Василь КРЕМЕНЬ: «Майбутнє — за індивідами, які активно мислять, які зуміють умонтуватися в системи штучного розуму»

Поділитися
Сучасний простір соціокультурного буття людини сповнений проблем та суперечностей, з якими раніше їй мати справу не доводилося...

Сучасний простір соціокультурного буття людини сповнений проблем та суперечностей, з якими раніше їй мати справу не доводилося. У деяких дискусіях усе списують на постмодернізм, що начебто спричиняє процеси духовної деградації. Багато говориться і про інноваційне мислення.

Про проблеми існування людини в умовах сьогодення, сутність «нової людини» йдеться в інтерв’ю з академіком НАН України, президентом Академії педагогічних наук, президентом товариства «Знання» України Василем Кременем.

— Одним із найбільш дискусійних термінів, які характеризують сьогодення, є постмодернізм. Зазвичай його переважно критикують. Чи можна поєднати це поняття з поняттям інноваційної особистості, на яку покладають так багато надій?

— Постмодернізм — це сучасне суспільство, яке прийшло на зміну індустріальному. Комп’ютеризація, техно­тронні технології, сенсаційні відкриття в науці, медицині, кардинальна зміна інформаційного простору якісно змінили всі сфери буття суспільства. Що, зрозуміло, потребує нового розуміння, а воно — зміни стратегії мислення. Постмодернізм, хоч як би його заперечували, є реальністю. Одним з основних його понять є деконструкція — старого буття, традиційних цінностей, старого мислення, зрештою догматизму, який завжди заважав прогресивному поступу. Це епоха нової духовності, нової культури, нової освіти. Постмодернізм звільняє особистість від обмежень попередньої епохи, але разом з тим породжує нові, більш складні і більш супереч­ливі проблеми. Якщо говорити конкретніше, з позицій теорії розвитку, то на зміну діалектиці, яка виходила з дуальності буття, ми приходимо до його множинності, плюралізму, адже постмодерн — це синергетика. Іншими словами — перехід до нової системи координат культури мислення. Саме від нового мислення, як правило, залежить, «дух і літера» епохи.

Уже в середині 1990-х інтелектуальна ініціатива почала переходити до нового покоління — тих, хто став першопрохідником нових «віртуальних світів». Це — покоління Інтернету. Адже відбулася найважливіша подія — глобальна деконструкція світу тоталітаризму. Покоління Інтернету надало можливість «мерцям ховатися від своїх мерців», звернувшись до тих нових, фантастичних, постреальних, точніше, постмодерних об’єктів, котрі воно само могло конструювати.

Основний смисл нової ери — зрощення мозку і всесвіту, техніки й органіки, створення розумних машин, працючих атомів і квантів, смислопровідних фізичних полів, доведення всіх буттєвих процесів до швидкості думки. Час уявлення про розвиток, який можна осмислити на рівні механіки Ньютона і суперечностей на рівні «буржуазія—пролетаріат», давно минув. Ми не можемо мислити на рівні старих консервативних підходів. Справді, це «кінець реальності», про який так багато говорили постмодерністи всіх відтінків. Але реальності старої, віджилої, котра своєю архаїчністю перетворилася на гальмо розвитку.

Наші теперішні входження в комп’ютерний екран — тільки вихід до бурхливого берега океану знання.

Пам’ятаєте, як говорив великий Ньютон: «Усе життя я займався наукою, пізнавав світ. Але тепер, наприкінці життя, я видаюся собі маленьким хлопчиком, який грається на березі океану камінчиками, а нескінченний океан незнання відкривається переді мною». Зробивши свої епохальні відкриття, вчений передбачав перехід від механіки до нової науки. Так само й сьогодні, якщо говорити образно, подальше «плавання» у віртуальний світ припускає зникнення берега, тобто самого екрана комп’ютера — і створення нового середовища існування, яке виходить за звичні виміри, впливаючи на всі органи відчуттів, на свідомість і думку. Це й є в загальних рисах епоха Постмодерну, осмислення якої можливе лише з позицій інноваційного підходу.

— Наскільки сучасна освіта відповідає цим новим викликам сьогодення, на які не так часто натрапиш у міркуваннях педагогів, психологів, навіть соціологів?

