МОН захищає честь мундира. Стратегія дитячої літературної просвіти — справа учених, а не чиновників

Статті Г. Клочека і О. Слоньовської («ДТ», №44, 2007 р. і №1, 2008 р.) змушують згадати про долю ще одного гуманітарного предмета в українській школі — зарубіжної літератури. Оскільки в наших університетах вже десятий рік офіційно готують шкільних вчителів зарубіжної літератури, то доцільно підбити деякі підсумки.

Два важливі моменти спричинили народження нового предмета. З одного боку, це курс української середньої школи на гуманітаризацію навчання, який в середині 1990-х років проголосила й почала успішно розробляти академік АПН України Олександра Савченко, в той час — заступник міністра освіти. По-друге, це потреба зберегти роботу для тисяч і тисяч викладачів російської літератури після того, як цей предмет із зрозумілих причин був вилучений зі шкільних навчальних планів. Було вирішено замінити його «зарубіжною літературою», куди включили, на правах зарубіжної, російську. Як бачимо, йшлося про створення фактично зовсім нового шкільного предмета, про розробку його концептуальної неповторності. Чого ж вдалося досягнути?

Учені-філологи охоче відгукнулися на ідею створення нового предмета. На сторінках фахової преси виступали спеціалісти Інституту літератури НАН України, НПУ ім. М.Драгоманова, КНУ ім. Т.Шевченка та інших університетів. До дискусії долучилися вчителі. Проте вже тоді впадав у вічі певний формальний підхід з боку міністерства. Там працювали за старою радянською схемою: провести захід, прозвітувати про солідний науковий список учасників, поставити «галочку» в плані і перейти до виконання наступного доручення «зверху»… В міністерстві всю цю роботу курирував «за сумісництвом» фахівець із зовсім іншою базовою освітою.

Як один із наслідків такого підходу — досі не організована розробка концепції шкільної освіти (тобто література, зрозуміло, у школі викладається, але тільки, сказати б, — «самопливом», оскільки під її цілі й очікувані результати не підведений науковий фундамент). Давно потребує уточнення Державний стандарт щодо «зарубіжної літератури», бо в ньому цілі і завдання «української літератури», «зарубіжної літератури» і «літератур національних меншин» збігаються; а за законами дидактики, якщо цілі збігаються, то слід усі ці літератури об’єднати в один предмет, — та чи буде це правильно?! Чистою формальністю стало проходження через предметну комісію МОН підручників та іншої методичної літератури, бо який же ви автор, якщо не забезпечите своєму рукопису купу якнайкращих рецензій! Ще п’ять років тому в її складі були доктори наук, але тепер їх там нема. Кричущі протиріччя такої системи особливо яскраво виявилися під час конкурсів програм і підручників.

Поступово утворилася парадоксальна ситуація. Методика зарубіжної літератури нині активно розвивається як повноцінна наукова дисципліна, захищаються докторські й кандидатські дисертації, пишуться монографії й статті, ведуться дуже цікаві дискусії, розробляються проекти концепції шкільної літературної просвіти, проекти удосконалення Держстандарту і т. п. Але міністерство, як можна гадати, має про цей процес найвіддаленіше уявлення і продовжує наосліп нав’язувати школі свою «стратегію».

У результаті щоденне життя в школі йде своєю чергою: сумно зітхають вчителі над новоспеченою міністерською програмою і тихенько підміняють у класі підручники-«призери» іншими, які не посіли «призових» місць. Адже ні те ні інше не було апробоване, обговорене, відрецензоване фахівцями. Подейкують, що якийсь із тих «призерів» висунуто навіть на найвищу в нашій державі премію! Оце буде втіха для міністерських…

Тут, у міністерстві, також утворилося «своє» коло. Дуже вузьке це коло «довірених осіб», що природно, і страшенно далекі вони від учительського народу, що неминуче. Ще у 2005 р., аналізуючи в «ДТ» ситуацію з університетами, проректор Львівського національного університету ім.І.Франка Марія Зубрицька сумно констатувала наявність «кон’юнктурного союзу освіти, влади і політики», але, по правді, те ж саме можна сказати й про сьогоднішню шкільну стратегію МОН, де «кон’юнктура» породила, словами Г.Клочека, цілий «корупційний ланцюг».

