Ректор Тернопільського національного економічного університету Сергій Юрій: «Освіта і наука повинні стати пріоритетними напрямами для держави, адже від них залежить її майбутнє»

«Українські вузи штампують неуків за гроші і з задоволенням» — з таким підзаголовком вийшла стаття в одному з авторитетних видань країни. Автори стверджують, що в Україні, з одного боку, спостерігається справжній бум вищої освіти — кількість охочих здобути диплом з кожним роком збільшується, а з другого відбувається її девальвація, бо документ про вищу освіту сьогодні часто-густо зовсім нічого не говорить про рівень знань його власника.

У країні процвітає торгівля рефератами, курсовими та дипломними роботами: за неофіційними даними, цей «бізнес» оцінюється сумою понад п’ять млн. грн. на рік. Жорсткі правила приймання до вищих навчальних закладів стають перешкодою нерідко лише для тих, хто не вміє знаходити підходів до «потрібних людей». Кардинально вплинути на ситуацію, вважають у Міносвіти, може введення системи тестування — незалежного оцінювання якості знань при закінченні школи та вступі до вищого навчального закладу. Однак ректори вузів вважають, що лише тестуванням ситуації не змінити — потрібен цілий комплекс заходів, який включає насамперед належну увагу з боку держави до кожної конкретної людини — абітурієнта, студента, викладача.

Про це — наша розмова з ректором Тернопільського національного економічного університету (ТНЕУ) професором, доктором економічних наук, заслуженим діячем науки і техніки України Сергієм ЮРІЄМ.

— Українська освіта, яка формує інтелектуальний капітал нації, сьогодні перебуває у процесі реформування, де ми є учасниками кризи моральності, соціальної нестабільності, небажання багатьох молодих людей навчатися.

— Проблеми з мораллю існують і у викладачів...

— Справді, однією з головних проблем держави, а отже, і вищої школи, є корупція, адже виокремити освіту з контексту життя країни неможливо. У сучасному світі — це одне з найнебезпечніших соціальних явищ, що безпосередньо торкається інтересів кожної людини зокрема. Не можна сказати, що це явище нове і виникло тільки тепер. Однак саме в ХХІ столітті воно набрало іншого, агресивного, характеру. Найзлочинніша корупція у вищому навчальному закладі — це плагіат. Практика купівлі-продажу інтелектуальної праці набула в Україні загрозливого розмаху. Газети переповнені оголошеннями на зразок: «Виконую контрольні, реферати, курсові, магістерські, дипломні…». Трапляються навіть «Виконую… і супроводжую до захисту». Зрозуміло, що виконавець замовлень належить до наукової спільноти. Робота таких «добрих» помічників побудована на компілятивних і плагіаторських засадах. Такі «наукові праці» не містять жодної свіжої думки, а базуються на використаних джерелах. Трапляються у дисертаціях навіть фрази на кшталт «крапка зору…», коли здобувачі, перекладаючи з російської мови наукове дослідження, використовують спеціальну комп’ютерну програму, навіть не вникаючи у зміст прочитаного.

— Що ж спонукає до такого виду «діяльності»?

— Попит породжує пропозицію. Такі «виконавці» наукових робіт з’явилися в ситуації, коли держава стала менше приділяти уваги науковцям. Звичайно, є й такі, котрі самі не хочуть працювати над собою, а за наукові звання готові платити. Я знаю (про це писала і ваша газета), що вже з’явилися цілі «династії» таких учених-плагіаторів, де батьки просять колег написати дисертацію чи наукову роботу для доньки або сина, бо самі це зробити не можуть. Неважко зрозуміти, як ця хвороба позначиться на інтелектуальному здоров’ї суспільства. Вона криє в собі руйнівні моральні та соціальні наслідки: деформується свідомість громадян, модифікуються суспільні цінності, міліє духовний потенціал суспільства.

— Як можна позбутися цієї хвороби?

— Певною мірою допомогло б створення електронного банку даних наукових робіт — від магістерських до докторських. Держава повинна бути зацікавленою у людях, які прагнуть збагатити наукову скарбницю своїми знаннями. У сучасних університетах не останню скрипку у згаданих негативних явищах відіграє студент, котрий не хоче вчитися. У пошуках легших шляхів знаходить викладача, який готовий за певну плату йому допомогти. А тут усе залежить від інтелігентності та професійної етики старшого колеги.

— За майже два останні бурхливі десятиліття навіть у найкращих викладачів вузів дещо змінилися погляди на хабарі (це тепер «оплата послуг») та додатковий заробіток.

— Те, що відбувається в дер­жаві, не може не відбитися на житті та діяльності окремої професійної групи чи установи. Тут я нічого нового не скажу. Рецепт «лікування» лише один: гласність, фінансова незалежність, власна гідність. Студенти, котрі користуються Інтернетом, мають форум, де обмінюються думками та новинами, зокрема й щодо якості викладання певних курсів та приймання іспитів і заліків. Звичайно, я користуюсь не лише цим джерелом. Але якщо протягом певного часу зустрічатиметься інформація в Інтернеті від студентів і від колег про те, що викладач порушує норми етики та моралі або погано викладає свій предмет (людина може бути добрим науковцем і не вміти працювати в аудиторії), з ним доведеться розірвати контракт.

Тут потрібна принциповість керівництва вузу, причому незалежно від того, які регалії має викладач. Послаблення з боку керівництва дає підставу студентам або молодим викладачам вважати, що так може тривати й надалі. За п’ять років ми розпрощались із вісьмома професорами. Сьогодні, наприклад, я вивчаю інформацію стосовно декількох викладачів, яким через певний час, можливо, доведеться піти.

— Чи не забагато часу витрачається для визначення хабарника?

— Можливо, і забагато, але я хочу, щоб була об’єктивність. Бо принциповість викладача також викликає спротив студентів, які можуть «викинути» в Інтернет все що завгодно.

Але тільки жорсткими заходами виправити ситуацію неможливо. Потрібно дати викладачеві змогу отримувати достойну оплату праці та відчувати повагу до себе. Університет робить усе, щоб викладачі могли заробляти за допомогою своїх знань та інтелекту на різного роду наукових темах, програмах та міжнародних грантах.

Наш вуз інтегрується в міжнародний освітній простір, ми маємо постійні контакти з Італією, Грецією, Німеччиною, Нідер­лан­дами. Відбувається коопера­ція цих вузів, зокрема і нашого університету, отож у наших професорів є змога заробити і показати свою наукову школу. Ми дістали відповідні гранти на 2,7 млн. євро. Це дає можливість зміцнити матеріально-технічну базу нашого університету, збільшити заробітну плату викладачам. Я навіть кинув гасло: «З 1 вересня кожен професор вузу повинен отримувати ще одну додаткову ставку».

Завдяки ефективному використанню коштів, спецфондам та грантам (а ми нині працюємо, щоб їх було більше) ми можемо не лише збільшити зарплату професорові, а й допомогти деяким студентам оплачувати своє навчання.

Звичайно, ми розуміємо, що тільки підвищенням зарплати викладачам ситуації не змінити. Потрібна нова філософія. Існує система заохочень до написання наукових праць, посібників та підручників: ВНЗ викуповує їх для власної бібліотеки, а автори отримують винагороду та визнання колег і студентів.

Для підвищення статусу викладачів і працівників ТНЕУ запроваджена медаль «Почесний працівник університету» та «Почесний професор університету», якою нагороджуються приблизно п’ять-шість викладачів та співробітників вузу щороку. Причому всі вони отримують додатково 20 відсотків до заробітної плати. Звичайно, це не великі гроші, але значимість їх чимала — людину поважають, достойно оцінюють її працю.

— Можливо, багато проблем в освіті виникло саме тому, що вона перебуває на етапі реформування, але чомусь ми здійснюємо його без належного наукового підґрунтя, не враховуючи історичну традицію та суспільну свідомість. А як казали у давнину, не приведи Господи жити у часи перемін — бо будь-які перетворення спершу приводять до погіршення стану. Думаю, не стала винятком і переорієнтація нашої освіти на європейські стандарти — приєднання до Болонського процесу. Шкода, що не всім менеджерам освіти відомий метод Паретто.

— У 2005 році Україна стала однією з 45 країн — учасниць Болонського процесу, який передбачає стандартизацію освіти. Реформу було позитивно сприйнято більшістю вищих навчальних закладів нашої держави. Проте хочеться зазначити, що навіть не всі європейські вузи приєдналися до єдиної системи: скажімо, такі елітні університети, як Оксфордський, Кембриджський не поспішають запроваджувати у себе болонські стандарти. Очевидно відбувається поділ європейської освітньої системи на тих, хто «за» і тих, хто «проти».

— Що викликає занепокоєння? Чому уніфікація вищої освіти є такою загрозливою?

— Щоб відповісти на це запитання, потрібно подивитися у корінь проблеми. Почнімо зі школи, де формуються творчі здібності й відшліфовуються вміння. Зростаюча роль тестування у процесі контролю рівня знань є одним із основних атрибутів освіти сьогодення. Вплив американських освітніх стандартів у цьо­му процесі очевидний. У США вже понад століття існує асоціація навчальних закладів, яка відповідальна за проведення стандартизованого тестування школярів. Членами цієї організації є тисячі університетів, коледжів та шкіл. Базовий тест, результати якого більшість американських університетів враховує під час приймання абітурієнтів, проводиться одночасно по всій країні сім разів на рік, а не один раз, як у нас. Результати зберігаються у Прінстоні протягом десятиліть.

На жаль, сьогодні в Україні майже нема наукових досліджень, присвячених процедурам освітніх вимірювань. Тільки залучивши до складання тестів найкращих фахівців освіти, психологів, соціологів, спеціалістів комп’ютерних наук, можна говорити про об’єктивність процесу оцінювання.

— Тим більше, що сьогодні з кожного предмета існує багато програм, і викладач має право обирати, за якою саме навчати дітей. Зміст же цих програм може іноді суттєво різнитися. І вчителі-методисти можуть працювати не тільки за своїми програмами, а й іншими методиками викладання.

— Навіть якщо діти навчаються за звичайними типовими програмами, рівень забезпечення цих програм різний. Кожен учитель подає матеріал по-своєму, і учні сприймають по-різному. А вирішувати долю молодої людини ми намагаємося адміністративним методом, стандартами, встановивши однакові рамки для всіх.

Чому колись у МДУ та МВТУ імені Баумана проводили іспити на місяць раніше, ніж у нас? Бо вимоги щодо вступу були вищі. Відбувався добір найкращих із кращих. На екзаменах ставили не типові запитання, а такі, що могли розкрити потенціал май­бутніх студентів, їхнє вміння нестандартно мислити. Коли школярі пишуть тест, ми не бачимо, що це за особистість. Високі бали не гарантують творчих здібностей або гідних моральних якостей. Тільки під час спілкування, дивлячись у вічі одне одному, можна зроби­ти певні висновки, намалювати цілісну картинку. Адже багато професій насамперед потребують високих особистісних показників, а не тільки ґрунтовних знань.

На мою думку, не можна все робити під шаблон. Бо стандарт — це ліквідація особистості. Ми можемо підняти планку вище, і хтось прагнутиме досягнути її, але водночас вона буде недосяжною для інших. Віддати долю молодих людей комп’ютерним системам — це передусім нівелювання особистості людини. Ми не хочемо жити за стандартами, а тестування робить усіх однаковими.

Мене особливо непокоїть те, що через тестування ми можемо втратити «свого» студента, який хоче вчитися в Тернопільському національному економічному університеті. Абітурієнт подає заяву в декілька ВНЗ, і за результатами тестування проходить не зав­жди той, хто хоче вчитися саме в ТНЕУ.

— Наскільки я розумію, є й інші негативні складові?

— Запозичення західних освітянських новацій призвело до зменшення кількості закладів середньої професійної освіти і штучного збільшення університетів. Почали перейменовувати педагогічні інститути та технічні ВНЗ — в університети, кафедри — в інститути, технікуми — в коледжі, а ПТУ — в ліцеї. Потрібна не зміна вивісок, а наповнення новим змістом.

Входити в європейський освітній процес слід з урахуванням найкращих традицій вітчизняної освіти, а не просто пристосовуватися до єдиної системи. Бездумно переносити чужі правила на свою землю — справа слабких. Зберегти власне обличчя, свій особливий почерк і стиль — завдання сучасних університетів.

Існує й інша проблема. Бо­лонський процес — один із сегментів глобалізаційних процесів. Сьогодні в Україні спостерігається міграція кваліфікованої робочої сили. Загальновідомо, що основа функціонування будь-якої економіки — це трудові ресурси. Держава зі слабкою економікою приречена на кадровий голод. Кожна людина шукає собі кращі умови життя, достойну оплату праці, можливість отримати те, на що вона заслуговує.

Отже, українські студенти отримають диплом, визнаний у країнах, які перебувають у системі Болонського процесу, і зможуть поповнити європейський ринок праці. А хто залишиться в Україні? Для того, щоб молоді люди хотіли працювати на батьківщині, потрібно змінити державну політику щодо освіти і науки. На жаль, сучасна освітня законодавча база мало відповідає потребам вищої школи. Неналежна увага до збереження науково-освітянської еліти, принизливий для цивілізованої держави рівень фінансування спричиняють відтік інтелекту з України. Тому, роблячи один крок уперед, ми опиняємося двома кроками позаду.

— Наскільки я знаю, Тернопільський національний економічний університет серед перших у країні почав співпрацювати з іноземними вузами, впроваджувати європейські стандарти в освіті.

— Наш університет — член Асоціації європейських університетів (Брюссель), Асоціації європейської освіти (Амстердам) та Великої хартії університетів (Болонья).

Сьогодні наші науковці співпрацюють з 48 університетами з Німеччини, Австрії, Нідерландів, Данії, Греції, Італії, Іспанії, Польщі, Росії, Румунії, Білорусі, США та Канади.

У 1999 році ТНЕУ став учасником програми співробітництва Європейського Союзу у сфері вищої освіти Tempus. Результатом цього стало створення Центру європейських і міжнародних студій та розробка і введення в навчальний процес нових спеціалізацій, з яких раніше в Україні фахівців не готували.

— Яких саме?

— «Світова та європейська інтеграція», «Європейська економіка», «Європейські фінанси», «Міжнародний туризм» та «Кризовий аналіз». Загалом міжнародне співробітництво ми використовуємо для широкого запозичення світового досвіду, зокрема інноваційних навчальних продуктів.

Це насамперед відкриття Україно-німецького економічного факультету, який дає змогу здобути два дипломи (Тернопільського національного економічного університету і Дрезденського технічного університету). Співпраця триває з 2003 року згідно з договором з Дрезденським технічним університетом за фінансової підтримки Німецької служби академічних обмінів (DAAD). За умовами договору українські і німецькі студенти можуть навчатись у партнерських університетах і отримувати відповідні спільні двомовні дипломи. У жовтні цього року ми разом із ректором Дрезденського технічного університету вперше будемо вручати такі дипломи нашим випускникам.

З нинішнього навчального року ми спільно з університетами Рима, Белграда, Сараєво, Києва, Дніпропетровська і Сім­ферополя відкрили нову магістерську програму «Державне управління та гуманітарні питання». Випускники програми, які успішно захистять магістерську роботу на засіданні об’єднаної міжуніверситетської комісії, отримають, окрім національного диплома, спільний диплом шести університетів.

З 1998 року у ТНЕУ функціонує україно-нідерландський факультет міжнародної економіки та менеджменту. Факультет щорічно запрошує експертів із нідерландських університетів (Утрехта і Роттердама), які беруть участь в оцінці знань студентів і видають сертифікати тим із них, чий рівень знань відповідає європейським стандартам.

— Ви кажете про співпрацю. А чи визнані ваші навчальні програми у Європі?

— Ми розпочали роботу з акредитації навчальних програм у Європі. Підписано меморандум з Технологічним університетом Західної Македонії (Греція) щодо спільної підготовки магістрів із бізнес-адміністрування. До цього меморандуму приєднався також Технологічний університет Афін. У результаті диплом ТНЕУ здобуде визнання в Греції та відповідно у Європейському Союзі.