ШКОЛА, ЗАГУБЛЕНА У ЗАВТРАШНЬОМУ ДНІ

Павлиш... Маленьке селище, яке загубилося в неозорих степах Кіровоградщини. На високому пагорбку при дорозі стоїть будинок із червоної цегли, споруджений майже сто років тому. Це — знаменита на весь світ Павлиська школа, у якій двадцять два роки пропрацював найвидатніший педагог сучасності Василь Сухомлинський.

Павлиські університети

Ми сьогодні дуже багато говоримо про особистісноорієнтовану, толерантну педагогіку, важливість психологічного мікроклімату в школі, плідної співпраці вчителів та батьків і т.п. Парадокс, але дуже багато людей або не знають, або зумисне не акцентують уваги на тому, що практично всі магістральні педагогічні нововведення останніх років родом саме з Павлиша.

Візьмемо ту ж таки сучасну «оцінкову» політику — будь-який бал сьогодні трактується як демонстрація рівня успішності учня. А в Павлиській середній школі виховання без покарання є основним принципом роботи всього педколективу вже півстоліття! Оцінку Сухомлинський розглядав як винагороду за працю, а не покарання за лінь. Він шанував «дитяче незнання». Місяць, півроку, рік у дитини «може щось не виходити, однак настане час — навчиться». Оскільки свідомість дитини — могутня, але повільна ріка, і в кожного вона має свою швидкість, небезпідставно стверджував Василь Олександрович.

«Я не з пальця висмоктав істину, що наших дітей можна виховувати лише добром, лише ласкою, без покарань... І якщо в масовому масштабі, в усіх школах зробити це неможливо, то не тому, що виховання без покарання неможливе, а тому, що багато вчителів не вміють виховувати без покарань. Якщо ви хочете, щоб у нашій країні не було злочинців... — виховуйте дітей без покарань». І чому правоту цих мудрих слів ми усвідомили тільки через півстоліття?..

Лише нині, задекларувавши курс на впровадження особистісноорієнтованих навчальних технологій та методів виховання, ми прибили до ганебного стовпа таке поширене в нашій школі явище, як зубріння. І в цьому питанні Сухомлинський на кілька десятиліть випередив час. Він завжди підкреслював, що навчання не дасть бажаного результату, якщо вчитель нав’язує учневі як першорядну мету: «Вивчити, запам’ятати!» Шкода зубріння величезна — воно мимоволі знищує основні ідеї навчального предмета. Сподіватися лише на формальне заучування готових формул і вважати, що ми розв’яжемо всі завдання з формування всебічно розвиненої особистості, було б занадто великим спрощенням, писав видатний педагог.

У виховній роботі важливий і зміст матеріалу, і тон розмови, і зовнішній вигляд учителя, і манера його поведінки. Діти миттєво вловлюють фальш слів, якщо вони не відповідають моральним переконанням вихователя. «Багато бід виховання кореняться саме в тому, що найчастіше вихованця закликають іти за прапором, тоді як цього прапора ніхто не несе». Чи не нам, сьогоднішнім, хто часом так багато й палко сперечається про причини моральної деградації підростаючого покоління, адресовані ці слова?

Ми лише зараз починаємо розуміти необхідність того, що вже дуже давно практикують у всіх цивілізованих країнах: малюки початкових класів і учні середньої — старшої школи мають навчатися в різних приміщеннях. Павлиська середня школа і в цьому плані попереду всієї України. Напевно, саме цей навчальний заклад був першим, де запрацювала і школа для батьків — «Батьківський університет». Характерно, що Сухомлинський наполягав: саджати матусь-татусів за парту, коли їхні діти переступають поріг десятирічки, пізно. Тому, коли потенційним школярам виповнювалося чотири роки, він запрошував їхніх батьків у спеціально створений для них «вуз». Заняття там проходили двічі на місяць і користь приносили безсумнівну. Коли через два роки хлопчики й дівчатка ставали учнями, працювати вчителям і з ними, і з їхніми батьками було набагато легше. Оскільки на той час педагоги й мами-тати новоспечених школярів ставали справжніми однодумцями. До речі, і «свіже» віяння — садити за парти шестирічних — у Павлиші успішно практикують (на хвилиночку) вже 40 років.