— Річ у тому, що людина звикла жити і думати в рамках старих уявлень. Наприклад, той, хто вчив філософію в радянські часи, упевнений, що вона такою і залишилася — ідеологічною й обмеженою, а тому непотрібною. Безперечно, АПН у своїй діяльності максимально орієнтована на динаміку соціокультурного буття. У своїх статтях і виступах я постійно акцентую увагу освітян на необхідності змін у педагогічній сфері, які мають бути перманентними, системними й концептуальними. Разом з тим у нас достатньо й рутинних, традиційних, патріархальних, тобто догматичних уявлень про освітній процес. А догматизм ґрунтується на абстракціях, яких у нас забагато. Ними стали, зокрема, духовність і гуманізм — найголовніші поняття, які тримали й тримають людину на поверхні буття, оберігають від тварності й здичавіння. Вони не мають бути лише архетипами, їх необхідно постійно наповнювати новим змістом. Але досить часто ми бачимо протилежне. Здається, що дехто так і залишився в минулому. А час не стоїть на місці. І видатний австрійський учений-економіст Й.Шумпетер свою вимогу — інновацій — висунув у середині ХХ століття, коли науково-технічний прогрес почав набувати незворотного характеру.

ХХІ століття відкриває небачені перспективи. Однак для того щоб їх побачити, потрібно думати по-новому — щоб зрозуміти нову духовність, нову людину, нові цінності. Наприклад, проблема зміни способів отримання інформації. Вчені розробляють проекти, згідно з якими різні частини планети покриються сюрреалами — як сьогодні покриваються серіалами наші телеекрани. Це вже фрагмен­ти інобуття, шматки гіперпростору — величиною спочатку із шухляду, потім кімнату, будинок, кінозал (віртозал), стадіон, місто і, нарешті, цілу країну (віртоленд). Вони перцептивно невіддільні від фізичного світу, хоча й мають інші закони, точніше, надають можливість їх вибору. Інореальність XXI століття психофізично достовірна і водночас керована: натискаються кнопки зменшення-збільшення обсягу, чуттєвого чи зорового контакту. Сюрреал можна спостерігати, але в ньому можна й перебувати, як усередині тривимірного кіно — голографічної, об’ємно-рухливої картини, що невіддільна від реальності, з тією різницею, що її можна ввімкнути і вимкнути — тобто ввійти або вийти з неї. Це не фантазія, а те, що незабаром прийде в наше життя. Адже ще тридцять-сорок років тому ніхто не думав, яку роль почне відігравати телебачення в нашому житті. І ми у своїх освітніх проектах повинні врахувати цю нову інформаційну реальність, котра з віртуальної стане матеріальною.

У цьому контексті не менш важливою є постмодерністська проблема «смерті автора», або «стирання підпису». Насправді це не кінець авторства, а початок нової епохи гіперавторства, власне — творчості. Це розмноження авторських і персонажних особистостей, які мандрують віртуальними світами в дедалі більш непрямих стосунках із своїми біобатьками або біоносіями. Це знову ж таки є свідченням нової духовної реальності, породженої новими умовами творчості.

— Чи не занадто ви віддаляєтеся від звичних духовності й гуманізму, абсолютизуючи роль комп’ютерних та інших технологій?

— Змінюється час, змінюється уявлення, змінюється людина. Уся справа у «звичності». Власне, інноваційне мислення є подоланням «звичності» або догматизму й стереотипів, які породжують абстрактну людину, час якої минув. Ми виходимо сьогодні за межі свого біовиду — усе, що людина створила навколо себе, тепер заново інтегрується в неї, стає частиною її природи. Але чи означає це смерть? А може, це торжество людського? Чи можна вважати «смертю людини» новий етап олюднення приладів, знарядь і машин, завдяки чому вони здобувають людські функції руху, обчислення і навіть мислення, а людина стає більш людиною, оскільки значно віддаленіша від своєї «тварної», за висловом Г.Сковороди, природи, ніж була будь-коли. Стає вселюдиною.

Нагадаю, що «вселюдина» — слово, введене Ф.Достоєвським. У нього воно означало людину, яка сполучає в собі властивості різних людей (включаючи представників різних націй, культур, психічних типів). «Вселюдина» поєднує в собі високе і низьке, добре і зле, святе і грішне, ангельське і тварне, усі полярності людського характеру і те, що заповнює «простір» між усім цим. Але у зв’язку із розвитком комп’ютерних і біогенетичних технологій поняття «вселюдина» набуває нового сенсу: сьогодні вона є цілісна, природно-штучна істота, що сполучає в собі властивості універсальної машини з властивостями людського індивіда. Розуміти це — означає розуміти сучасність і людину, відходити від «звичності». Ми бачимо процес комп’ютеризації як передачу людських функцій машині. Але можливе й інше розуміння: історія цивілізації як процес олюднення машини, від колеса і важеля до комп’ютера і далі — до робота людиноподібного і який «уміє» мислити . Чим більше людських функцій передається машині, тим більше вона олюднюється. У цьому сенсі людина не стільки зникає чи деградує, скільки переростає себе, переступає межі свого біовиду, сприймає і перетворює світ у тих діапазонах, куди раніше дано було проникати тільки машині (мікроскопу, відеокамері, ракеті тощо).

