ВИЩА ОСВІТА В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Поділитися
Поняття «глобалізація» ввійшло в наш лексикон порівняно недавно. Тенденція, яку охоплює це поняття, багато в чому визначає вигляд невідворотного майбутнього...
Віктор Андрущенко

Поняття «глобалізація» ввійшло в наш лексикон порівняно недавно. Тенденція, яку охоплює це поняття, багато в чому визначає вигляд невідворотного майбутнього. Глобалізація формує нову еру взаємодії між націями, економічними і політичними системами та між людьми. Вона значно розширює культурно-інформаційні контакти між народами і державами, впливає на управління, виробництво, торгівлю, ринок праці, політичні утворення, інші суспільні інституції і процеси.

Про виклики глобалізації, а також про можливі відповіді на них через призму процесів, що відбуваються в царині вищої освіти, йдеться у розмові з директором Інституту вищої освіти, доктором філософських наук, професором Віктором Андрущенком.

— Наприкінці XX — на початку XXI століття світ став зовсім інакшим, ніж був 10, 15, 20 років тому. Зрозуміло, що інакшою має стати й система підготовки особистості до життя. Очевидно, мають змінитися роль освіти і виховання. Яким чином враховуються ці зміни на рівні державної освітньої політики?

— В епоху глобалізації найвпливовішими факторами соціальної динаміки стають інформація, наука і освіта. Конкурентоспроможною в майбутньому буде людина, яка опанувала основи наук, володіє новітніми способами сприйняття й передачі інформації, освічена і практично підготовлена, насамперед у професійному, мовному та світоглядному контексті. Саме в такому ключі розгортаються світові трансформаційні процеси в системі освіти, науки й інформаційних технологій. Частково вони реалізуються і в Україні. Однак, незважаючи на певні зрушення, ситуація в гуманітарній сфері України залишається складною.

Особливо гостро сьогодні постають проблеми розвитку вищої освіти. Прикро, але факт: більшість вузів держави до ефективної роботи в умовах глобалізації, до реалізації нової моделі фахівця виявились не підготовленими. Звичайно, в Україні є вузи, рівень яких не поступається провідним зарубіжним університетам, а рівень деяких — значно переважає їхні показники. Однак цього аргументу сьогодні замало. Негаразди в системі вищої освіти все ще глибокі. Розробка, всебічне обговорення і ухвала Національної доктрини розвитку освіти України у XXI столітті — перший крок на шляху приведення нашої системи освіти у відповідність до викликів глобалізації. Другим кроком має стати поетапна імплементація доктрини, третім — визнання європейською і світовою спільнотою вітчизняної освіти як самодостатньої і конкурентоспроможної. За нашими підрахунками, вирішення цих завдань потребує приблизно четверть століття.

— Які ж конкретні зміни мають відбутися в системі вищої освіти України у найближчій перспективі?

— Глобалізація — процес прагматичний. Вона стимулює зміни в економіці, політиці, культурі, «поглинаючи» серйозні капіталовкладення. Якщо суспільство ставить перед собою завдання адаптації освіти до сучасних вимог, воно насамперед мусить подбати про фінансове забезпечення нововведень. Без цього про конкурентоспроможність наших фахівців у міжнародному поділі праці, добробут населення, соціальний комфорт і національну безпеку можна забути.

Найвища вимога глобалізації до людини — це вимога високого професіоналізму. Його зрощують університети й інші вищі школи. Та вони забезпечуються сьогодні 35—40% від потреб їхнього повноцінного функціонування; зарплата професора балансує на межі прожиткового мінімуму. У період соціальної скрути в чомусь собі треба відмовляти, але не в освіті університетського рівня! Впадуть університети — впаде й держава. А ми надто близько підійшли до цього.

Давайте заглянемо до університетських лабораторій. Там же на 70% обладнання 50-х років! А професори? За моїми підрахунками, 70—75 відсотків їх — люди похилого віку. А де ж молодь? Де молодіжні конструкторські бюро? Лише на ентузіазмі сьогодні далеко не заїдеш. Людина не може працювати «на ентузіазмі», а жити — «на ринкових засадах». Ринкові відносини й ентузіазм — несумісні. За все потрібно платити. Не можна підготувати професіоналів з багатьох професій без найновішого навчального обладнання, а воно дуже дороге — десятки, сотні тисяч, а може й мільйони доларів. Висновок один: якщо ми хочемо жити на рівні розвинених країн світу, маємо вкладати кошти в освіту, насамперед університетську.

