Те, чого ми не знаємо, може вбити

Так ще в 60-ті роки говорив про вплив медіа на суспільство один із фундаторів американського телебачення Фред Френдлі. А все, про що сьогодні людина дізнається або не дізнається, пов’язується вже виключно з медіа, і найчастіше — з електронними. В Україні дуже незначним є розуміння того, наскільки суспільство є медіазалежним, і що лише медіаграмотність аудиторії є єдиною запорукою протистояння маніпуляціям ЗМІ та через ЗМІ. Втім, медіаграмотність самої журналістської індустрії в Україні на сьогодні видається досить серйозною проблемою. Як зробити так, щоб зникла можливість маніпулювати самими журналістами?

Усе починається з фактичної відсутності якісної журналістської освіти. Багато вітчизняних медійників жартують, що найкращий журналіст той, хто ніколи не мав журналістської освіти, а численні випускники журналістських факультетів, коли з’являються в н’юзрумах, лише доводять, що це не жарт. Це велика частина великої проблеми якості української журналістики. Коли п’ять років тому в Києво-Могилянській академії започатковували Школу журналістики, в успіх цієї програми вірили одиниці — існувало надто багато зовнішніх адміністративних перепон, які доводилося долати: і небажання ліцензувати програму, і спротив уже існуючих інституцій, що розглядали журналістську освіту як престижний та прибутковий сектор, де конкуренти непотрібні. Ми під шаленим тиском пройшли ліцензування та акредитацію, намагаючись позбутися нашарувань радянської журналістської школи, що продовжують нав’язуватися існуючою системою вищої освіти у вигляді хибної філософії та неможливих вимог щодо наповнення навчальних планів, формування груп та навантаження викладачів. Однією з головних претензій було те, що наша школа є магістерською програмою і бере на навчання студентів із різними базовими спеціальностями, іноді жодним чином не пов’язаних із журналістикою. Виявляється, в українських умовах менш ніж за п’ять років журналіста навчити не можна. Але чим Україна відрізняється від Британії, США чи Франції, де за два роки (а в Колумбійському університеті навіть за рік) вдається дати студентові всі потрібні знання та навички, щоб стати журналістом?

Існує кілька ключових, непереборних проблем, які стояли на шляху реформування журналістської освіти. По-перше, це абсолютно фальшива філософія викладання журналістики як науки, прив’язаної до філології. Журналістика не є і ніколи не була наукою, хоча би тому, що так нікому й не вдалося досі знайти предмета вивчення! Є лише окремі сектори журналістики, які застосовують наукові методи дослідження. Але бути наукою і використовувати наукові методи — це різні речі. Наприклад, теорія масових комунікацій, що знаходиться на межі різних академічних дисциплін — соціології, філософії, антропології — чи методи дослідження в медіа, що знаходяться на межі соціології, психології, статистики, математики. Це дуже важливі частини будь-якої журналістської освіти, але вони не дають журналістам надзвичайно важливого інструменту в подальшій роботі — навичок писати тексти, робити радіорепортаж, знімати і монтувати сюжет. Філологія чи література в цьому не допоможуть. Адже журналістика далеко не в першу чергу передбачає писати красиво і творчо. Передусім — це здатність і вміння швидко збирати факти, швидко розуміти їх цінність, швидко й об’єктивно доносити їх до аудиторії. Моя колега з Лідського університету (Великобританія) Джудіт Стемпер говорить студентам завжди так: «Якщо вам хочеться займатися творчістю — йдіть до театральної школи. Якщо ви прийшли в школу журналістики — готуйтеся до цікавої, але рутинної роботи». І в цій роботі переважають не стільки знання чи натхнення, скільки навички та відданість професії.

Основне досягнення нашої школи за цей час — визначення кількох стратегічних речей.

По-перше, було досить чітко визначено місію, яка збігається з місією будь-якої західної медійної школи: якісне навчання студентів та вплив на медійну галузь шляхом підвищення стандартів і конструктивної критики того, що відбувається в галузі. Центр медіареформ, створений при Могилянській школі журналістики, зайнятий як розвитком галузі через семінари, тренінги, професійні конкурси, так і її критикою.

