НА ВОЗІ У ШКОЛУ ХХІ СТОЛІТТЯ?

2001—2002 навчальний рік був більш ніж урожайним на події. ІІ Всеукраїнський з’їзд освітян, схвалення ним Національної доктрини розвитку освіти, а через півроку — затвердження її Президентом, практичне завершення формування законодавчої бази галузі, перехід на 12-річний термін навчання й урядове «добро» на державну програму «Вчитель». Такої кількості віх «великого шляху», сконцентрованих на настільки короткому відтинку часу, наша школа не пам’ятає. Утім, нікуди не подівся й куди менш презентабельний бік медалі. Як і раніше, зарплата педагогів залишається принизливо мізерною. Ще більше загострився дефіцит учительських кадрів. Старіють будівлі шкіл і їхня убога матеріально-технічна база. Збільшується розрив між змістом освіти й вимогами життя до сучасного випускника... Про те, яким був минулий рік для дошкільних, середньоосвітніх та професійно-технічних закладів, із погляду міністра науки й освіти України В.Кременя, та про плани МОН на 2002—2003-й, дізналися всі, хто прослухав доповідь Василя Григоровича на підсумковій колегії міністерства.

У пошуках саду, що зник

У системі української освіти працює 48 тисяч закладів та установ, у яких навчається майже 10 млн. чоловік і працює понад 1,5 млн. фахівців. Дошкільних дитячих закладів у країні майже 16 тисяч. Там виховують близько 1 млн. дітей — 40% усіх дошкільників. Найбільше малят ходять у дитсадки в Києві й Севастополі (майже 62%), найменше — в Івано-Франківській області (лише кожна п’ята дитина відповідного віку).

Сумно, але факт: рік у рік зростають дитяча інвалідність і захворюваність. Сьогодні 32 тисячі хлопчиків та дівчаток дошкільного віку проходять комплекс реабілітаційно-лікувальних заходів у санаторних групах дитсадків. А 60,2 тис. їхніх ровесників — у спеціальних групах для дітей, що потребують корекції розумового і фізичного розвитку. Нескладно підрахувати, що практично кожен десятий український дошкільник, який відвідує дитсадок, має проблеми зі здоров’ям і, відповідно, йому потрібні особливі умови. Про те, чи скрізь їх створено й наскільки вони хороші, міністр визнав за краще не розводитися, зазначивши лише, що «мережа дошкільних закладів компенсаторного типу вдосконалюється».

У кількох областях продовжують ліквідовувати дитсадки. При цьому, поскаржився В.Кремень, деякі органи місцевої влади стали в позицію стороннього спостерігача. Результат: за останні п’ять років дошкільних закладів поменшало на 15%, а діточок, що їх відвідують, — на 10%. Особливо кепські справи в селах. Із трьох тисяч дитсадків, що з різних причин не працюють, понад 2,5 тисячі — сільські. Дуже повільно йде передача в комунальну власність сільських дошкільних закладів, які раніше належали колгоспам. Тільки через це, на думку Василя Григоровича, щороку «гине» кожен десятий дитсадок. А нові практично не будуються. З великим скрипом просувається і процес переорієнтування дитсадків. Місце, де дитину доглянуть, поки батьки на роботі, і навчать писати-читати, повинне трансформуватися в заклад, де буде створено всі умови для комплексного та всебічного розвитку маленької особистості.