— Соціологічні й культурологічні дослідження свідчать, що сьогодні люди, особливо молодь, мало читають. Вважається, що це є ознакою духовної деградації...

— Так, справді, сьогодні б’ють на сполох з приводу того, що молодь мало читає. Але це означає не лише дефіцит духовності, це пов’язано з проблемою нових способів отримання інформації. Читання, так само як і слухання, писання, говоріння, — вже недостатньо ефективний засіб отримання інформації й інтелектуальних повідомлень. Усе це вузькі біоканали, через які по краплі змушені проціджуватися цілі океани інформації — і, звичайно, 99,99% залишається невміщеним у людську свідомість. Тому-то молодь за браком часу мало читає, а більше прив’язана до Інтернету, комп’ютера.

— У пресі і наукових виданнях вже не раз виходили ваші публікації, присвячені проблемі людиноцентризму. Як цей концепт уписується в проблему інноваційної людини й інноваційного мислення?

— Людиноцентризм — це вимога часу. Ми знаємо, яким нестерпним тягарем обернулися обіцянки XX століття. Сучасні й прийдешні технічні інновації також нелегкою ношею ляжуть на плечі людей, як лягли на їхні плечі соціальні й наукові революції минулого століття, котрі обернулися тоталітаризмом, геноцидами, загрозою ядерної війни тощо.

Чим далі, тим більше життя ускладнюватиметься. У сучасних комп’ютерних проектах передбачається, що мозкові сигнали напряму передаватимуться електронними мережами, думки читатимуться, що в принципі має місце й сьогодні, тому потрібно бути обережними не тільки в словах. Відкрите суспільство може зажадати від усіх своїх членів такої розумової аскези, якої раніше досягали тільки ченці та йоги. Ментальна «коректність», або «гігієна», виробить звичку суворого ментального утримання, людина з особливою радістю віддаватиметься «снам наяву» — інтервалам часу, спеціально відведеним для «анархії» думок. Зв’язаній по всіх нервах і датчиках особистості дозволено буде іноді відключати свій високорозвинений мозок від сигнальної панелі, що передаватиме найменші порушення в її нейронах у центральну диспетчерську. Але за часом відключення теж буде стежити спеціальна панель: тривалий вихід із системи вважатиметься неетичним, а грані між етикою і правом почнуть стиратися.

Ще одна небезпека майбутнього — «панпсихізм», зростання інтеріоризації світу в історичному процесі, крах категорії реальності як такої. До речі, теорія «панпсихізму» — одна з провідних в українській філософії ХІХ—ХХ століття. Історія — це ненажерливий вир всепереможного розуму (чи божевілля — через відсутність реальності їх уже не розрізнити), куди по гегелівській «спіралі» мчать і провалюються царства, епохи, об’єктивні закони. Це, як говорить М.Епштейн, «Ерос як виворіт Танатоса, найкоротший шлях усе ввібрати і стати нічим». Навіщо мені працювати, шукати сенс життя, єдину любов, терміново кудись їхати, не спати ночами, записувати думки в зошит, якщо психічне завжди зі мною і в мені і чекає тільки якої-небудь внутрішньовенної ін’єкції або вливання іміджів з екрана, щоб зробити мене цілком щасливим?

Це не тільки особисте питання, а й питання мутації людства, котре набагато раніше, ніж очікується в деяких фізичних теоріях стискання Всесвіту, може зжити саме себе. Психічне — чорна діра, що причаїлася в глибині кожного і жадібно «висмоктує» зовнішній світ. Втягнеться, прилипне, зіллється зі мною, і тоді — після мене хоч потоп. Я маю на увазі не стільки наркотики, скільки відеоманію, віртоманію, нейроманію і клонування подібностей, що множаться, кожне з яких може мати свої сенсорні джерела і разом з тим ділитися ними з батьками і один з одним. Розрізняють щонайменше два різновиди такої інтеріоризації: чорна магія хімії і біла магія відео, і друга може бути небезпечніша, тому що містить у собі деяку видимість об’єктивності й фізичного здоров’я, те додаткове задоволення, що його нам надає усвідомлення можливості знаходити джерела насолоди і володіти ними. Захист від цього — у розробці і широкому впровадженні в життя програми людиноцентризму.

— А як же бути в такому разі з тим, що ми називаємо об’єктивною реальністю, природою? Тим більше коли ми сьогодні так багато говоримо про екологію, збереження довкілля як умови буття людства?

— Взагалі-то об’єктивна реальність давно вже стала суб’єктивною. Але реальності, навіть у тому плані, про який я говорив, — суто гедоністичному, ніколи ніщо не замінить. Віртуальна їжа залишається віртуальною, навіть якщо мозкові картинки набувають тривимірності. Ми бажаємо бути бажаними — і тому маємо потребу в Іншому, настільки ж вольовому і вільному, як і ми самі. У цьому сенс класичного гуманізму і сучасного людиноцентризму. Як усяка мова є звертанням до чужої мови, так бажання прагне не до об’єкта, а до чужого бажання. Ніяка віртуальна красуня не замінить звичайної, реальної.

Людство мусить активно думати про дієві противаги двом крайнощам нейрокосмосу: повної екстеріоризації мозку та інтеріоризації бажання, наслідком яких стає тотальний контроль над думкою і тотальною ілюзорністю насолоди. Людиноцентризм — один із дієвих засобів вироблення такої противаги.

Ще один фактор, що не сприяє нашому оптимізму або принаймні життєрадісному егоїзму, — вплив цивілізації, яка перетворює навіть найвидатніших з нас на «гвинтики». Ми навряд чи можемо сподіватися, що майбутнє подарує нам великих особистостей, подібних до титанів епохи Відродження або ніцшевських «надлюдей». «Законодавцем» людських типів у XXI столітті будуть не герої і генії, що визначають хід історії, але й не Л.Толстой із його вірою в «простого мужика», і не «прекрасна людина» А.Чехова. Наше століття усвідомлює, що майбутнє належить не великим особистостям, але і не трудовим масам, а інтелектуальним працівникам, індивідам, які активно мислять, які зуміють умонтуватися в більш могутні, надособистісні системи штучного розуму. Навряд чи окремій людині буде дано випереджати і вести за собою людство, інтелектуальна сила якого, завдяки обчислювальним і розумним машинам, зростатиме в геометричній прогресії.

Імовірно, комп’ютерним технологіям майбутнього відповідатимуть нова філософія, нова психологія, нова етика і нова педагогіка, які ще потрібно виробити в рамках людиноцентризму.

— Отже, гуманістичні проекти епохи Просвітництва, тобто епохи Модерну, які звеличували людину, тепер уже втратили свій сенс?

— Справа дещо в іншому. Якщо відповісти коротко, то можна сказати, що проект Модерну, тобто Просвітництва, на сьогодні вичерпав себе. Але не вичерпали себе ідеї гуманізму, які потрібно переосмислити й пристосувати до нових умов буття, яке постійно змінюється.

— У такому разі яким ви бачите «новий вік» чи принаймні його початок, у чому його відмінність від попередніх інновацій, або «начал», які завжди сприймалися неоднозначно?

— Умонастрій початку XXI століття можна визначити як «протеїзм» (від грецьк. protos — перший, початковий, ранній, попередній). Це спокійне усвідомлення того, що ми живемо якраз на початку нової цивілізації; що ми доторкнулися до не до кінця усвідомлених джерел сили, енергії, знання, які можуть у кінцевому рахунку нас знищити; що всі наші славні досягнення — це тільки слабкі прообрази, боязкі початки того, що містять у собі інфо- і біотехнології майбутнього.

Цивілізація ХХІ століття є прото-глобальна, оскільки вона все ще є розділеною на мовні, національні, державні, культурні та релігійні бар’єри, усередині яких і відбувається основне життя більшості населення. Протягом переважної частини історії (99 відсотків часу існування нашого виду) люди жили всередині маленьких кочових племен, які могли забезпечити виживання не більш як 50% своїх членів. Поступово вони почали утворювати чисельніші співтовариства, але й сьогодні не більш як два-три відсотки населення земної кулі живе «поверх бар’єрів», так би мовити, у загальнопланетарній ноосфері — це інтелектуальна і бізнес-еліта, деякі політики, учені, артисти, журналісти. Згодом земна куля перетвориться на «світове село» — такий самий обжитий простір, як будь-який населений пункт, що за годину або дві можна проїхати від краю до краю. Глобальна цивілізація опанує всі джерела енергії планети і зуміє регулювати клімат, погоду, рівень океанів, вулканічні та інші геологічні, біосферні, планетарні процеси. За підрахунками вчених, для переходу на цей рівень цивілізації буде потрібно кількасот років — а ми тільки нещодавно почали усвідомлювати, в якому напрямку рухаємося.

Зрозуміло, яка відповідальність лягає на освіту: її обов’язок — плекати людину, здатну відповісти на виклики ХХI століття. Це час постійних невтримних змін, час формування нового буття, до якого людину потрібно підготувати.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі