ШКОЛА: 12-БАЛЬНИЙ ШТОРМ ШКОЛУ ШТОРМИТЬ ЧЕРЕЗ НЕВИПРАВДАНО ФОРСОВАНЕ ВПРОВАДЖЕННЯ 12- БАЛЬНОЇ ШКАЛИ ОЦІНОК. ОДНАК ПІДСТАВ ДЛЯ ОСОБЛИВОГО ЗАНЕПОКОЄННЯ НЕМАЄ

У впровадженій майже двоє століть тому англійцем Френсісом Бофортом умовній шкалі оцінки сили вітру (точніше — швидкості руху повітря в приземному шарі) найжахливішим вважається 12- бальний ураган зі швидкістю вітру від 32,7 м/с. Віддавши опісля майже тридцять років життя менеджменту (тобто керуванню всією гідрографічною службою тодішньої абсолютної володарки океанів та морів), науковець-адмірал не знайшов часу на вдосконалення своєї шкали. Тоді як це слід було зробити бодай тому, що на Землі є чимало регіонів, де швидкість ураганних вітрів сягає понад 50 м/с, а вже під час такого явища, як торнадо, рух повітря можна порівняти чи не зі швидкістю реактивного літака. Сьогодні існують різні «розширені» варіанти шкали Бофорта, але найраціональніша з них — 17-бальна зі стелею застосовності 58—65м/с, у рамках якої Бофортів ураган — просто пустун-вітерець, порівняно з 17-бальним ураганом, який не залишає каменя на камені.

Цим екскурсом я хотів лише підкреслити той факт, що зростання напруги в школах, множення вимог місцевих управлінь освіти до вчителів у найкоротший термін «виконати й перевиконати» (радянські звички менеджменту і глибина слухняності збережені в державній шкільній системі майже повністю) — далеко не гірше, що могло статися. Звісно, ситуація складна, але її можна виправити. Ще не пізно зняти психічну напругу тимчасовим дозволом використовувати в шкільній практиці стару та нову шкали оцінок, а також провести поглиблене дослідження реальної ефективності новації.

Обмежимося аналізом двох простих питань: які шкали оцінок існують в інших країнах? І як вплине розширення шкали на процедуру оцінювання знань?

Нижче — таблиця, де автор помістив запозичені з офіційних закордонних джерел основні шкали оцінок майже 130 країн, що застосовуються для важливих іспитів (шкільних рубіжних, випускних, вузівських тощо).

Як бачимо, жодна країна світу не використовує шкали 1—12, котра має парну кількість балів. З такою системою оцінювання ми — абсолютно оригінальні, але радіти цій обставині можна лише в тому разі, коли існує надія на приєднання до нас усіх інших країн Європи та світу. Себто на перетворення української шкали на загальносвітову.

Чи існує така надія? На жаль, анінайменшої.

Протягом століття, що минає, багато країн, наштовхуючись на необхідність поліпшення системи оцінювання, вдосконалювали засоби, що застосовуються для цього. Було залучено кілька розділів сучасної математики, досягнення педагогіки й психології, нарешті, створено основи доцимології (термін, можливо, походить від грецького dokimasia, так називали анкету, яку використовували для добору гідних державної служби осіб з-поміж багатьох претендентів) і педагогічної кваліметрії. Лідером стали США, що було пов’язано з відсутністю в цій країні поняття «шкільні стандарти», — кожна школа має неймовірну для нас свободу вибору програм навчання, багатьох предметів, обсягу інформації з кожного з них, методик викладання та ін.

Не набагато простіша ситуація у вищій освіті Сполучених Штатів, де є кілька тисяч вузів, що поділяються на силу-силенну рівнів з огляду на вимоги до абітурієнтів. Американці розробили складну систему тестових завдань, що містять десятки (іноді — сотні) окремих запитань чи нескладних задач. Множинність їх дає можливість із незначною по-хибкою диференціювати всіх учнів на десятки підрівнів, максимально полегшуючи випускникам шкіл вибір відповідного вузу.

Чи ідеальна ця система? Звісно — ні. Не тільки європейські вчені-педагоги, що мають власні освітні традиції, а й самі американці знаходять вади в абсолютизації тестування та нехтуванні багатьма іншими засобами педагогічних вимірів. Не дивно, що досі країни Старого Світу, широко використовуючи єдині навчальні плани в шкільній системі, лише у виняткових випадках звертаються до американських тестів і шкал зі 101 балом (або більше). Та все ж поступово набирають силу два процеси: а) зниження уніфікації в навчальних планах і зростання диверсифікації учнів за профілями підготовки й змісту остаточних знань; б) прагнення модифікувати педагогічні виміри для вирішення нових завдань, у тому числі пов’язаних з утворенням дуже тісних регіональних політико-економічних союзів країн і початком усесвітніх, так би мовити, залежності-зближення.

Досить помітний наслідок цих процесів — поступове збільшення кількості країн, що використовують «рейтингову шкалу» 0—100 (або її скорочений варіант 0,1,...10). Легко передбачити, що подальше розширення мобільності учнів та студентів і «розмноження» союзів країн (або інших форм інтеграції) неминуче приведе до зміцнення позиції шкал 0—10 і/або 0— 100. Отже, реалізована в Україні спроба розширити шкалу виміру — рух у потрібному напрямку під перспективним гаслом поглиблення демократизації шкільного життя й рівня поваги до особистості учнів. Сумніви викликає не це, а лише шкала оцінки: чому 1—12, а не пропонована багатьма українськими вченими 1—10?

Є безліч причин вважати шкали з непарною кількістю балів набагато кращими за всі ті, що мають парне число. Одна з головних спрощено може бути викладена так: кількісні характеристики людей, якщо їх вимірювати точно й об’єктивно, розподілені за дзвоновидною кривою Гаусса, яка має один максимум. У шкалі 0—10 усередині міститься 5, у шкалі 1—12 — бали 6 і 7. Отже, 11-бальна шкала узгодиться з кривою Гаусса, наша 12-бальна їй відверто суперечить. Рамки статті не дозволяють розширити нашу аргументацію на користь 0—10 іншими аргументами. Незаперечно одне: у майбутньому вар-то перейти до шкали 0—10, виставляючи «10» надзвичайно рідко тим унікальним учням, чиї знання в охопленій іспитом (тестом) темі переважають знання вчителя.

Час у нас для такого переходу є — багато країн продовжують задовольнятися шкалами з 3, 4, 5 і 6 балами. У кількох державах одночасно використовують одразу кілька шкал (в окремих — їх досить багато). Чимало навчальних закладів прагнуть використовувати автономію для створення відмінностей від сусідів. У таких випадках застосування власної шкали виявляється простим і спокусливим методом продемонструвати свою особливість та оригінальність. Отже, уніфікація шкал оцінки для всієї планети — не найближче майбутнє.

Починаючи працювати над цією статтею, автор особливо уважно шукав матеріал у педагогічній пресі про вплив розширення шкали оцінювання на витрати фізичних та інтелектуальних зусиль учителів. Поки що нічого немає. Йдуть публікації переважно хвалебного характеру з акцентуванням, зокрема, на можливості диференціації групи відмінників на «кращих», «середніх» і «гірших». Але невже неочевидно — для об’єктивності докладнішого поділу учнів і чіткого виявлення оцінки (7? Чи краще 8?) учитель просто зобов’язаний поставити не одне-двоє запитань, чого цілком достатньо було в старій шкалі 2—5, а набагато більше! Авторський досвід викладання в старшій середній школі і вузах у тому числі, застосування різних форм опитування й вимірювання дозволяє стверджувати — витрати часу вчителя мають зрости мінімум удвічі, максимум — учетверо. Якщо ж діяти за старими нормами часу опитування (вимірювань), не залучаючи принципово нових засобів — оцінки найчастіше виставлятимуть «середньостельно». І з такою високою непевністю, що колонади нових (можна припустити — невиправдано часто двозначних) оцінок нічим за результативністю, ефективністю й інформативністю не перевершать старі.

На завершення — пропозиції. По-перше, пригляньтеся до шкільної практики дуже зваженої, успішної та раціональної країни, якою є Нідерлан-ди. Не будемо гаяти час на пояснення того факту, що багато освітніх новацій цієї невеликої держави дедалі частіше визнаються за взірець удалих рішень і запозичуються іншими країнами. Поза сумнівом, голландська шкала 0—10 поки що виграє у всіх інших за швидкістю поширення. Краще врахувати цю обставину заздалегідь.

Друга пропозиція — без зволікання істотно збільшити зарплату вчителеві. Якщо цього не зробити, можна очікувати судових позовів із боку вчительських організацій чи окремих осіб. Оскільки значне розширення функцій без належної фінансової компенсації цілком може суперечити законодавству України про працю, а також Конвенції про права людини.