По-друге, було вироблено принципово нову філософію освіти, що істотно вплинула і на формування навчальних планів, і на підбір викладачів. Основною проблемою було згадане розуміння журналістики як науки і ставлення студентів до неї як до творчості, що вимагає пошуку натхнення. Потрібно було також подолати стереотип журналістики як хорошого місця для тих, хто пише вірші та цікавиться лише тим, як писати про культуру. Основним спрямуванням школи стають новини та висвітлення поточних суспільно важливих подій (news & current affairs) для різних типів медіа. Ми свідомо не запроваджували спеціалізацій, а навчаємо студентів працювати для телебачення, радіо, друкованих ЗМІ та нових медіа.

По-третє, було чітко визначено принцип навчання — learning by doing — навчання через роботу. Основний наголос під час навчання робиться на практичні навички та постійне їх застосування й удосконалення під керівництвом викладачів, що мають досвід практичної роботи у ЗМІ. Для цього було відкрито телевізійну новинну студію, де щоп’ятниці «в ефір» (симуляція прямого ефіру) виходять справжні новини — «Епізоди». Студенти самі знімають сюжети, пишуть, монтують і видають програму в ефір. Щотижня вони змінюють одне одного — кожен зможе спробувати себе у будь-якій професії: і «пишучій», і технічній. Таким чином ми не розділяємо творчість і техніку, і це також відповідає західним стандартам, коли журналіст повинен сам відзняти сюжет, змонтувати, зробити радіосюжет і потім адаптувати його для веб-ресурсу. З наступної осені студенти почнуть готувати також новини для «Молодого радіо» і в межах мультимедійного курсу — справжню газету та журнал.

Таке залучення студента до виробничого процесу важливе з кількох причин. По-перше, дає навички, які згодом будуть потрібні у роботі. По-друге, — можливість максимально наблизити умови навчання до умов майбутньої професії. Лише в процесі навчання студенти починають розуміти, що є такі поняття як дедлайн, поза яким журналістський доробок не існує, робота в команді (бо якщо ви не блогер — ви завжди в команді), що не існує нормованого робочого часу — увесь час, який йде на виконання завдання, — робочий. До речі, дуже цікаво спостерігати за тим, як повільно, але невпинно відбуваються зміни в уявленні і ставленні студентів до часу. Це також цілком вписується в західний підхід до навчання за такими програмами. Наприклад, навчання в Школі журналістики Колумбійського університету (США) триває лише один рік, але передбачає повну зайнятість і суто практичний характер.

Практичні доробки є важливими також тому, що привчають майбутнього журналіста до аудиторії та стимулюють прагнення до високої якості. Тому вже сьогодні на новинні прямі ефіри ми запрошуємо багато гостей з-поміж наших університетських колег та професіональних журналістів. З наступного року вся продукція студентів буде одразу ставати публічним надбанням — вона з’являтиметься на нашому сайті.

Є, нарешті, третя користь — все зроблене студентом за два роки він може збирати для свого портфоліо, що стане у пригоді під час пошуку роботодавця.

Хочу навести слова Марека Бекермана, консультанта BBC World Service Trust, який здійснює проект із реформування журналістської освіти в Україні, про те, що українська медійна система має заговорити спільною мовою з міжнародною й оперувати тими ж поняттями, стандартами та категоріями. Великий вплив на творення Могилянської школи журналістики справили міжнародні проекти, в яких брала участь школа. Першим із них була співпраця з Лідським університетом (Великобританія) та Британським агентством з розвитку (DFID). Нині школа співпрацює з Огайським університетом в рамках великого проекту Державного департаменту США. Попри звинувачення колег з інших університетів, які повторюють, що Могилянка в цілому, а наша школа зокрема, — перегодована західними грантами качка, безперечним є те, що без такої підтримки школа просто не відбулася б, хоча й починалася вона з одного стола і стільця. Адже журналістська освіта — одна з найдорожчих, лише природничі науки потребують більшого фінансування. Медіа сьогодні — це високі технології. Пояснювати нині на дошці — означає займатися профанацією.

Утім, гранти — це не тільки гроші, а перш за все ноу-хау, трансфер технологій викладання. Надзвичайно важливі для якісного навчання розроблення та запровадження нових курсів, що відповідають вимогам часу. Цієї зими вперше було введено інтерактивний курс «Міжнародні медіасистеми» між Огайо та Києво-Могилянською академією: з допомогою відеокамер, з’єднаних через Інтернет, викладачі могли викладати обом аудиторіям одночасно, студенти обмінювалися презентаціями, запрошувалися гості, які розповідали про громадське телебачення в США чи про те, чому його немає в Україні. Цей проект дозволив також запрошувати американських викладачів. Минулого триместру це був професор Ерік Вільямс, який викладав відеовиробництво та виробництво теленовин, торік це було викладання основ документалістики.