Тому було б неправильно думати, ніби в міністерстві просто помиляються щодо різниці між справжніми і сурогатними вченими. Річ не лише в «суто матеріальному, щедро здобреному цинізмом інтересі», як пише Г.Клочек. «Сурогатні групи», субститути, що складаються із довірених осіб, потрібні міністерству, як колись радянському режиму потрібні були у певних країнах слухняні «сурогатні уряди», на котрі можна було спертися як на «справжніх представників» народу, коли була потреба у небездоганних з погляду права діях, і тим самим приспати громадську пильність. Серед учителів і вузівських викладачів міністерство має власних «незалежних експертів», які, маючи здебільшого досить поверхові уявлення про складності сучасної шкільної методичної науки, завжди вважатимуть за честь підписати «позитивну рецензію». Певною варіацією, що приводить до аналогічного результату, є запрошення на передачі, подібні до «Свободи слова» або інших телевізійних ток-шоу, в ролі експертів людей не підготовлених. «ДТ» уже достатньо писало про те, що міністерство охочіше включає до різних комісій з питань шкільних проблем учених, які не «заплямували» себе науковими публікаціями на шкільні теми. Нехай не образяться на мене серйозні вчені і вчителі, котрі цілком щиро намагаються допомогти державній справі. Адже саме завдяки їм і всупереч міністерству ще тримається престиж нашого предмета «зарубіжна література». Я ж пишу про загальну стратегію МОН.

Особлива роль належить загадковій «Асоціації викладачів зарубіжної літератури», що складається, як можна зрозуміти, всього з одної особи — її «президента» (який, до речі, ніколи не вивчав спеціально зарубіжну літературу і одержав атестат доцента за лекції з методики російської мови). Дуже красномовно характеризує науковий потенціал «асоціації» нині діюча програма, кваліфікована в університетському підручнику з методики зарубіжної літератури професора Л.Мірошниченко (затвердженому МОНом!) як «крок назад в системі літературної освіти України». І це не дивує, з огляду на те, що програму написала група людей, серед яких немає жодного дипломованого зарубіжника, включаючи самого керівника групи — «президента» «асоціації»; зате до колективу увійшов, очевидно як «лобіст», співробітник МОН, також далекий від зарубіжної літератури.

Проте в міністерстві завжди готові послатися саме на «асоціацію», коли треба обминути думку справжніх учених. Ось характерний приклад. Кілька років тому, зважуючи всі «за» і «проти» введення в школі предмета «зарубіжна література», міністерство запросило в Україну фахів­ців зі шкільної освіти з Данії. Вітчизняну науку представляла згадана «асоціація» в особі її головної і єдиної персони. Дізнавшись про те, що в данських школах література не викладається, а рівень добробуту в країні тим часом — один з найвищих у Європі, наше міністерство ухвалило рішення скоротити наполовину кількість навчальних годин із зарубіжної літератури, а отже, і учбове навантаження, і зарплатню вчителям. Але за предмет і за вчителів вступилися вчені, і знехтувати їхню думку в міністерстві тоді все ж не наважилися.

Історія ж ця мала несподіване продовження. Рівно через півроку в країні «одного з найвищих рівнів добробуту» вибухнув відомий «карикатурний скандал», який примусив педагогів усієї Європи визнати: стратегія гуманітарної освіти в європейських школах, зокрема щодо літератури, провальна, і треба вивчати досвід країн, — конкретно нашої України, — де література викладається широко й ефективно і де, не без впливу правильно поставленої гуманітарної освіти, нетерпимість глибоко чужа широким масам (що й дозволяє впевнено підтримувати у країні громадянський мир). Ось чому педагоги з країн Західної Європи, США та України зустрілися навесні минулого року у Львові, щоб обговорити проблеми дитячої літературної просвіти. Чи дійшла схвильованість європейських літературних педагогів до наших чиновників?

Як можна зрозуміти, міністерство й досі вагається щодо необхідності широкого викладання літератури в школі, і досі плекає сумнівні плани якогось аморфного предмета «словесність» (щоб усе було як у Західній Європі!). Ідея гуманітаризації, складовою якої є виховання громадянина через літературне читання, поступово й неухильно поступається у нас місцем ідеї «прагматизації» шкільної освіти, яка логічно має привести до тотального скорочення годин на літературу. І першого удару зазнає «зарубіжка». Отож стає зрозуміло, чому міністерство не лише всі ці 15 років тримає куратором предмета «зарубіжна література» чиновника з зовсім іншою базовою освітою, але й виживає зі своїх стін дипломованих фахівців із зарубіжної літератури, демонстративно дає «зелену вулицю» авторському колективу, в якому немає жодного спеціаліста-зарубіжника, рішуче відсторонюється від співробітництва з методистами-зарубіжниками, заправляє долею «зарубіжної літератури» в предметній комісії без жодного «зарубіжника» в її складі. Цим, нарешті, пояснюється дивовижна «розпливчастість» (а насправді, вміла далекоглядність) формулювань Державного стандарту.

