У точці біфуркації

Коли 1992 року в Києві проводили першу Міжнародну конференцію «Мова і культура» імені Сергія Бурага, мало хто вірив, що вона стане значною культурною подією не лише українського, а й світового рівня, і проходитиме щорічно. Звичайно, на початку 90-х у країні більше думали й говорили про економіку, і здавалося, що «культура може почекати».

Проте зміни, що відбулися в суспільстві, настільки вплинули на його психологію, мову, філософію, що тепер вже вони починають нам диктувати свої умови. І той шлях, яким ми підемо далі, нині багато в чому залежить від стану культури та її головної складової — мови.

— Культура завжди була й залишається актуальною, — стверджує Юрій ПАВЛЕНКО, доктор філософських наук, головний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, фахівець в галузі теорії цивілізаційного розвитку людства. — Економіка, врешті-решт, теж визначається культурою. Яскравий приклад — Японія. Після Другої світової війни за всіма економічними законами вона не мала ніяких шансів піднятися, у той час як в України після розпаду СРСР були найкращі стартові позиції для подальшого розвитку. Та оскільки культура визначає специфіку суспільства, його цінності, пріоритети, то, відповідно, залежно від культури кожної окремої людини, народу в цілому, у вирішальному ступені й залежить перспектива його розвитку.

— Виходить, від того, як ми сприймаємо живопис або висловлюємося рідною мовою залежить наше матеріальне становище?

— Так, хоча й не так прямолінійно. До розвалу СРСР у нас ще зберігалися певні (хоча не всі це усвідомлювали) мовні та культурні традиції дореволюційного часу. Не стільки Захід, скільки саме вони були реальною альтернативою (принаймні у 50—70-ті роки) тому, що відбувалося в нашій країні. В освічених людей того часу збереглася ще більш-менш нормальна лексика та ціннісні орієнтації.

На початку 90-х був узятий різкий крен у бік Заходу: як тоді хтось пожартував, «залізна завіса» проржавіла, і знизу потік весь «бруд». Спочатку стали сприймати в основному цей «бруд», який і донині через телебачення та інші засоби інформації йде з Заходу. Безумовно, і там є вищі цінності, але вони помітні найменше, вони не комерціалізовані, та, власне, й не можуть бути такими, тому для більшості населення вони практично недоступні, принаймні через засоби масової інформації.

— Найбільше від «згубного впливу Заходу», на мій погляд, постраждала мова: люди потихеньку починають ходити в театри, кіно, музеї, роблячи ці установи культури, до речі, досить дохідним бізнесом. Змусити ж усіх знову розмовляти правильно, неможливо.

— Мова, справді, дуже постраждала, причому як українська, так і російська, через безглузде запозичення зіпсованих англомовних форм і змішання мов: у багатьох сім’ях розмовляють російською мовою, а освіту перевели на українську. Те, над чим раніше сміялися, як над суржиком, дедалі більше почали вживати.

Власне, з історичного погляду тут немає нічого дивного. Така сама картина спостерігалася в Петровській Росії: коли після реформ Петра, а потім все XVIII століття і на початку XIX ринув масовий потік запозичених слів із різних мов — польської, французької, латини тощо. Тобто для епохи змін, це, загалом, закономірне явище. Проте таке масове та безглузде вживання запозичень ніяк не прикрашає ні російську, ні українську мови.

Крім того, на мій погляд, помітне явне погіршення знання як вітчизняної, так і світової літератури, образотворчого мистецтва, всього того, що пов’язано з поняттям «культура». Проте це теж, якоюсь мірою, закономірно: у кожного покоління свої пріоритети. Сучасна молодь ліпше за попередні покоління розуміється на техніці, комп’ютерах, знає іноземні мови, насамперед, англійську. Щось утрачається, щось набувається.

— З погляду історії цивілізацій, нас чекає такий розквіт, як після реформ Петра Першого, або навпаки — ще більший спад? У А.Дж.Тойнба є геніальне поняття — «абортивна цивілізація». Чи не є ми жертвами «історичного аборту»?

— Сучасна наука, зокрема синергетика, припускає, що з певної кризової ситуації, до якої входить система — у термінах синергетики, так звана точка біфуркації (коли система перебуває в незбалансованому стані) принципово можливий майже безкінечний спектр виходів. У реальності, звичайно, найвірогіднішими є кілька. Вони ведуть або до ускладнення самоорганізації системи — тобто до розвитку, або, навпаки — до спрощення, деградації з можливим застоєм або взагалі розпадом.

