити тільки для тих дисциплін, які потрібні випускникові школи для вступу до вищого навчального закладу. Лише висока якість проведення загальнонаціонального тестування викличе довіру громадян України. Інакше добра ініціатива буде приречена на невдачу. Такий сумний досвід Україна вже мала в 1994 році під час загальноукраїнського тестування у всіх школах і відразу з усіх предметів. Негативний результат такого тестування викликає й досі спротив у всіх, хто пам’ятає про цей експеримент.

Скептичне ставлення до таких ініціатив — мовляв, у центрах тестування також процвітатимуть хабарництво та корупція — не є серйозним. У 9—12 центрах легше організувати спеціальний контроль, ретельно дібравши контингент його працівників. Організувати такий контроль у сотнях вищих навчальних закладів і тисячах середніх шкіл важко, а в декількох центрах, з уніфікованою в масштабах усієї України прозорою і зрозумілою для всіх процедурою тестування, — це можливо.

Нарешті, з приводу того, що створення таких центрів — це, мовляв, вияв недовіри до вищих навчальних закладів, учителів і взагалі — ганьба для держави. Насправді ганьбою є не створення центрів, а існуюче приниження гідності кожного з нас, громадян України.

Насамкінець — щодо автономії вищого навчального закладу та виведення вступних випробувань за його стіни. Ще раз наголошуємо, що місією університету є творення нових знань і їх поширення, нагромадження, відтворення й передача наступним поколінням, а не організація перевірки знань школярів. Університет лише запрошує на навчання тих учнів, які мають відповідний рівень знань, оцінених інституцією, не залежною ні від ВНЗ, ні від школи, згідно з рейтинговим списком і бажанням навчатися на тих чи інших напрямах. Автономія полягає у виборі методів навчання, змісту варіативної частини державних стандартів, організації внутрішнього життя вищого навчального закладу. Університет повинен швидко реагувати на зміни в суспільстві, на виклики сучасності, творити та розвивати нові і берегти свої старі наукові школи, забезпечувати вченим індивідуальну свободу творчості. Саме це, а не спосіб організації вступних випробувань, має творити «обличчя» університету. Ми повинні дивитися на проблему вступу не очима вищих навчальних закладів, а очима національних стратегічних інтересів.