Надзвичайно важливим є проект співпраці з Інститутом масової інформації (ІМІ), який дає можливість запрошувати французьких журналістів для викладання студентам Могилянської школи журналістики у вигляді тижневих тренінгів — із міжнародної журналістики, журналістського розслідування, виробництва газети. А кожні півроку найкращий студент школи дістає можливість інтернатури протягом місяця у французьких ЗМІ.

Одна з найбільших проблем сучасної медіаосвіти — це так звана перша робота. Нашим студентам це зрозуміти поки що досить важко, бо роботи навколо — різної якості, рівня, оплачуваності — досить багато, і більшість дістає пропозиції від роботодавців, ще коли навчається в школі. Так відбувається лише тому, що ринок медіа шалено розвивається, а ринку відповідної освіти не існує. В такому вакуумі роботодавці готові брати будь-кого, хто хоча б приблизно відповідає вимогам.

На Заході все навпаки. Наприклад, у Франції нових робочих місць у ЗМІ фактично не виникає, а зі старих ніхто не хоче йти, бо немає куди. Конкурси в престижні заклади журналістської освіти — від 40—60 претендентів на місце у Лілльській школі, до 100—200 у Сорбонні. В Британії, наприклад, на вакансію театрального критика в журналі Time Out претендувало 1800 журналістів, а випускники журналістських програм університетів роками працюють інтернами (безоплатно) на BBC, аби отримати відповідний запис у резюме. Не менш складна ситуація з першою роботою і в США, де робота для початківців якщо і знаходиться, то на найменших і найнепрестижніших місцевих ринках. Тому в інтересах студентів від навчання взяти все по максимуму, щоб стати більш привабливим для роботодавця. Крім того, бажання вчитися підкріплюється ще одним серйозним стимулом: платнею за навчання, що становить як мінімум кілька десятків тисяч євро на рік. Часто це не гранти, а банківські кредити, які потім доведеться повертати. Адже освіта — то не лише диплом, а передусім знання та вміння, що, разом з інформацією, є найдорожчим товаром у сучасному світі.

Ще один чинник, який впливає на медіаосвіту, — вплив самої медіаіндустрії. Чого вона хоче від нашого студента (і не лише українська, а міжнародна, глобалізована) сьогодні і чого вона захоче від медіапрофесіонала завтра? Чи повинні ті, хто працює в медіаосвіті, взагалі орієнтуватися на медіаіндустрію? Більшість українських професорів таке запитання взагалі вважають за нонсенс, а саму медіаіндустрію — за примітивну пародію на те високе мистецтво, яке вони викладають. Таке уявлення відповідає переконанням самих медіаосвітян, але вже давно не відповідає дійсності. Медіагалузь хоче якісних професіоналів. Але поки що не хоче за це платити. Наприклад, у тій же Франції певний відсоток прибутку медіаіндустрії йде на освіту, в Британії медіапрофесіонали активно залучені до процесу викладання, у США вся медіаосвіта тримається на грантах та спонсорській підтримці медіагалузі, яка відкриває і спонсорує школи. В українських умовах такі ідеї лише починають з’являтися. Наприклад, проект студентських теленовин був би неможливим без підтримки телеканалу СТБ. Утім, є й інші приклади. Досить велике здивування викликала відповідь одного з провідних українських телеканалів про те, що їм ніколи витрачати свій дорогоцінний час на екскурсії для студентів. Це свідчить про те, що в самій медіагалузі не існує довготермінової стратегії розвитку і ніхто не хоче робити внесок у майбутнє за рахунок перспективних довготермінових інвестицій в медійну освіту. Однак саме так цю галузь можна було би зробити більш професіональною, ефективною, технологічною і, врешті-решт, етичною.

Небажання визнати колишні помилки, нездатність працювати по-новому та неспроможність зрозуміти вимоги часу до журналістської освіти залишають її в такому стані, коли шкода від неї набагато більша, аніж користь. Ця система не лише не реформується, але й намагається себе законсервувати. Часто від представників різних українських університетів можна почути досить щиру точку зору, що, мовляв, наша система журналістської освіти найкраща, бо вона академічна, тому ми не повинні дати Болонському процесові знищити наші досягнення. Навпаки — прийде час, коли європейські університети, не кажучи вже про американські, прийдуть до нас, аби запозичити наші досягнення... Ілюзії, які вбивають...