НА МОСКВУ! У РОЛІ ШТУРМОВИКІВ — КИЇВСЬКІ ПЕДАГОГИ

Минулого тижня столиця РФ приймала освітян із головного міста України. У рамках Дня київської освіти в Москві побували 400 керівників і викладачів освітніх установ, представників учнівського самоврядування, батьківської громадськості та ЗМІ столиці України.

Їхали ми до Білокам’яної спецпотягом: у кожному вагоні — освітяни одного з київських районів плюс вагон працівників головного управління освіти і науки Київської держадміністрації, де «прописали» й журналістів. Так, «повагонно» ми й пересувалися по Москві. Кожен район столиці України закріпили за одним із московських округів, точніше — окружним управлінням освіти, яке розробило свою програму прийому гостей. У такий спосіб кияни ознайомилися з навчальними закладами всіх московських округів, провели показові уроки, майстер-класи, взяли участь у «круглих столах», спільних педагогічних нарадах.

Море світла й зелені — так кількома словами можна охарактеризувати гімназію №1529 Центрального округу, в якій побувала наша частина делегації. Цей навчальний заклад, що славиться своїми педагогічними кадрами, — один із найвідоміших у Москві. Сьогодні до його безперечних «родзинок» належить і сам будинок, у якому міститься школа. Наприкінці 2002-го вона з Садового кільця переїхала, по суті, у цілком оновлену, перебудовану й добудовану споруду у Другому Обиденському провулку. До слова, учні й педагоги цієї гімназії — не єдині щасливчики в Москві: у місті діє програма капітальної реконструкції будинків столичних шкіл. І вже кілька московських навчальних закладів середньої ланки не просто можуть похвалитися хорошим ремонтом — вони «оселилися» у справжніх школах ХХI століття.

У цілому освітній простір Москви — це понад 3800 навчальних установ, де виховуються й навчаються 1,5 млн. дітей. У столиці РФ 1500 державних шкіл і близько двохсот приватних (у Києві, відповідно, 518 і 20). Усі програми, запропоновані департаментом освіти міста Москви (ДОММ), реалізуються на міжвідомчій основі. Практично немає жодного столичного комітету, департаменту, управління в соціальному секторі, які не працювали б на їх виконання. Усе це не лише відрізняє московську освіту від регіональних, а й сприяє тому, що навчальні заклади столиці найбільш просунуті в країні.

Комп’ютерами оснащено 90% московських шкіл, стовідсотково — вузи, які входять у систему ДОММ, і майже 10% установ додаткової освіти (колишні міжшкільні палаци та будинки піонерів). І якщо міністерство освіти (МО) РФ своєю програмою інформатизації ставить завдання до 2005 року досягти такого рівня, аби на один ПК припадало 80 школярів, то в Москві вже сьогодні «за одним комп’ютером» працюють 50 чоловік (у Києві ситуація приблизно така сама).

І для Росії, і для України дуже актуальна проблема об’єктивного оцінювання навчальних досягнень учнів. Але якщо ми нинішнього року лише обкатуємо машину сертифікаційного тестування, то в РФ експеримент із проведення єдиного державного іспиту (ЄДІ) триває вже кілька років, 2003-го в ньому беруть участь уже 46 регіонів. Характерно, що москвичі ставляться до запровадження ЄДІ обережно. Те, як він проводиться в інших суб’єктах федерації, не влаштовує ДОММ ані за технологіями, що застосовуються під час його проведення, ані за фінансовими витратами. Аж ніяк не в захопленні керівництво столичного департаменту освіти й від якості підготовлених тестів, переліку екзаменів, які потрібно складати за ними. Позаяк 2004/05 навчального року ЄДІ в столиці Росії все-таки запровадять, ДОММ вирішив: проводитимемо його по-своєму. Для цього при департаменті створили п’ять робочих груп. Їхні представники виїжджали до Новосибірська, Новгорода, Ростова, Пскова, подивилися, як там проходять єдині державні іспити. Узагальнивши результати поїздок, московські освітяни сіли за підготовку положення про проведення ЄДІ, яке запропонують розглянути міністерству.

