Підручник «по-українськи» чи український підручник: як вийти Із зачарованого кола?

Масове опитування учителів та батьків, проведене у 2001 р., засвідчило: якість підручників для середньої школи не відповідає ані очікуванням споживачів (учнів, батьків, учителів), ані вимогам часу. У березні 2005 року на всеукраїнській конференції «Навчальне книговидання в Україні: системні проблеми та шляхи їх вирішення», організованій Міжнародним фондом «Відродження» спільно з тридцятьма видавництвами та освітянськими організаціями у Харкові, було зроблено той самий висновок: за п’ять останніх років стан справ у навчальному книговиданні навіть погіршився. Версій щодо причин незадовільного стану справ чимало. Міністерство освіти і науки, науковці Академії педагогічних наук, учителі, батьки, видавці — кожен учасник дискусії навколо цього питання пропонує свій шлях його розв’язання.

Спробуємо поглянути на проблему відносно безсторонньо. Перше і головне запитання — чому? Які причини того, що сфера, де працює чимало професійних, компетентних, небайдужих людей, продукує те, що називається «підручник по-українськи», а не «український підручник»?

Перша — це інституційна інерція, пов’язана з тривалим існуванням ієрархічних централізованих освітніх систем, орієнтованих на забезпечення потреб моноідеологічних суспільств із централізованою неринковою економікою. У багатьох пострадянських країнах ці ієрархічні централізовані освітні системи не пережили радикальної трансформації, подекуди рівень централізації навіть зріс (наприклад, у Білорусі), в окремих випадках (країни Балтії) відбулася часткова децентралізація освітніх систем. В Україні, незважаючи на спорадичні спроби запровадити структурні зміни (ініційовані виключно «згори»), освіта поки що переважно функціонує за законами саме ієрархічної централізованої системи. Це призводить до надмірної концентрації повноважень, відповідальності та контрольних функцій у центральних органах управління, які фізично не в змозі впоратися з таким навантаженням, із запізненням реагують на швидкі зміни в соціально-культурній сфері і тому значною мірою змушені обслуговувати не так систему виконання, як систему управління, тобто діяти за законами замкненої бюрократичної системи, яка несе відповідальність не перед суспільством, а перед начальством.

У результаті постійно виникає ситуація, коли власні рішення і плани треба виконувати самим і нав’язувати їх іншим — і завжди за умов дефіциту інтелектуальних, фінансових та часових ресурсів.

Найочевидніший приклад: торік було ухвалено нові стандарти базової повної середньої освіти, тоді ж поспіхом відповідно до нових стандартів було розроблено нові навчальні програми і плани. Вже нинішнього року (!) відповідно до нових програм написано нові підручники. Тепер упродовж наступних п’яти-шести років система навчального книговидання нагадуватиме бобслей — вистрибнути з цих саней неможливо: кожного наступного року вона має продукувати мільйони підручників «нового покоління»: без належної експертизи, без апробації, без належного контролю якості та доопрацювання.

Друга фундаментальна причина сучасних негараздів у сфері підручникотворення і навчального книговидання полягає в тому, що наявна система підручникотворення в Україні утворювалася паралельно зі становленням українського варіанту державного капіталізму з його тенденцією до монополізації прибуткових галузей групами та особами, які мають доступ до державної власності або до управління нею. Виробництво і розповсюдження навчальної літератури через систему державного замовлення стало предметом змагань видавництв із потужними лобістськими можливостями, внаслідок чого у цьому сегменті утворилася не так відкрита конкуренція ідей, авторів та програм, як змагання зв’язків, знайомств і політичних впливів. До цього додалася «природна монополія» видавництв, які, або маючи добрі стартові можливості (кваліфікований штат, матеріальну базу, сталі контакти тощо), або методами лобіювання, вдалою політикою відбору авторів чи просто використовуючи методи «фінансового заохочення» відповідальних осіб, стабілізували свої позиції у сфері державного замовлення. Недавній висновок Антимонопольного комітету щодо стану справ у навчальному книговиданні є лише формальним підтвердженням того, про що у видавничому світі говорять уже не перший рік.

Як наслідок усталилася практика видання, перевидання та додруковування масових накладів підручників за державним замовленням з доволі формальним контролем їхньої якості і з не менш формальною (формалізованою) системою апробації. Чи можна очікувати від видавництв, які отримують непогані прибутки від елементарного додруковування, прагнення підвищувати якість? Запитання суто риторичне...

По-третє, наявна система державного контролю якості навчальної літератури неефективна. Школи мають право використовувати лише ті підручники, навчальні посібники та засоби навчання, які мають гриф Міністерства освіти і науки. Отже, держава бере на себе відповідальність за контроль якості всієї навчальної літератури — як тієї, що видається за державним замовленням, так і тієї, що розповсюджується через ринок. Проте ефективних засобів для забезпечення цього контролю вона не має. Апробація підручників здійснюється безсистемно, і досить часто її результати мало вливають на подальшу долю видання. Система експертної оцінки застаріла й технологічно відстала, вона серйозно потерпає від суб’єктивізму і конфлікту інтересів: бажаний експертний висновок (і відповідний гриф на видання) можна здобути бюрократичним тиском, по знайомству або просто за гроші. Обсяг повноважень, система відповідальності інституцій та осіб, котрі відповідають за контроль якості, фактично будуються не так на чітко визначених процедурах і правилах, як на системі взаємних поступок, компромісів і фактичної безвідповідальності — у разі провалу або його загрози шукають «крайнього».

Останнім часом спостерігаються спроби змінити стан справ у цій сфері: зокрема запроваджено конкурсний відбір підручників для середньої школи (проте конкурс підручників для 5 класу викликав справжній шквал нарікань і «тихих скандалів», пов’язаних із порушенням процедур конкурсу), у складі Міністерства освіти і науки створено Інститут навчальної літератури, який має забезпечувати якісну експертизу (але цей інститут не має власного приміщення, обладнання і отримує фінансування переважно на зарплату, зовсім мізерну), змінено склад комісій МОН, які дають експертну оцінку новим підручникам (з них вилучено авторів підручників, але на це довелося витратити чотири місяці). Ці спроби наражаються на тихий опір тієї частини видавничого лобі та освітянської бюрократії, яка не зацікавлена у змінах. До цього слід додати спонтанно бурхливі дії нового міністра освіти і науки, який вирішив змінити стан справ у навчальному книговиданні шляхом уже згаданих пошуків «крайніх» та доволі екстравагантною пропозицією видавати по одному підручнику з кожного предмету...

Усі намагання зробити експертизу незалежною, апробацію — ефективною, відбір підручників — прозорим ні до чого не приведуть, доки не буде належної фінансової підтримки держави і контролю громадськості: без цього ситуація корупційних спокус залишатиметься незмінною.

Власне, брак такої повномасштабної фінансової підтримки є ще однією причиною незадовільного стану справ у галузі навчального книговидання. Зрозуміло, ця проблема є складовою більшої: за роки незалежності держава так і не спромоглася виконати положення статті 61 Закону «Про освіту», згідно з якою вона забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не менше десяти відсотків від валового національного продукту (зауважимо, що в країнах Євросоюзу цей відсоток не перевищує 4,5 — 5%, але ВНП там набагато більший, ніж у нас). Упродовж останніх п’яти років рівень фінансового забезпечення державного замовлення на підручники для середньої школи коливався від 65,0% від запланованого у бюджеті у 2001 р. до 89,1% у 2003 р. та 85,7% у 2004-му. При цьому планування витрат на навчальне книговидання ґрунтувалося не на реальній потребі і ніколи не перевищувало однієї третини реального запиту галузі.

Дефіцитне фінансування фактично зводить нанівець будь-які ініціативи щодо моніторингу якості навчального книговидання. На перший план виходить фізичне забезпечення шкіл підручниками, якість яких переважно низька. Відповідно, видавництвам, котрі працюють на держзамовлення, немає сенсу дбати про покращання підручників — прибуток забезпечується вчасним виконанням «тоннажу». Цей абсурд сягає вищої точки в періоди нестабільності.

Поточний рік показовий. Видання підручників «нового покоління» для 5 класу нинішнього року перетворилося на бюрократичний кошмар: зруйнований виборами держбюджет затримав фінансування державного замовлення більш як на три місяці; Міносвіти, яке отримало частину грошей на підручники аж наприкінці травня 2005 р., почало тиснути на видавців і поліграфістів, аби ті забезпечили школи підручниками на початок навчального року; останні потрапили у стан виробничої лихоманки у червні-липні. В таких умовах якість — не більш як побажання. У школи надійдуть мільйони підручників, які не пройшли апробації, які навіть після офіційної експертизи містили граматичні помилки.

Нинішні проблеми навчального книговидання безпосередньо пов’язані з проблемами змісту освіти. Зміна системи виробництва підручників сама по собі нічого не дає, якщо не відбувається докорінна зміна змісту й методів навчання. Сучасні підручники (передусім ті, які видаються за державні кошти) у переважній більшості відбивають стару парадигму освіти, орієнтовану на репродуктивне навчання. Так само система підготовки і перепідготовки вчителів здебільшого будується на репродуктивних методах. Дайте підручник нового типу учителеві, якого навчили за методиками 20—40-літньої давності, і подивіться, як «цвяхи забивають мікроскопом»... Усе це значно ускладнює появу і функціонування навчальної літератури нового типу, орієнтованої на розвиток умінь, навичок та компетенцій особистості, здатної у подальшому самостійно опанувати нові знання, нові уміння й навички.

Чи можна змінити ситуацію? Як кажуть, усе в наших руках — було б бажання. Досвід останніх років засвідчує: як у Міносвіти, так і у видавничому світі, а також в освітян таке бажання є. Бракує знань, організації, політичної волі та грошей.

Передусім, треба прийняти «технічне рішення» — зупинити впровадження нового стандарту, нових навчальних планів і програм, друкування підручників «нового покоління», які в переважній більшості не відрізняються від старих.

Якщо система державного замовлення залишатиметься незмінною (як елемент дотримання соціального балансу в країні з низькими прибутками більшості населення), потрібно кардинально змінити правила гри на цьому полі. Державні кошти — це гроші з кишень платників податків. Отож вони (тобто платники) мають право знати, скільки й кому заплачено за видання «безплатних» підручників. Відповідно, Міносвіти має оприлюднювати інформацію, скільки отримує те чи інше видавництво за держзамовленням і на які видання. Ці гроші повинні надходити вчасно і в необхідному обсязі, який має визначатися реальними потребами галузі, а не лобіюванням в уряді та бюджетному комітеті парламенту. Структура витрат за державним замовленням повинна стати відкритою, доступною для громадськості.

Треба вдосконалити процедуру конкурсного відбору підручників, які видаються за державним замовленням: конкурс повинен проходити у два етапи — анонімна експертиза рукописів (та фрагментів оригінал-макетів) і публічне ухвалення конкурсними комісіями, склад яких має узгоджуватися з усіма зацікавленими сторонами. Інформація про засідання тендерної комісії Міністерства освіти і науки, яка приймає рішення про обсяг фінансування за результатами конкурсу, повинна фіксуватися (стенограма, протокол) й оприлюднюватися, аби уникнути підозр у лобіюванні інтересів видавництв членами комісії.

Потребує впорядкування й раціоналізації система контролю якості навчальної літератури. Обов’язки та відповідальність, процедури прийняття рішень мають бути детально описані з чітким визначенням рівня відповідальності конкретних інституцій та посадових осіб, визначенням санкцій за порушення.

Потрібно розбудувати систему професійної експертизи та апробації підручників. Жоден підручник не повинен надходити у масовий друк, доки не отримає оцінку фахових експертів та апробацію в школах упродовж, щонайменше, одного навчального року. Експертиза підручників має бути анонімною, добір «зашифрованих» експертів повинен проходити методом «випадкових чисел».

Створення системи моніторингу якості, об’єктивної експертизи та ефективної апробації підручників у нинішніх умовах здатне стати ключовим моментом у реформуванні навчального книговидання. Вона може порушити монополізм, сприятиме впровадженню прозорості і змагальності у системі відбору підручників. Фінансування такої системи буде ефективнішим, ніж фінансування випуску неякісних підручників.

У більш віддаленій перспективі — перехід на систему замовлення підручників не Міністерством освіти, а безпосередньо школами. І зрештою — ліквідація системи державного замовлення в її нинішньому вигляді і перехід на систему пільгових кредитів навчального книговидання, тобто «монетаризація» галузі. Тоді Міносвіти позбудеться необхідності тримати систему в режимі ручного керування і перейде до виконання природних функцій: вироблення освітньої політики та контролю за її виконанням, контролю якості. Тоді видавництва змагатимуться за споживача, а не за ласку чиновників, споживачі (учителі, батьки) — безпосередньо впливатимуть на якість, а учні нарешті отримають підручники, які будуть Книжкою, а не «засобом навчання». Але це — поки що зі сфери фантастики...