Пріоритетом «дошкільної» діяльності МОН наступного навчального року стане вирішення питання — як забезпечити дітей, котрі не відвідують дитсадки (а таких, нагадаю, не багато й не мало — аж 60%), можливістю одержати якісну дошкільну освіту? Адже аналіз, проведений фахівцями міністерства, свідчить: таким дітлахам важче включатися в шкільне навчання. А це нерідко стає причиною їхньої неуспішності, емоційного дискомфорту і як наслідок — погіршення здоров’я. МОН не раз звертало увагу обласних управлінь освіти й науки на необхідність створити оптимальні умови для впровадження найрізноманітніших варіантів дошкільної освіти. Тобто дитина може проводити в дитсадку неповний день або тиждень, харчуватися чи ні тощо. Чи означає все вищесказане, що тепер кожен український дошкільник в обов’язковому порядку певний час активно вчитиметься й соціалізуватиметься в групі ровесників? Правда, з огляду на більш ніж скромні кількість та потенціал дитсадків країни, в яких усе це відбуватиметься, дізнаємося про результат, очевидно, лише в майбутньому. Оскільки доповідь міністра не дала відповіді й на це хитромудре запитання.

Більше гімназій хороших і різних

Як відомо, з минулого навчального року почався перший етап переходу на нові структуру та зміст загальної середньої освіти. Відповідно, внесено істотні зміни в навчальні плани, програми й підручники. Кількість шкіл у державі протягом року практично не змінилася, стабілізувавшись на позначці 21,2 тис. одиниць. Зате простежується тенденція збільшення кількості гімназій, ліцеїв та колегіумів. І, ясна річ, дітей, що навчаються там. Але тенденція ця, переконаний В.Кремень, має дуже вповільнений характер.

— Ми не повинні чекати кілька років, коли нинішні другокласники підуть у 10 клас профільної старшої школи, — підкреслив міністр. — Умови для профільного навчання дітей слід створювати вже в 2002—2003 навчальному році скрізь, де тільки можна, особливо у великих містах.

За останні роки кількість дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, майже подвоїлася. Отже, резюмує Василь Григорович, потрібно активізувати роботу, спрямовану на створення таким хлопчикам та дівчаткам можливостей для навчання у звичайній школі. Ніхто не заперечує, соціалізація дитини-сироти має проходити органічно, у шкільні роки зокрема. Тим часом міністр ані слова не сказав про те, з якими неминучими труднощами зіштовхнеться такий школяр, намагаючись влитися в колектив своїх куди благополучніших ровесників, а головне — як ці труднощі подолати. Адже тут потрібні не тільки мудрість і тактовність учителів та батьків інших учнів, професіоналізм шкільних психологів, а й безліч інших не менш важливих складових, наявністю яких може похвалитися далеко не кожна наша школа.

Повільно, але неухильно зменшується кількість українських школярів, які навчаються в другу зміну. Майже на 1,5% побільшало дітей, що відвідують групу подовженого дня. Поповнюються (хоча й не дуже помітно — на якихось 1—2%, але все ж таки) і лави тих, хто продовжує навчатися в 10-х класах. Так, 2002 р. атестат про повну загальну середню освіту одержали майже 460 тис. випускників, що на 5,4 тис. більше, ніж 2000-го.

Одна з головних проблем вітчизняних навчальних закладів середньої ланки — безнадійно застаріла та зношена матеріально-технічна база. Відтак маємо масове невиконання навчальних планів і програм. Загальна забезпеченість наших шкіл засобами навчання в середньому становить 23% від потреби. В окремих областях цей показник заморозився на мізерно малих 5—6%. Тільки 4,7% сільських шкіл забезпечено сучасними комп’ютерними комплексами. Тож не дивно, що, скажімо, у Харківській області лише 15% студентського поповнення — уродженці сіл. В інших регіонах, повідомив міністр, картина ще гірша. Парадокс, але при цьому керівник галузі впевнений: сільська школа може давати якісну освіту вже... сьогодні! (Для цього потрібно зовсім «мало»: відродити її матеріально-технічну базу, не знижувати вимог до якості роботи вчителів і розширити для них можливості підвищувати кваліфікацію.) Не визнайте за блюзнірство, але якби міністр повідомив, що в гості до українських освітян летять їхні колеги — гуманоїди з Альфа Центавра, це пролунало б правдоподібніше.

2002 р. планується надрукувати 13,5 млн. підручників. Поки що на місця розіслано лише 5 млн. нових посібників. Таким чином школу загалом буде забезпечено підручниками, як і раніше, на 80%, але другокласників — на всі 100%.

Надзвичайно далекий від бажаного рівень забезпеченості системи освіти інформаційними технологіями. Сучасними навчальними комп’ютерними комплексами, під’єднаними до Інтернету, оснащено лише 10% вітчизняних шкіл (ми досі продовжуємо мріяти про якісну, конкурентоспроможну освіту?!) Темпи комп’ютеризації недопустимо повільні. Що характерно, рідний уряд у цьому питанні займає непохитну позицію: за рік, максимум — два, усі школи країни необхідно комп’ютеризувати. Ну що, повіримо?

…за наше хворе дитинство

Ми вже переступаємо одинадцятирічний поріг нашої незалежності, а українська мова так і не стала основною мовою спілкування. Що ж тут дивного, якщо випускники, здобувши вже «нерадянську» освіту, здебільшого, як і колись, розмовляють «великою та могутньою». Занадто повільно відбувається перехід на україномовне викладання в східних і південних областях, особливо в АР Крим. В ар’єргарді й Одеський регіон, де в трьох місцевих районах немає жодної школи з державною мовою навчання. Водночас в останні роки стало більше с/ш та класів, у яких викладають кримськотатарською й угорською мовами. Набирає обертів і видання підручників та навчальних посібників мовами нацменшин.

Як відомо, з 2002—2003 навчального року, починаючи з другого класу, усі без винятку школярі України студіюватимуть іноземну мову. Труднощів на шляху нововведення хоч греблю гати: не завершено розробку нового навчально-методичного супроводження, бракує кадрів, потребує перебудови система підготовки фахівців тощо. Але міністр категоричний: час не чекає, володіння мовами міжнародного спілкування необхідне вже сьогодні, тож усі вади усуватимуться вже безпосередньо в процесі. Не знаю, як ви, але я не можу позбутися асоціації: все це скидається на спробу спорудити будинок, не маючи вдосталь ні будматеріалів, ні техніки, ні кваліфікованих будівельників.

Важко сказати, наскільки успішними будуть маленькі українці в підкоренні лінгвістичних вершин, якщо, за даними вітчизняних медиків, кожен третій школяр має ті чи інші проблеми зі здоров’ям. При цьому в багатьох регіонах не виконується стаття 5 Закону України «Про охорону дитинства», в якій ідеться про організацію безплатного гарячого харчування для учнів 1— 4-х класів. Тільки протягом минулого року школярів, зарахованих до спеціальних медичних груп, побільшало на 7,5 тисячі. Водночас в окремих регіонах — Миколаївській, Тернопільській областях, АР Крим та Севастополі — ситуація з організацією фізкультурно-оздоровчої роботи в позаурочний час перманентно погіршується.

Зате очевидний прогрес у справі викорінення авторитаризму. В наступному навчальному році всім без винятку школам міністерство настійливо рекомендуватиме відмовитися від практики виставляння учням оцінки за поведінку. «Нам потрібні активні й відповідальні громадяни, а не слухняні виконавці», — пояснив позицію відомства його керівник. І додав: сьогодні вже можна впевнено сказати, що попередні нововведення — і 12-балка, і скасування другорічництва, одержали позитивну оцінку громадськості. Дітей, не переведених у наступний клас 2002 р., було 7 тис. проти 41 тис. 2001-го. У результаті вдалося не лише заощадити державні кошти, а й, і це найголовніше, — захистити від моральної травми 34 тис. дітей.

Серед торішніх новинок — нові форми проведення державної підсумкової атестації в системі загальної середньої освіти. Плюс — заборона збирати інформацію про середній бал успішності. Його раз і назавжди затавровано як формальну ознаку, яка абсолютно не відбиває ні прогресу в навчанні дитини, ні ефективності роботи вчителя або навчального закладу.

У цьому навчальному році на базі низки провідних вузів Києва, Львова, Одеси й Харкова планується проведення експерименту — випускники шкіл з окремих предметів проходитимуть єдиний іспит, результати якого служитимуть водночас і підсумковою держатестацією, і вузівською вступною оцінкою. Це стане можливим завдяки Центру незалежного тестування, який нині активно створюється МОН спільно з фондом «Відродження».

Ясна річ, і успішно складати іспити, і добре навчатися може тільки різнобічно розвинена особистість. Такими можуть вважати себе 1,5 млн. українських дітей, що регулярно відвідують різноманітні гуртки, секції тощо. Мережа цих закладів, пообіцяв міністр, розширюватиметься. Уперше в 2002—2003 навчальному році в позашкільних закладах запроваджуються типові навчальні плани гуртків, секцій, клубів, творчих об’єднань за інтересами. Чи стануть ці плани підмогою в роботі цих структур, чи тільки заформалізують їхню діяльність і в результаті відштовхнуть дітей, «ДТ» неодмінно розповість читачам.

Сьогодні петеушник — завтра ліцеїст

В Україні працює 960 професійно-технічних навчальних закладів, які щороку скеровують на виробництво й у сферу обслуговування близько чверті мільйона молодих фахівців. Міністр вважає: відбувається процес гармонізації профтехосвіти із середньою та вищою школою. Для ілюстрації своєї сентенції В.Кремень навів такі цифри. Якщо 1975 р. загальну середню освіту здобули 58% петеушників, то торік — майже 70%. А 18 тисяч із них успішно склали іспити до вузів.

МОН уже давно мріє замінити не дуже благозвучну абревіатуру «ПТУ», яка викликає не найкращі спогади, на приємне для вуха «професійний ліцей». Чи не обмежиться справа елементарною зміною вивіски, чи вийдуть ці навчальні заклади на якісно новий рівень роботи, покаже час. А В.Кремень, у свою чергу, пообіцяв: 2002—2003 навчального року почнеться процес по-справжньому глибинних перетворень професійно-технічної школи. Можна було б повірити міністру на слово, але як бути з матеріально-технічною базою ПТУ, що десятиліттями (!) не оновлювалася? Чи не здається вам, що такий багаж здатний ну якщо не наступити на горло, то, принаймні, неабияк приглушити звучання дзвінкої реформаторської пісні?

Від ПТУ міністр плавно перейшов до кадрового питання. Плинність, дефіцит кваліфікованих фахівців, низька мотивація педагогів до надання якісних освітніх послуг, відсутність стимулів і можливостей для професійного зростання й підвищення рівня компетентності... Одне слово, «чорних дірок» стільки, що мало нікому не здаватиметься. До речі, той-таки дефіцит учительських кадрів дуже великий — 8,5 тисячі вакансій. Серед них у перших рядах — викладачі іноземних мов (це, безумовно, дає непохитну впевненість в успішності запланованого навчання наших школярів із другого класу однієї, а з п’ятого — другої іноземної), інформатики й української мови (ще одне підтвердження майбутньої конкурентоспроможності наших дітей на ринку праці та вільного володіння «рідною мовою»).

Покартавши місцеву владу, яка не завжди виконує свої зобов’язання перед освітянами (втім, хіба нема з кого брати приклад?), Василь Григорович завершив свій п’ятдесятихвилинний спіч словами: «Я хотів би закликати вас до серйозного обговорення цих та інших проблем галузі, аби накреслити конкретні шляхи їх розв’язання». На жаль, уже перші промовці продемонстрували дуже специфічне розуміння слова «обговорення», засипавши присутніх на засіданні колегії цифрами, заяложеними гаслами і при цьому не запропонувавши нічого конструктивного. Запитання на засипку: чи можна сподіватися на успіх будь-яких реформ, коли люди, від яких значною мірою залежить їх просування, демонструють повну до них неготовність? Напевно, у план наступного навчального року міністру слід внести ще один пункт: «Почати роботу з модернізації мислення управлінців середньої ланки».