Університетська професура (я охоплюю цим поняттям весь викладацький склад) повинна навчитись заробляти гроші, працювати над собою, постійно нарощувати свою наукову спроможність, відтворювати інтелектуальну напругу найвищого світового рівня. Нічого гріха таїти, останнє десятиріччя багатьох із нас «вибило з сідла». Ми рідко відвідуємо бібліотеки. Публікуємо пересічні статті. Майже не ведемо фундаментальних досліджень. Розлінувались... Десь і хтось має взяти на себе відповідальність за зміни, які вже назріли. Гадаю, цю місію повинні виконати владні структури, й насамперед депутатський корпус, який має унікальну можливість виправити ситуацію не лише простою зміною величини відсотка на освіту, передбаченого держбюджетом, а насамперед зміною суспільного статусу професора, авторитет якого має рівнятися найвищим посадовим авторитетам держави.

— А університети?

— Університети повинні навчитись працювати по-новому, а не лише покладатися на бюджет. Я можу назвати десятки університетів і ректорів, які не лише не розгубились, а й знайшли-утвердили себе в новій системі економічних і політичних координат. У цих університетах панує порядок. Вони освоїли додаткові (позабюджетні) джерела фінансування, вибороли міжнародні гранти, зав’язали плідні стосунки з зарубіжними партнерами...

— Сьогодні багато говорять про так звані «світові тенденції» розвитку освіти. Але чи існують вони? Світ такий розмаїтий, як кажуть учені-культурологи — полікультурний, у ньому відбуваються усілякі зміни. Освітні системи також різні. Скажімо, в Японії чи Таїланді, США або Німеччині освітні технології значно різняться. Тож чи існують світові тенденції, а якщо існують, то у чому їхня суть, чи не могли б ви зупинитись на їх аналізі докладніше?

— Світ справді різний. Але справедлива й думка, що в ньому існує якась дивна, нерозгадана гармонія, цілісність, яка дозволяє ідентифікувати народи і культури як людство, цивілізацію. Глобалізація не лише не скасовує, а й посилює цю гармонію.

У розвитку сучасних світових народів і культур є дуже багато спільних тенденцій. Є вони і у сфері освіти. Візьмімо лише один приклад. Аналітики прогнозують розмежування держав на три великі групи. Першу з них становитимуть народи, інтелектуальна еліта яких здатна створювати і впроваджувати високі технології; другу — держави, які матимуть можливість користуватися цими надбаннями; третю — народи і культури переважно споживацького, дотаційного розвитку.

— Де опинилися ми?

— Це залежить насамперед від нашого інтелектуального ресурсу. Він має бути фундаментальним. А це означає, що фундаментальною має бути загальна і професійна освіта. Фундаменталізація освіти — відповідь на виклик глобалізації і одночасно умова зростання суспільства, нації і держави. Високі технології пов’язані насамперед з дисциплінами фізико-математичного і хіміко-біологічного профілю. Наша неувага до цих предметів в останнє десятиріччя може обернутися серйозними соціально-економічними збитками. Математичне мислення доступне далеко не кожному учневі і студенту. Обдарованих треба підтримати, створити особливі умови для розвитку інтелектуальних здібностей у школі та вузі, підвищити суспільний статус, забезпечити матеріально.

Не можу не згадати такого факту. На засіданні колегії Міністерства освіти і науки України (серпень 2001 р.) один з молодих учителів-новаторів поділився своїм досвідом підготовки переможців міжнародних математичних олімпіад. Реакція учасників засідання була майже однозначною: «Краще б ви їх не готували, бо ... виїдуть за кордон!». Підготовка фахівців фундаментальної якості має супроводжуватись створенням умов для реалізації їхнього творчого потенціалу, насамперед в Україні. Талант не повинен бути бідним і приниженим! Інакше глобалізація «витягне» його на нову орбіту, але вже за межами України.

— А чи немає розмежування і суперечності між фундаменталізацією та гуманізацією освіти?

— Будь-яку справу можна робити і погано, і добре. Людство заплатило колосальну ціну, аж доки переконалось, що гуманізм — це, по суті, єдиний і головний принцип, завдяки якому стає можливим майбутнє для розрізненого, багатомірного і водночас внутрішньо єдиного світу. Гуманізація освіти — провідна загальносвітова тенденція її розвитку у XXI столітті. Такою ж вона має стати і в Україні.