І музеї бувають... живими

Після смерті великого педагога і мислителя при Павлиській школі відкрили музей В.О.Сухомлинського. У 1973 р. він набув статусу державного педагогічно-меморіального. Сьогодні у його фондах майже 18,5 тис. одиниць зберігання. Серед них — особисті речі родини Сухомлинських, рукописи, сімейна бібліотека, творчі роботи учнів школи.

У музеї — безліч цікавого. Приміром, діючі моделі електромобіля, сівалки, віялки, молотарки. Виявляється, усе це діти виготовили своїми руками й активно використовували. Зокрема верстати на повну потужність працювали під час підготовки до свята врожаю. На пришкільній ділянці хлопчики й дівчатка вирощували хліб, збирали та обробляли його, а потім випікали запашні паляниці. Розглядаючи рукотворні дива, по-хорошому заздрила павлиським учням і згадувала свої шкільні уроки праці, де ми місяцями займалися вельми «цікавою» справою — клеїли картонні коробки. Адже, погодьтеся, прищепити любов до праці можна, лише перетворивши її на захоплююче і творче заняття.

Дуже багато цікавого про самого Василя Олександровича знає директор музею Зоя Ткаченко. Напевно, не багатьом відомо, що Сухомлинський, сам викладач української мови та літератури, самотужки вивчив усю(!) шкільну програму і без проблем міг замінити будь-якого вчителя в будь-якому класі. Або ось така характерна деталь: усі двадцять два роки свого павлиського директорування Василь Олександрович щодня зустрічав кожного учня на порозі школи. Знав усіх на ім’я, для всіх знаходив добре слово...

Зберігається в музеї й особиста бібліотека Сухомлинського (правда, не всі 19 тисяч, а близько 7 тисяч томів). Педагог дозволяв користуватися нею не лише своїм колегам, а й вихованцям. Кожен із них міг зайти у квартиру директора, що розміщувалася тут-таки, у приміщенні школи, і взяти будь-яку книжку. Традиція збереглася досі. При цьому, слід підкреслити особливо, бібліотека перебуває в чудовому стані.

Я довго не могла сформулювати своїх відчуттів після відвідин музею В.О.Сухомлинського. І нарешті зрозуміла, у чому його незвичайність: усі тутешні експонати... живі. Життя музею — не лише екскурсії для гостей і заходи, приурочені до знаменних дат. Тут працює клуб юних сухомлинців—учнів Павлиської школи «З поглядом у майбутнє». Вони вивчають спадщину свого славетного земляка, архівні матеріали, пишуть статті до місцевої газети, працюють екскурсоводами, ведуть великий пошук — збирають дані про тих, хто навчався в школі, коли директором був Василь Олександрович. Діти також доглядають за могилами Сухомлинського та його матері. А ще власноруч роблять маленькі сувеніри, які дарують кожному, хто відвідує музей, — значки у формі маленького серця, виготовленого з червоної тканини. І, розлетівшись у США, Японію, Китай — в усі куточки планети, — вони завжди нагадуватимуть про велику Людину та Вчителя, який «серце віддав дітям».

«Чуття єдиної родини»

Як я неодноразово згадувала, ідеї Василя Сухомлинського ось уже півстоліття успішно втілюються в його рідній школі. Та й як може бути інакше, якщо досі тут викладають учителі, котрі починали працювати під його керівництвом, якщо практично кожен третій педагог — випускник цієї школи? До слова, за останні 50 років учителями стали понад п’ятсот вихованців Павлиської середньої школи.