Ми нині саме перебуваємо в цій точці, або, може, точніше було б сказати, у смузі біфуркації. Теоретично, звичайно, у нас може бути й підйом, і застій, і спад із досить сильною деградацією. Конкретно сказати, що є імовірнішим, складно. Але те, що ми перебуваємо в зоні ризику, цілком зрозуміло.

— І наскільки сильно ми ризикуємо?

— Сьогодні у світі сформувалася група найрозвиненіших країн (Північна Америка, провідні країни Західної Європи, Японія, Південна Корея, Сінгапур та інші «далекосхідні тигри»), які вже перейшли в нову стадію розвитку людства. Раніш її називали постіндустріальною, а в останню чверть століття частіше називають інформаційним або, що більш точно (за М.Кастельсом), інформаціональним суспільством.

Ці країни, вийшовши на нові стартові позиції, розвиваються вже завдяки не стільки промисловості й, тим паче, не сільському господарству, скільки науково-технічним розробкам, насамперед, створенню, накопиченню та обертанню інформації. Вони перетворюються на свого роду монополістів розробки нових технологій, нових наукових концепцій.

Тоді як інші країни — так звана напівпериферія — мають або купувати в них ці технології, що вже від початку програмує їхнє відставання, або переходити в розряд аграрно-сировинної периферії, недієздатної не те що виробляти нові знання, технології, контролювати світову інформацію, а й навіть використовувати куплені або розміщені на їхніх територіях технології.

Україна поступово втрачає всі наявні переваги, які мала на кінець радянського періоду. Після проголошення незалежності новітні технології, найтонші, які вимагають найдбайливішого до себе ставлення сфери знань і розробки технологій, які принципово не можуть бути ринковими, оскільки не можуть швидко давати віддачу (але на їхній базі, врешті-решт, і отримують економічний прибуток), фактично знищили. Як наслідок ми взагалі позбавляємося шансів перейти з розряду напівпериферії в розряд країн інформаційного суспільства, із великою загрозою сповзти взагалі в систему периферії.

— А як же економічне зростання, про яке рапортує уряд?

— Деякі сфери виробництва останніми роками справді почали відроджуватися (чорна металургія, харчова промисловість), але це не те, що виводить на наступний етап розвитку. Це технології ХХ, а в чомусь і XIX століття. Звичайно, ще є деякі шанси прорватися в розряд розвинених країн світу, але ці можливості звужуються як шагренева шкіра, й перебуває на межі зникнення.

Не виключено, що ми можемо перетворитися на аграрно-сировинну країну, чому наразі перешкоджає досить високий освітній рівень населення, і наявність ще з радянських часів виробничих технологій. Та в перспективі не можна виключити наше сповзання на рівень латиноамериканських і навіть африканських країн.

— Як загибель імперії?

— Як деградація осколків імперії. Скажімо, у СРСР функціонував єдиний виробничий комплекс, єдина структура організації виробництва знань. Нині в результаті розпаду економічних і наукових зв’язків усі країни пострадянського простору багато втрачають. Найменше Росія, оскільки там залишилося більше потужностей і кадрів і тому можна налагодити якісь внутрішні цикли науково-технічного виробництва, виробництва високих технологій. Та в Росії теж далеко не райдужні перспективи, оскільки ставка робиться на сировинну базу, на отримання доходів від експорту нафти та газу, як у Лівії, де теж вистачає нафти й газу, що також не сприяє її прориву у бік країн інформаційного суспільства.

— Хочете сказати, що ці зміни в культурі більше свідчать про деградацію, ніж про розвиток? Хочеться думати, що ми просто повернулися в точку, де зупинилися 1917 року, і тепер рухаємося в потрібному напрямі.

— Що ж до культури, то деградація чи розвиток — поняття оцінні й, строго кажучи, не наукові, як і поняття прогресу: оцінки залежать від того, що нам більше подобається. Та от що, на мій погляд, безумовно свідчить про певну деградацію, то це рекламно-кліпова свідомість, що миготить. Інформації величезна кількість, вона пов’язана з великими грошима, які припускають рекламу того, на чому вони заробляються.