— Які інновації, відповідно до вимог цієї тенденції, мають бути реалізовані?

— Насамперед принципова зміна змісту освіти, його переорієнтація на людські, життєві цінності. Глобалізація — річ жорстока і невідворотна. Зупинити її неможливо. Однак «зберегти цивілізоване обличчя» — людське, культурне, людяне — не лише можливо, а й необхідно. Найважливіший інструмент для цього — освіта. Вона мусить бути орієнтована на особистість.

Гуманізація освіти має багато вимірів. Вона охоплює сферу управління (і тут ми говоримо про його демократизацію, перехід до державно-громадської форми управління); стосунки між викладачами та студентами (вони мають розгортатися як партнерські); організацію навчально-виховної діяльності (право вибору курсу, форми навчання, мобільність викладачів і студентів) тощо. Центральна ж магістраль гуманізації проходить через зміст освіти: від фізики і математики та інших природничо-технічних (інженерних, технологічних) дисциплін — до філософії, соціології, правознавства, до всієї гуманітарної складової системи освіти у вузькому значенні цього поняття. Дозволю собі звернути увагу на три взаємопов’язаних аспекти.

Перший з них — забезпечення людино-центризму дисциплін природничо-технічного профілю. Їх зміст має бути перебудований у такому контексті, щоб у процесі підготовки фахівця високої техніко-технологічної якості одночасно формувались гуманістичний світогляд і культура, моральні та естетичні цінності, любов до батьківщини і повага до народів та культур світу. Техніко-технологічний екстремізм, сформований епохою науково-технічного прогресу, має поступитись місцем гуманістичному світогляду. Не людина для техніки, а навпаки — техніка для людини, таким має стати лейтмотив природничо-технічної освіти в сучасному глобалізаційному суспільстві.

Другий аспект стосується дисциплін гуманітарного профілю. Незважаючи на затвердження колегією Міносвіти концепції гуманітарної освіти (1996 р.), колишнього монометодологізму, на жаль, поки що не подолано. Ідеал відкритого демократичного суспільства, дійсних прав і свобод людини для багатьох із нас залишається Еверестом, для підкорення якого (в межах колишньої методологічної і світоглядної парадигми) немає ні сил, ні можливостей. Нові ж підходи освоюються надто повільно. Ми боїмося самостійної думки, намагаємося втекти від неї, «заховатись у натовпі». Ця своєрідна екзистенційна ситуація «втечі від свободи» обертається втечею від людини, від себе, від людських цінностей. Повернення до них — нагальна вимога гуманізації освіти у глобалізаційному суспільстві, причому не лише технічної, а й гуманітарної. Сьогодні в Україні, як власне, і в усьому світі, гостро стоїть проблема подолання гуманітарної кризи освіти.

Третій аспект пов’язаний з активним проникненням у систему освіти т. з. ірраціональної складової людської духовності — позанаукового знання, релігії, міфології, теології тощо. Глобалізація створює для цього сприятливі умови. Вона спонукає до утвердження перерозподільної економіки (замість мотиваційної), віртуального предмету бізнесу, реалізації інформаційних технологій через мережу несвобод, «підгонку» людини під товар (а не товару — під потреби людини). Формується «людина ірраціональна» замість «людини розумної».

— Як реагувати на цю тенденцію?

— Очевидно, через нову якість підготовки вчителя, викладача, вихователя, всього комплексу науково-методичного забезпечення. Не втікаючи від ірраціональної проблематики, а розсудливо інтерпретуючи її в контексті науково визначеного знання, вчитель повинен формувати раціональне мислення і культуру, формувати наукові знання про людину, природу і соціальний світ, розкривати його значення для особистості, виховувати в ній відчуття своєї особистої причетності до світу не лише як об’єкта соціальних впливів, а й як їх активного суб’єкта. Учитель повинен повсякчас переконувати свого учня в тому, що для кожної людини важливо бути в контексті подій, брати участь у житті колективу, суспільства, виражати себе через свою творчість, щось означати. Значимість особистості в її самооцінці — могутній фактор активності, громадянськості, життєтворчості.