Цілорічно проходять тут заняття знаменитої «Школи радості» Сухомлинського — уроки мислення в «зелених» класах. Цей своєрідний навчальний заклад під голубим небом Василь Олександрович заснував для розв’язання головного педагогічного завдання: розвитку розумових, фізичних та емоційно-естетичних задатків і здібностей дітей. Тематиці таких уроків завжди надавалося велике значення. Як і в часи Сухомлинського, для кожного класу вчителі розробляють оригінальні плани «зелених» занять, різних за складністю та сценаріями. Основна мета «Школи радості» — допомогти дітям зрозуміти й полюбити природу, розібратися у взаємозв’язках живого та неживого в ній і, звісно, навчитися мислити, робити умовиводи. Характерно, що уроки мислення проходять не самі по собі, відразу після них розпочинаються уроки доладного мовлення. Тобто вже в класі діти обговорюють побачене, придумують на задану тему казки, вірші, пишуть етюди. З творчістю юних жителів Павлиша може ознайомитися кожен бажаючий — у шкільному музеї зберігається 80 томів самих лише казок, які належать перу юних Андерсенів та Перро.

У своїй книжці «Павлиська середня школа» Василь Олександрович писав: «Наш педагогічний колектив — творче об’єднання однодумців, у якому кожен робить свій індивідуальний внесок у колективну творчість, кожен, збагачуючись духовно завдяки творчості колективу, водночас збагачує своїх товаришів». Відвідавши Павлиську школу сьогодні, розумієш — те ж саме можна сказати і про її нинішню дружну викладацьку сім’ю. А в тому, що це справді сім’я однодумців, сумніватися не доводиться: красномовне й переконливе свідчення того — дбайливе і трепетне ставлення до спадщини свого великого земляка, її постійне примноження. Скажімо, для молодих викладачів школи працює клуб «Ми — сухомлиністи». Його члени відвідують уроки старших колег, студіюють праці свого славетного земляка. А як «іспит» мають представити на суд шкільної педагогічної громадськості власні практичні напрацювання, де творчо, по-новому інтерпретують ідеї Сухомлинського. Отож, як бачимо, сьогоднішня політика «партії» й у вчительському питанні (кожен педагог повинен творчо підходити до своєї роботи) дуже давно стала для павлиських викладачів невід’ємною частиною їхньої фахової діяльності.

Годинами може нинішній директор Павлиської середньоосвітньої школи Катерина Деркач розповідати і про тутешні традиційні «фірмові» свята. Ось свято врожаю, про яке вже згадувала вище. Учні самі сіють на пришкільній ділянці пшеницю, доглядають її, збирають, обробляють і випікають (звісно, з допомогою старших) хліб. Потім на площі перед школою влаштовують диво-бенкет: ставлять столи, на них — фрукти зі шкільного саду Матері, виноград із виноградника, посадженого самим Сухомлинським, різна домашня їжа. Приходять на торжество всі — і батьки дітей, і вчителі, і колишні учні школи. А ви запитуєте, звідки береться справжнє, щире «чуття єдиної родини»…

Двічі на рік проходить у Павлиші і свято казки: 28 вересня, у день народження Василя Олександровича, і навесні, в останній день навчання. Травнева вистава «прописалася» на мальовничому «Бабусиному узліссі» і є таким собі театральним міні-фестивалем. Діти інсценують українську народну казку, казку, написану Сухомлинським, і свою власну, що пройшла перед цим жорсткий конкурсний відбір.

На жаль, не такі райдужні будні Павлиської школи та педагогічно-меморіального музею. Причина банальна: для забезпечення належного рівня їх життєдіяльності просто бракує коштів. Ремонти проводяться силами батьків, музей хоч і державний, проте цей високий статус нічим не підкріплено. Правда, наступного року, у зв’язку з 85-літтям від дня народження В.Сухомлинського, Павлиську середню школу планують «ощасливити»: перевести на фінансування з держбюджету, яке передбачає хоч якісь кошти на зміцнення матеріально-технічної бази.

«Коли людина здійснює той чи інший моральний вчинок, то вона цим ще не доброчесна: вона доброчесна лише в тому разі, якщо цей спосіб поведінки є постійною рисою її характеру», — написав свого часу ще один видатний мислитель, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Ну невже тільки великим дано усвідомлювати сенс прописних істин?..