Як у нас, так і в них напруга з педагогічними кадрами. Вчителі-чоловіки в обох столицях давно стали мало не екзотикою: серед викладачів київських с/ш їх близько 12%, серед московських іще менше — 11%. Навчальні заклади середньої ланки і тут, і там, беручи до уваги вік педагогів, які в них працюють, перманентно старіють. Москвичі провели моніторинг серед молодих учителів, щоб дізнатися, чому не всі вони йдуть у школи? З’ясувалося, практично половина абітурієнтів, котрі вступають у педвузи, вже від самого початку не збираються працювати за фахом. Головне завдання — здобути вищу освіту, причому неважливо, яку, був би лишень диплом.

Який вихід із ситуації? На думку керівництва ДОММ, слід проводити професійний відбір охочих стати вчителями. МО потрібно переглянути правила прийому до педвузів, приділяючи увагу передусім учительським династіям і людям без вищої освіти, які працюють у школі й добре зарекомендували себе з фахового погляду. З іншого боку, важлива і профорієнтаційна робота серед школярів, відкриття педагогічних класів. Наступний крок — проведення цільових наборів. По закінченні вищого навчального закладу «цільовик» своє навчання в педвузі зобов’язаний буде відпрацювати в школі.

Як ставляться освітяни Києва до російських нововведень? Чи є в Києві програма «Столична освіта»? Чи конфліктує головне управління освіти і науки м. Києва з МОН України, як ДОММ із МО РФ? — своєю чергою цікавилися московські журналісти в начальника головного управління освіти і науки столиці України Бориса Жебровського.

— Російські й українські, зокрема московські та київські освітні проблеми дуже схожі, — переконаний Борис Михайлович. — Але там, де росіяни йдуть через експеримент, апробують нововведення на окремих регіонах, ми робимо відразу на всю країну. Гадаю, російська позиція багато в чому виваженіша. Стосовно змін, які відбулися в українській освіті, то, на мою думку, вони мають, швидше, фасадний характер. Змінили систему оцінювання, слово «чверть» — на «семестр», замість десяти-одинадцятирічки запровадили дванадцятирічку. Безумовно, це треба було робити. Понад те, вважаю це геніальним РR-ходом: ми привернули увагу громадськості до освіти, всі про неї заговорили. Але нині ми підійшли до найскладнішого — стандартів, змісту освіти. І з’ясувалося, що сил практиків та вчених замало, що тут зіштовхуються інтереси і предметників, і інститутів, і різні думки. Те ж саме й із сертифікаційним тестуванням. Напевно, воно відразу не «піде».

— У Києві також є програма «Столична освіта», розрахована на п’ять років, — продовжив Б.Жебровський. — Можливо, вона менш концептуальна, ніж московська: над нею працювали не вчені. Ми почали знизу, від учителя, отож наша програма практичніша. У ній — аналіз сучасної ситуації, мета й засоби її досягнення. Але, на превеликий жаль, в останній рік програма фінансується не в повному обсязі, і її реалізація загальмувалася.

Ми — столиця. Тому інколи дозволяємо собі не чекати рішень згори, а починати раніше. Так, іноді наші з МОН України погляди не збігаються. Скажімо, у рамках програми «Київський підручник» ми створили експериментальну програму й навчальний посібник з інформатики для 1—4 класів. Міністерство вважає, що прилучати до ПК дітей такого віку зарано, експеримент не затвердили. Але ми його однак проводимо в п’ятдесяти школах. І це нормально, столиця повинна робити перший крок навіть у тому напрямі, де ще йдуть дискусії.

Київ і Москва, повторюю, на рівні ідей і проблем дуже схожі. Та ось яким чином перші реалізувати, а другі подолати? Вважаю, за хорошого контакту, можливо, створивши навіть певні тимчасові наукові колективи на тому чи іншому напрямі, зможемо рухатися вперед значно швидше.

…Уже під завісу перебування в Москві журналісти попросили нашого гіда прес-аташе ДОММ Олександра Гаврилова влаштувати імпровізовану екскурсію центром вечірнього міста. Яскраво, магазинно, велелюдно. Одне слово, і тут усе багато в чому майже таке саме, як у Києві. Цікаво, чи погодяться зі мною московські освітяни, чий візит-відповідь до столиці України заплановано на жовтень нинішнього року?