УЧИТЕЛЬ АНГЛІЙСЬКОЇ

Коли кажуть, що школа — вікно у світ, мають, либонь, на увазі світ знань. Хмельницька загальноосвітня школа №1 втілює цей вислів не лише в переносному, а й у прямому значенні слова, стаючи для своїх вихованців не тільки вікном, а й широкими дверима у великий світ. Вони залишають її не лише після 11-го класу, а буває, що й раніше. Щоправда, ненадовго — на рік чи два, від’їжджаючи на навчання до Сполучених Штатів Америки після перемоги у всеукраїнському конкурсі на краще знання англійської мови. За результатами цього конкурсу щороку навчаються в Америці 15 українських школярів, і серед них, як правило, є хтось із першої хмельницької школи.

Втім, щоб оволодіти розмовною англійською в її американському варіанті, вихованцям першої школи не потрібно летіти до Штатів. Ось уже майже десять років у школі працюють американські вчителі: педагоги з американського міста-побратима Хмельницького — Модесто, або добровольці з Корпусу Миру. Півроку чи рік, проведені ними у Хмельницькому, залишаються і в їхній пам’яті, і в пам’яті хмельницьких школярів, і в історії самої школи. І все ж — це дуже короткочасне спілкування. Особливо коли порівняти його зі «стажем» у Хмельницькій школі №1 Джіма Зарічного.

Американець з народження, Джім усе ж виростав українцем по духу: його батьки родом з Хмельниччини. Проживши насичене подіями життя, американський нащадок подолян не зміг подолати в собі потягу до землі батьків. У 60-х роках разом з матір’ю він навідався на її батьківщину. Цього виявилось замало. Вийшовши на пенсію, Джім не полишав думки глибше пізнати далеку Україну. В 1991-му, коли вона проголосила незалежність, дізнався, що може не просто приїхати сюди як турист, а й пожити тут. Уже перебуваючи в Україні, побачив можливість глибше проникнути в життя, традиції, психологію людей.

Ідея стати вчителем у школі того краю, звідки родом батьки, настільки захопила Джіма, що він не зволікаючи попросився на прийом до начальника Хмельницького обласного управління народної освіти і вже п’ять років учителює в Хмельницькій школі №1.

— Джіме, чи збіглися ваші уявлення про Україну з тим, що ви тут насправді побачили?

— Туристи, побувавши в будь-якій країні два-три тижні, чомусь вважають, що вони все побачили і все знають. Проте треба тут пожити довше, щоб хоч щось зрозуміти. І тому я, приїхавши спершу в Україну ненадовго, вирішив тут затриматися. Невдовзі я таки планую від’їжджати, але проведені тут роки справили на мене незабутнє враження. По-перше, я найбільше спілкувався з дітьми, а ніщо так яскраво не розкриває країну, як діти. По-друге, я був вільнонайманим учителем — купив собі квартиру в Хмельницькому, отримував зарплату, як мої українські колеги. Маю сказати, що в Америці я не вчителював, а був університетським програмістом, і тому мав тут 6 годин на тиждень, а не 21, як місцеві педагоги. Зрозуміло, що мені, як педагогу-початківцю, платили менше, ніж їм. Але і їм, скажу чесно, платять мало. Хоч, наскільки я можу судити, рівень викладачів тут дуже високий.

— Чи не виникає у вас відчуття дискомфорту від того, що ви і діти, яких ви навчаєте, виросли в різних умовах і, можливо, не завжди можете зрозуміти одне одного?

— Я викладаю країнознавство — предмет, якого, наскільки я знаю, в інших школах немає. Учні попросили мене вести уроки тільки англійською мовою, що я й роблю. Оскільки ніяких обов’язкових програм з цього курсу немає, я розробив власний курс лекцій, що його обіцяють видати окремим підручником. Першу годину я розповідав дітям про американську історію — щоб вони зрозуміли американців як людей, збагнули національний характер цього народу. А другу годину повністю присвячував відповідям на запитання. Ми говорили про все, що цікавило дітей, — міста, науку, мистецтво, спорт…

Зі мною в цій школі працювали й інші вчителі з Америки. Наприклад, Сара Ловес. З нею діти зробили взагалі дивовижну річ: написали п’єсу за повістю Гоголя «Вій» і поставили її. Виявляється, в них такі акторські таланти — я вже не кажу про те, що це ж як треба було знати англійську!

Під час нашої з Джімом розмови була присутня класний керівник 10-го класу, викладач англійської мови Ірина Федорова. В рамках обміну вчителями вона побувала у США, і має можливість порівнювати методику вчителів різних країн.

«Звісно, одразу ж помічаєш різницю між нашими школами, — говорить пані Федорова. — Насамперед слід зазначити, що там створені умови для розвитку будь-якої особистості. Окрім звичайних і привілейованих, існують так звані альтернативні школи: там навчаються діти, що не вписуються навіть у дуже демократичні американські стандарти, — вагітні дівчатка, представники сексуальних меншин, наркомани тощо. Класів у нашому розумінні — з першого до випускного, один і той самий колектив — там теж немає. Вони «беруть класи» — історії, літератури і т.д. — і це бувають великі потоки по сотні-півтораста чоловік. У них так і кажуть: «Я з ним вивчаю математику» чи «Ми граємо в одній футбольній команді».

Класні кімнати можуть бути різними. Наприклад, без вікон (є штучне освітлення, кондиціонер). Урок — 50—55 хвилин, 5—10 хвилин перерви, велика перерва на ланч — годину-півтори. Заняття тривають до 15—16 години, потому спортивні заняття. Побутує не зовсім правильна думка, що в тамтешніх школах немає домашніх завдань. У старших класах вони дуже навіть практикуються — до зазначеного терміну необхідно виконати певну письмову роботу. На уроках в українських школах заведена класна чи індивідуальна робота, у них — групова.

Самі ж учителі приїздять до нас досить підготовленими. Завдяки Інтернету вони багато знають про Україну. А головне — приїжджають зі свіжим поглядом. І працюють не заради грошей, а заради інтересу. Ми настільки заклопотані нашим сьогоднішнім життям, необхідністю вижити в ньому, що іноді — чого гріха таїти — перетворюємося просто на викладачів свого предмету. Тим більше що ми таки всі — продукт ще радянської педагогіки.

Кожен американський учитель — індивідуальність, націлена на роботу з індивідуальностями. Вони розуміють, що діти є діти, — і вміють стати на один рівень з дітьми, розкрити здібності кожного. П’єса, поставлена Сарою, не просто показала акторські здібності її вихованців, а й поселила в них упевненість у собі, бо визнання вони здобули на міжнародному, можна сказати, рівні. А Джім, отримуючи десь із півсотні гривень зарплати, сумував лише з одного приводу: що він не встигає передати школярам усі свої знання. Та найголовніше, що дає учням присутність у школі американських учителів, — це спілкування з носіями живої мови, іншої культури».

Директор школи Тамара Попович переконана, що педагоги з Америки приносять у школу потребу постійного самовдосконалення. Великі дипломати («Це ваші внутрішні проблеми»), вони все ж дуже несхожі між собою, але кожен із них — особистість. Діти давно перестали сприймати американського вчителя як щось незвичайне: адже протягом цих років їх працювало аж семеро. Та цікавість до їхніх уроків не минає. Американці легко вписуються в нашу навчальну систему, в колектив. Одна з американок знайшла тут і свою долю: «лав сторі» Пемели Лілджіблад з хмельницьким інженером, що закінчилась весільним «хеппі ендом», сприймається в школі зовсім не як легенда, а як живе підтвердження тези, що всі ми — люди, і ніщо людське нам не чуже. А ще як свідчення того, що світ таки тісний, і жити в ньому цікавіше й просторіше з широко відчиненими вікнами: тоді й дихається легше, і бачиться далі, і відкриваються нові перспективи.