Від плагіату до дегенерата...

У матеріалі В.Петріва «Абітурієнти, тести, комп’ютери...» («ДТ» №27—28, 2005 р.) порушено тему, яка справді хвилює багатьох — батьків, викладачів вузів і, на жаль, меншою мірою, самих абітурієнтів. Автор цілком правильно звертає увагу на недоліки в нормативному регулюванні процедури тестування і визнає необхідність самої системи тестування. Та, роблячи правильний висновок, автор пропонує аргументацію, як на мене, непереконливу, котра за деякими позиціями, працює саме проти системи тестування, заведеної на Заході та яку ми хочемо запозичити.

Першою помилкою, як мені здається, є те, що корупцію у вітчизняних вузах автор відносить до категорії «пліток». Це, на жаль, не так.

Розмови про корупцію у вузах, особливо під час іспитів, є наслідком самої корупції, феєричної корупції в цілому у вищій школі, особливо в гуманітарній (право, економіка, медицина), хоч як парадоксально це звучить, її частині. Якщо, звичайно, під корупцією розуміти не лише (й не стільки) банальний кримінал, тобто хабарі, а всю цю систему жахливої імітації вищої освіти (і, приміром, інститут шпаргалки, що процвітає, це, якщо хочете, найперший і найнадійніший індикатор імітації), систему повального плагіату в студентському і науковому середовищі.

Ми звикли до евфемізму — «шпаргалка». До того, що шпаргалка (тобто, відвертий обман, який більшістю з нас сприймається як безневинна студентська витівка) і плагіат у нашій вищій школі — абсолютно нормальне явище, з яким ніколи серйозно не боролися. Хай там як ставляться до слів і справ Президента та його оточення, а тут він має рацію: роками ніхто не перевіряв якості освіти в найелементарнішому сенсі слова. Досить, нарешті, імітувати освіту, ми не можемо дозволити собі ці «ігри» дорослих у науку: юридичні спеціальності стали годівницею вузів; генерал-полковник міліції пише десять підручників на 500 сторінок на рік від судової бухгалтерії до політології, а дисертацію — за два тижні; чиновник, чий рівень трохи вищий за середній, вважає своїм обов’язком одержати кандидата, а дехто й доктора наук; чимало приватних вузів просто штампують «держдипломи»; розцінок у медінституті не знає лише байдужий ... Це все, вибачте, не є освіта і не є наука. І нічого жахливого, якщо незалежна комісія експертів, перевіривши несподівано і ретельно кілька вузів, просто їх закриє. За радянських часів, наприкінці 1980-х, спеціальним рішенням уряду був закритий практично цілий економічний вуз у Баку. Причина — студенти-економісти не змогли розв’язати елементарних рівнянь. Влада вирішила: навіщо нам ці «економісти» і цей вуз? Не думаю, що аналогічний результат буде винятком у сьогоднішній Україні, — зрозуміло, за умови незалежної перевірки запрошеними незаангажованими експертами.

Автор далі стверджує, що тестування не є синонімом перевірки знань, а означає конкретну форму перевірки знань.

Щоб бути прийнятим до будь-якої акредитованої юридичної школи США, необхідно скласти тест LSAT. Одержання достатньо високого результату LSAT — практично означає, що ви вступили (має значення престижність університету і деякі додаткові чинники). Тест дуже й дуже формальний, та ні в кого в співтоваристві юридичних вузів США наразі не виникало бажання скасувати його і перейти до системи «усних бесід».

Прагматичні американці прив’язалися до суперформального тесту LSAT саме тому, що лише такий тест може практично гарантовано показати, чи зможе абітурієнт засвоїти юридичний курс. Таким чином, не перевіряють, наскільки добре ви запам’ятали Конституцію, чи можете перелічити президентів від Вашингтона до Буша-молодшого, як ви оцінюєте ту чи іншу подію. Тест перевіряє, хто з його абітурієнтів більше підготовлений на даний момент до навчання в юридичному вузі. Лише це? — запитає прибічник класичного «контактного» іспиту. А де особистісний, персональний підхід, коли очі в очі й т.ін.? Як знайти саме «нашого» студента? Персональний контакт — це і є інституціоналізований розсадник корупції, а «наш» студент (тобто абітурієнт, найбільше підходить для навчання в цьому вузі) — це має бути юнак чи дівчина, які отримали більш високий бал, що свідчить (ми це, здається, встигли забути) про наявність більш високого інтелекту.

Розмови про «контакт» будуються на тому, що нібито трапляються ситуації, коли тестова система просто відсіює майбутніх Ломоносових, Кондратюків, Патонів.… Найхарактерніше в цих сентенціях — цілковита відсутність чіткої логіки: майбутньому Кондратюкові не слід боятися зрізатися на квадратному рівнянні, вивченому ним у школі. Сюди ж — горезвісні медалі. «Золота медаль» і в спорті (звідки це прийшло), і в школі означає, наскільки я знаю (нехай мене виправлять, якщо я помиляюся) лише одне — Сашко чи Женя знають шкільні предмети найкраще. Чи не так? Отже, якщо міркувати реально, — тест, повністю заснований на шкільній програмі, яку, повторюємо, він/вона знає найкраще (не лише у відносному, а й в абсолютному сенсі), не має бути для нього небезпечним. Проте стає. Причина очевидна — блиск золота не означає блискучих знань.

Наступна теза В.Петріва, з якою я не зовсім згодний, це питання про прозорість і недоліки демократії в системі проведення іспитів. Тобто, зрозуміло, я не проти прозорості. Та прозорість, демократичність проведення іспитів, на мій погляд, має більш-менш серйозне значення саме при класичних «контактних» іспитах, тестам же, за своєю природою, не потрібен жодний особливий «демократичний контроль» через ту просту причину, що тест, проведений, скажімо, за схемою усім відомого TOEFL, демократичний за визначенням, від початку. Ще ніхто не засумнівався в достовірності результатів цього іспиту на знання англійської мови, будь-який вуз Європи й Америки приймає його сертифікат, який підтверджує рівень знання мови. Під час проведення тесту в приміщенні присутній лише заявник, адміністратор (не екзаменатор, а технічний працівник, який нічого не знає про запитання й не відповідає на жодне з ваших запитань «по суті»). Ви та комп’ютер, запитання — відповіді. Навіщо ще демократії? Зрізати на тесті західного зразка — неможливо. Заявляю це як людина, яка складала і LSAT, і TOEFL, і IELTS.

Наш вуз — це трамвай, і, склавши іспит, студент одержує проїзний до кінцевої зупинки — диплома. У західних вузах складання тесту — лише перепустка, точніше допуск до занять, і немає жодної гарантії, що вуз ви закінчите. І все це за умови абсолютної заборони на шпаргалки, списування (cheating) та інші цілком нормальні, майже взаконені явища нашої вищої школи. У США, Європі — використання шпаргалки, банальне списування, не кажучи вже про плагіат (= наші «реферати») — виключення з вузу, і про це заздалегідь попереджено всіх студентів — письмово або в щорічному буклеті. Тому ніяких образ і непорозумінь. Я особисто жодного разу не бачив, щоб у голландському чи в американському університеті студент користувався шпаргалками. Нічого й казати, що жодних усних перевірок знань у західних університетах практично немає, все — письмово! За рік навчання в голландському університеті абсолютно всі іспити були лише у вигляді письмових робіт (іспиту, задач, кейсів, казусів чи комбінованої роботи — тест плюс розгорнута робота на конкретну тему).

Яка ж корупція в таких умовах, добродії? Убого-зловтішні розмови про те, що й там, мовляв, «беруть», не просто перебільшення, а цілковита дурість, тому що ні «дати», ні «взяти» в американському чи будь-якому західному університеті практично неможливо. І взагалі кажучи про корупцію, серйозні люди мають на увазі не факти, а систему. У нас — система, у них — поодинокі випадки. Це не ефект рожевих окулярів, а факт, який можуть підтвердити ті, хто навчався в європейських чи американських вузах.

Саме ця, а не якась інша система відбирає грамотних абітурієнтів, які бажають учитися, а вже в самому вузі цей «проїзний» можуть відібрати — після першого ж невдалого модуля. Як слушно написав один із ваших авторів у недавньому номері, розповіді про традиційно «високий потенціал» нашої вищої освіти просто кумедні. Говорити про рух до кращого в гуманітарній сфері з усіма цими «рефератами-контрольними-недорого-не-інтернет», повальним плагіатом, напівграмотними кандидатськими, зліпленими за кількома більш просунутими «рефератними технологіями», — це справді найчистіший Орвелл, Хакслі і той-таки Іскандер із його «Кроликами й Удавами». Ось чому й виходить на поверхню «бог із машини» — громадський (народний!) контроль. Та якщо вдуматися: навіщо нам навчально-дослідні центри (якщо вуз не є таким — це не вуз, а щось інше, ну скажімо, центр дозвілля), за якими потрібно встановлювати «громадський» контроль, щоб злодійкуваті «проффесори» не набрали нездар? Чи не змінити всю систему «набору»?

Тестова система працює чудово в усіх без винятку розвинених індустріальних країнах. Не треба винаходити український велосипед — немає часу, та й є вже хороший, бери та їдь.

Підписання Болонських документів — це проїзний у Європу. Якщо ми не змінимо радикально імітаційної суті наших вузів, нас, із нашими «особливими умовами» і творчою «адаптацією» європейського досвіду, висадять на найближчій станції. Отже, паровозом у нашому прагненні в цивілізоване вузівське співтовариство стане саме це нудне, нецікаве, безконтактне, неперсональне, але — чесне тестування, проведене незалежною організацією.