Освіта повинна формувати цілісний образ світу, забезпечувати його сприйняття в гармонії розуму, почуття і волі. Сьогодні ж формуються лише його (світу) фрагменти, які сприймаються, як правило, розрізненими (а не гармонізованими).

— Одна з характерних ознак глобалізації — зростання міграційних потоків, процесів масового переміщення людей з країни в країну. Тут виникає низка проблем: криза взаєморозуміння, нетерпимість, несприйняття «мігрантів», обмеження їхніх прав аж до прямого витіснення. Чи може освіта якимось чином вплинути на розв’язання цих проблем?

— Сучасне виробництво потребує висококваліфікованих фахівців. Відтак, з одного боку, бурхливо зростає загальносвітова професійна еліта, яка вирізняється високою мобільністю на ринку праці, високою заробітною платнею і неабиякими соціальними можливостями, з другого — до критичних величин наближається кількість обмеженої національними бар’єрами некваліфікованої робочої сили, що стає джерелом напруженості, вибуховості, загрозою стабільності в країні і в регіоні. Освіта, особливо професійна, має зреагувати на цю загрозливу тенденцію підвищенням мобільності навчальних планів і програм, професійної підготовки та перепідготовки кадрів.

З другого боку, освіта має змінити свої акценти. Головним показником ефективності навчання мають стати не просто сума знань, які учень або студент засвоїв у процесі перебування у школі чи вузі, а здатність до їх самостійного здобуття, до самонавчання, вміння користуватися джерелами і засобами інформації, постійно підвищувати рівень своєї освіти.

Водночас національні системи освіти (не втрачаючи своєї національної специфіки!) мають перебудуватись у контексті загальних світових тенденцій, принципів, стандартів її розвитку. Освіта має навчитись формувати людину, конкурентоспроможну не лише у вітчизняному, а й у світовому виробничому та соціокультурному середовищі. «Наші» ж поки що не вміють подати себе на ринку праці, показати (і продати!) свої потенційні можливості, не мають необхідних для конкурентного середовища здорового прагматизму, настирливості. Наша система освіти не навчає їх «розумного егоїзму», без якого в системі ринкових відносин людині робити нічого.

— Низка проблем сучасної освіти пов’язана з активізацією інформаційних потоків...

— Поза будь-яким сумнівом. Інформаційний бум — одна з ознак і один з провідних напрямів глобалізації. Інформація сьогодні накочується на людину, як лавина в горах. Вона подвоюється і потроюється практично через кожних два-три роки. Це означає, що без комп’ютера (як засобу оперативної обробки інформації) людина приречена на соціальне аутсайдерство. На жаль, в Україні комп’ютеризація освіти здійснюється безсистемно, а головне — розпорошеними зусиллями розрізнених суб’єктів господарської, наукової і політичної діяльності. Настав час формування і впровадження єдиної, цілісної, комплексної державної програми комп’ютеризації освіти. Без такої програми кошти (і немалі!) будуть «викинуті на вітер», а школи і вузи, як і раніше, наповнюватимуться застарілою технікою, яка не взаємоузгоджується і не має належного програмного забезпечення. Не менш важливе і формування інформаційно-комп’ютерної культури вчителя. Без такої культури техніка залишиться лише іграшкою в руках підлітка, а не інструментом розвитку його пізнавальних здібностей, освіти й виховання.

— Глобалізація посилює психологічні навантаження на людину (дитину). Яким чином має перебудовуватись освіта, щоб уникнути такого перенавантаження?

— На першому місці стоїть завдання розвантажити дитину. Частково це вирішується збільшенням терміну навчання і запровадженням нової шкали оцінювання якості знань. Не менш актуальні завдання організації психологічної служби у школі і вузі, утвердження нового стилю спілкування учителя й учня, запровадження нових методик організації навчально-виховного процесу, інформаційних педагогічних технологій, які зміщують центр ваги у бік самоорганізації, самонавчання, самовизначення. Тіснішим має стати і зв’язок між школою та батьками. На жаль, психологічна служба нині ледве жевріє. Батьків запрошують до школи здебільшого для того, щоб ті внесли кошти на її ремонт, придбання обладнання, організацію екскурсій, святкування чергового ювілею школи чи Дня працівників освіти, день народження директора чи класного керівника тощо. Організаційно-управлінські питання, як правило, обговорюються похапцем, без належної підготовки і уваги до думки тих, за рахунок чиїх податків, зрештою, функціонує навчальний заклад.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі