ПЛАГІАТ, ТОТАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ, КОРУМПОВАНІСТЬ…

«Сучасний стан української гуманістики й україністики» — таку назву мав «круглий стіл», який нещодавно відбувся в Чернівцях. Уже перший виступ — Наталії Яковенко з Національного університету «Києво-Могилянська академія» — засвідчив: розмова буде гострою, безкомпромісною і цікавою не лише для фахівців, а й для широкого загалу.

— Найбільш кричущою, більше того — абсолютно скандальною, больовою точкою є те, що останніми роками у вітчизняній гуманістиці поширилося таке ганебне явище, як плагіат, — вважає пані Наталя. — І це однозначно сигналізує: в «Датському королівстві» завелася якась гнилизна.

Перший різновид плагіату — цинічний, повний плагіат. Про такі сюжети почав писати журнал «Критика», про це ж двічі писав «Український гуманітарний огляд». Йдеться про випадок, коли колега, абсолютно не сумніваючись у тому, що він має право це робити, бере текст з рукопису невиданої книги передвоєнного дослідника, видає його за власну монографію і збирається захищати її як докторську дисертацію. Другий, не менш кричущий випадок, якими прославилися Чернівці: один з авторів бере книгу покійного Валерія Марченка, додає до неї невеличкий вступ і далі кома в кому, буква в букву переписує чужий текст під власним прізвищем.

Один зі згаданих авторів не захистився, бо хтось вчасно помітив, що його дисертація списана. Другий захистився, щоправда, дисертація була на іншу тему. А вчена рада, яка приймала його захист, навіть не порушила питання про те, що він украв чужий текст! Отже, з одного боку, впали бар’єри страху, з другого — наукова спільнота байдуже ставиться до таких речей.

Другий різновид плагіату я б назвала частковим. Це коли списуються без лапок окремі фрази, окремі цитати, якісь блоки тексту тощо. Так дуже люблять робити студенти. Причина цього, на мою думку, в тому, що автори рефератів не знають, що так робити неетично.

І третій різновид плагіату — опосередкований, коли використовуються чужі думки, викладені своїми словами. На мою думку, такий спосіб написання власних текстів засвідчує: вчені продовжують сприймати науку у світлі єдино правильної методології. І, відповідно, єдино правильної і єдино можливої точки зору. Тим часом, як відомо, ситуація вже почала мінятися, і у нас поступово наростає плюралізм думок та суджень. Точки зору дедалі більше стають авторськими.

—Так, є дуже багато больових точок, про які можна було б довго і багато говорити, — вважає о.Борис Гудзяк, Український католицький університет. — Але я хочу звернути увагу лише на одну тенденцію, яка багато що пояснює і про яку ми мусимо говорити в першу чергу: велике бажання провідних керівних структур усе контролювати, все охопити.

Задумайтеся над визначенням — Всесвітній конгрес міжнародної асоціації україністів; навіть у назві ми охопили все і всіх, навіть у цьому простежується бажання накинути своєрідну гегемонію на всю україністику. Так само система Міністерства освіти і науки контролює все — починаючи від припису щотижня проводити 32 години занять (у контексті чого запитаємо, де ж у такому разі студентові брати час для того, щоб читати чи писати, хіба ж можлива гуманітарна освіта без читання і писання?). Міністерство освіти і науки контролювати хоче все, але відповідальності за те, що відбувається, не бере. Придушує ініціативи, придушує студентів тими обов’язковими годинами.

— Перш за все проблема полягає в тому, що діти в Україні з самого дитинства вчаться сприймати лише те, що їм кажуть, і не ставити запитань, — переконана Марта Богачевська-Хом’як, Американська фундація Фулбрайта в Україні. — Вони не вміють сприймати науку як щось цікаве, як щось майже грайливе. В Україні є тенденція дивитись на науку як на щось святе і непорушне. В останні два роки ми вибороли право на програму навчання українських студентів в аспірантурах американських вузів. Вибачте, що критично висловлюсь, але дуже прикрим явищем є те, що студенти, які їдуть до Америки як аспіранти, мають труднощі при їх зарахуванні в американські університети. Причому не тому, що студенти чогось не знають, а тому, що вони не вміють писати, аргументувати свою позицію, розвивати думку. Проблема також у тому, що в Україні мало пишеться рецензій на друковані праці, мало пишеться рецензій взагалі. Я розумію, що всі перепрацьовані, всім бракує грошей. Але якщо ви самі себе не рецензуватимете, то хто ж буде вас рецензувати?

— Українська наука переживає глибоку інституційну кризу, — продовжує Н.Яковенко. — У нас досі залишається квазімілітарна структура науки з поділом на флагмани та провінційні інститути чи університети, що перебувають, як то кажуть, на становищі пристяжних. Квазімілітарна структура науки, у свою чергу, породжує її корумпованість. Корумпованість науки породжує її аморальність. Я говорила про плагіат, а тут нагадаю про ще один феномен аморальності — вчені ради, що через них проходять дисертації, які навіть до вчених рад не мали би доходити. Аморальність науки у вигляді вчених рад знову перетворюється у подвійну корумпованість науки. Одне слово, створюється абсолютно порочне коло, з якого немає виходу. І це те, що у нас є, це те, в чому Захід нам не допоможе, бо тут ми можемо допомогти лише самі собі.

— З усіх больових точок, про які тут ішлося, я сприймаю лише одну, водночас вважаючи її найстрашнішою, а саме ту, про яку було сказано наприкінці, — резюмує Ярослав Ісаєвич, Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича. — Це — корумпованість. Оцінки за гроші, вступ в університет за гроші, дисертації за гроші… Такого немає ніде у світі, окрім постсовєтського простору. Це свідчить про жахливу деморалізацію якщо й не всього, то значної частини нашого науково-педагогічного світу.