Навесні минулого року відбувся круглий стіл вчених-зарубіжників і методистів. До речі, планувався він ще три роки тому з метою усунення «перекосів», про які йшлося вище. Проте все відкладався через те, що представники міністерства не могли знайти час і прийти до вчених. Сім професорів і не менше доцентів піддали розгромній критиці існуючу програму і тактику міністерства в роботі з ученими. Професори (вже вкотре!) нагадали про свою колишню вимогу: має бути кілька альтернативних програм, адже багаторічна шкільна практика підтверджує правильність такої позиції. Але головне звинувачення полягало у тому, що існуюча програма у суттєвих рисах не відповідає Державному стандарту. Як же так? Адже головною умовою здобуття «призового місця» в міністерському конкурсі програм була саме відповідність державному стандарту! Не можна сказати, що наукова й педагогічна громадськість весь цей час мовчала. «Перемога» програми, написаної з позицій давно минулих часів, була сприйнята як виклик методичній і літературознавчій науці. Преса тоді докладно проаналізувала вади програми. Однак заступник міністра Віктор Огнев’юк навіть не захотів зустрітися з групою професорів різних університетів (без­прецедентний випадок у практиці спілкування вчених і міністерства!). Одним з наслідків було те, що ніхто із серйозних вчених не побажав брати участь у наступному етапі конкурсу програм із зарубіжної літератури — для шкіл з профільним навчанням. Справді, навіщо «грати в гру, де виграти неможливо»? (відповідь доктора Фауста Мефістофелю). Переможцем був проголошений єдиний учасник — все той же самий авторський колектив під керівництвом «президента».

Як же реагує колектив укладачів програми на потік критичних зауважень? Важко спростувати справедливу критику, тому відповідей по суті справи не маємо. Мовчать, як у рот води набрали, і «незалежні експерти», котрі свого часу присудили програмі «призове місце». Замість цього в пресі лунає насторожуюче: «Як посміли критикувати! Хто посмів!». МОН, замість того щоб виявити вимогливість до авторського колективу, який ще навесні нинішнього року публічно пообіцяв переробити програму, захищає честь мундира. А втім, справжні спонукальні мотиви цієї установи ми вже встановили.

Немає змоги переказати в газеті всі прорахунки програми, тому відсилаю охочих до своїх публікацій в журналі «Всесвітня література» (2007, № 8). Якщо узагальнити зауваження, то вони будуть такі. Укладачі програми пропонують вивчати літературу за давно застарілими й відкинутими науковими теоріями і методиками. Програма не готує учня до знайомства з сучасним літературознавчим мисленням, з сучасними критико-аналітичними підходами, з сучасним естетичним життєсприйняттям. Вона не вчить читати, любити й розуміти сучасну літературу (сучасність тут починається лише в 11 класі, а доти учень цілком занурений в минуле!), а отже, не готує до вміння жити у сучасному суспільстві з його сучасними проблемами та викликами. Вона не знайомить із життям ровесника в зарубіжних країнах (за винятком хіба що Тома Сойєра — героя з позаминулого століття). Деякі великі літератури представлено мізерно малою кількістю творів, зокрема США — всього шістьма авторами (на 120)! Укладачі демонструють необізнаність щодо процесів у сучасній літературній теорії й слабку власну теоретичну підготовку. Не дають системних знань про ключові літературознавчі поняття (такі, як література, тема, сюжет, композиція, рима, строфа і т. д.). Програма ігнорує сучасні жанри юнацького читання, наприклад, фентезі, детектив і т. п.

Програма написана в жорст­кому «авторитарному» стилі, тобто не передбачає можливості для вільної творчої трансформації й удосконалення матеріалу по ходу навчально-педагогічного процесу, а це таїть важкі адміністративні наслідки для вчителя-новатора, якщо мимоволі або свідомо він відхилиться від офіційних, нормативних настанов програми. Укладачі самі не спромоглися прочитати рекомендовані учням твори українською мовою, про що свідчать тут і там «кальковані» російські назви, наприклад — «Вересковий (?) мед» Р.Стівенсона. Адже українець зв’яже слово «вересковий» тільки з «вереском», «криком», тоді як у баладі йдеться про рослину «верес»! (З.Фройд називав такі казуси «мимовільною, але характерною обмовкою»; і справді, слід доручати складання програми людям, які насправді є зарубіжниками, а не вдають із себе таких). Те, що написане ними, містить методичні вказівки, які просто неможливо виконати, рясніє фактичними помилками і численними перлами доморощеної мудрості. Ви не знали, в чому «суть» «Пігмаліона» Б.Шоу? Будь ласка! Виявляється, що, навчаючи «квіткарку Елізу Дуліттл правильної аристократичної вимови» і взагалі «гуманітарної освіти», «соціаліст Шоу» «показує шлях до справедливого устрою суспільства», коли громадяни «матимуть рівні шанси реалізувати своє право на освіту»! Читаючи ці рядки, не можу позбутися думки, що час, омріяний Бернардом Шоу, ще не настав, принаймні для укладачів даної програми, які вже точно, маючи «рівні шанси» (навіть рівніші), водночас так і не спромоглися, з невідомих причин, «реалізувати своє право на гуманітарну освіту».