При цьому рівень осмислення, глибини аналізу, мені здається, втрачається. Тут ми можемо, порівнюючи з першою половиною ХХ століття, не кажучи вже про XVIII і XIX століття, вести мову про зникнення глобальних теоретичних підходів. Звичайно, у конкретних науках це зберігається, але якісь загальні світоглядні системи, як колись були великі філософські та релігійні системи, не з’являються. У цілому, культура стає більш поверхневою, більш площинною, «миготливою», що не припускає самостійного мислення, орієнтує людей на споживання, а не на критичне сприйняття вже готових продуктів.

— Можливо, йдеться про дедалі більшу спеціалізацію: у давнину всі займалися полюванням, а трохи пізніше з’явилися мисливці. Так і з філософією, якою в епоху Відродження балувалися багато хто, а нині лише дипломовані філософи. Загальний рівень падає, але спеціалізація підвищується?

— Згодний. Та я все-таки не ділив би чітко на «або — або», оскільки серйозні новаторські розробки припускають фундаментальну науку, яка нікуди не дінеться від загальносвітоглядних питань — хоча б на рівні мислення окремих геніїв, таких як Енштейн, Дарвін, Фрейд. Подальший науковий прорив навіть в окремих наукових сферах однаково має бути підкріплений теоретичними загальносвітоглядними тилами.

— За всіх часів зміна соціально-економічних формацій спричинялася до змін в культурі. Так, на мій погляд, і нині ми спостерігаємо слідом за появою інформаційного суспільства та інформаційної культурної революції, культуру нового суспільства. Хоча багато хто думає, що йдеться, швидше, про культуру та антикультуру.

— Для мене вся масова культура — антикультура. Культура припускає особистий творчий початок, орієнтований на вищі цінності, маскульт орієнтований на прибуток. Його мета — виробництво не культурних цінностей, а додаткового капіталу. Тобто підміняється сама природа культури: вона стає засобом обслуговування економічних або політичних інтересів.

— Чим загрожує людині неосвіченість, прекрасно розуміють і на Заході, де культура давно стала тією демаркаційною межею, яка розділяє суспільство на еліту й робочих конячок. З огляду на те, що саме розвинені країни диктують світу правила гри, чи не побудуємо ми з часом світ, описаний ще Гербертом Уельсом, у котрому всіма благами цивілізації користується правляча еліта — решта приречені лише на каторжну працю під землею?

— Західне суспільство здатне забезпечити нормальний життєвий рівень практично всім. Та управляти масами зручніше тоді, коли вони менше думають і зайняті ділом. Пам’ятаєте відому римську тезу: хліба та видовищ? Хліба вистачає, видовищ скільки завгодно, і для основної маси населення в будь-якій країні більшого й не треба.

— Якщо колись у кожній державі існувала своя еліта, то при сучасній глобалізації світу можуть з’явитися цілі держави панів.

— Справді, останнім часом дедалі більше зростає розрив між передовими країнами й тими, що деградують. Та не все так однозначно. У світі нині відбувається прорив двох гігантів, які інтенсивно розвиваються — Китаю та Індії. Нинішню гегемонію Заходу може припинити Схід, який відродився. Америка дедалі більше грузне у війні з мусульманським світом, що її, прямо скажемо, не посилює. Вона перестає бути й великим культурним плавильним котлом: окремі її етнічні групи (латиноамериканці, китайці, індійці тощо), живучи за американськими законами, навчилися функціонувати самостійно, зберігаючи власні традиції та мову.

— Тобто дестабілізація відбувається не лише в Україні?

— Це всесвітній процес. Проте деякі країни реально знаходяться на підйомі й вийшли на якусь певну перспективу розвитку — наприклад, Китай і Індія. Інші цілком задоволені тим, що мають (Західна Європа), їм не треба більшого, але хотіли б, щоб їх не чіпали й залишили все, що в них є. Америка, володіючи основним світовим капіталом, не може його не контролювати, а тому їй потрібен, в ідеалі, контроль над усім світом. Тому вона й орієнтована на експансію під найпримітивнішими ідеологічними гаслами. Для пострадянських же країн, серед них і Україна, а також країн Латинської Америки й мусульманського світу можна припустити сприятливі форми розвитку, проте не менш імовірні перспективи стагнації та навіть деградації.

…Якщо, зрозуміло, вчасно не змінимо ставлення до власної науки, освіти, мови, традицій, словом, усього того, що й становить поняття «культура».