Міністр освіти і науки Іван Вакарчук: «Я не буду Робесп’єром. Моя «зброя» — переконання і контроль»

«Як писало «Дзеркало тижня», багатьом українським вузам час вивісити оголошення: «Продаються дипломи. Дорого». Може, Вакарчук щось-таки змінить». Це — глас свідомого студентства, яке сподівається, що з приходом на посаду міністра освіти і науки людини, котрій ніхто не може закинути непорядність та якісь корупційні дії, розпочнуться позитивні зрушення в системі української освіти.

Призначений півтора місяця тому на посаду міністра освіти і науки Іван Вакарчук — відома особистість в освітянсько-науковому середовищі. Ректор одного з найкращих вищих навчальних закладів України — Львівського національного університету ім. І. Франка — вирізнявся демократичністю, принциповістю та прагненням до незалежності. За що заслужив не лише повагу колег-однодумців. Чинилися спроби усунути Івана Олександровича від керівництва ЛНУ, однак силовими методами вирішити це не вдалося: викладачі і студенти стали на захист свого ректора.

На міністра Вакарчука покладаються великі надії не лише у «доведенні до завершення питання незалежного зовнішнього оцінювання», а й у проведенні системних реформаторських кроків у сфері освіти і науки. За період ректорства у ЛНУ напрацьовано великий досвід освітніх реформ. Чи вдасться спроектувати його на всю країну? Це питання сьогодні непокоїть багатьох. Як і те, якою тепер буде освітня політика МОН, які плануються пріоритети в українській освіті. Про все це — в інтерв’ю з міністром освіти і науки Іваном ВАКАРЧУКОМ.

— Останнім часом темою номер один в українській освіті стало зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО), яке цього року вперше запроваджується в мас­штабах усієї країни. Чи виправдає воно сподівання, котрі на нього покладають як випускники шкіл та їхні батьки, так і прогресивна освітянська громадськість? Ви, звичайно, добре розумієте, які труднощі і приховані ризики існують на шляху впровадження ЗНО.

— Варто сказати, що запровадженню незалежного тестування всіх випускників, які вступатимуть до вищих навчальних закладів, передували кілька років підготовки. Торік у тестуванні взяли участь 117 тис. учнів, хоча воно було добровільне. Деякі ВНЗ, а саме Львів­ський національний університет ім. І.Франка і, здається, Харків­ський національний економічний університет, зараховували абітурієнтів виключно за результатами тестів. Цього року всі ВНЗ прийматимуть вступників виключно за конкурсом сертифікатів. Виняток становлять творчі спеціальності. Обов’язковим для всіх вступників є тестування з української мови та літератури, далі — з десяти тестових предметів ВНЗ обирає профільні для вступу на ту чи іншу спеціальність. Підготовлена відповідна нормативна база, є указ президента, рішення Кабінету міністрів, відповідні накази міністра освіти і науки. Інших вступних випробувань до ВНЗ, незалежно від їх форми власності та підпорядкування проводити не мають. Тільки ті навчальні заклади, в яких ведеться підготовка за напрямами, пов’язаними з вивченням іноземних мов (філологія, міжнародні відносини тощо), можуть організовувати власні вступні випробування з іноземної мови. Відповідні тести в Україн­ському центрі незалежного зовнішнього оцінювання є, але вони ще потребують доопрацювання. Також особливі умови вступних випробувань передбачаються для незрячих та інших дітей із особливими потребами.

— Мабуть, інцидент, що стався у Криму, став для вас певною мірою несподіванкою. Учасники акції протесту у Сімферополі стверджували, що учнів шкіл із російською мовою викладання зобов’язують складати тести українською, називаючи це ледь не примусовою українізацією. Попри те, що акція мала явний політичний підтекст, була спробою вкотре розбурхати пристрасті навколо «мовного питання», — вона все ж таки висвітлила певні упущення в підготовці до запровадження тестування у всеукраїнському масштабі. Чи не так?

— Зрозуміло, що акцію хтось готував, накручував людей.

Відповідно до Порядку проведення тестування, затвердженого наказом міністра освіти і науки України від 24 січня ц. р., № 33, тести для зовнішнього незалежного оцінювання з кожного предмета укладаються державною мовою. Але для учасників оцінювання, які здобували загальну середню освіту мовами національних меншин, на їхнє бажання, у перехідний період (2008—2009 рр.) тести перекладаються відповідною мовою (за винятком тесту з української мови та літератури).

Проблема насправді не в якості процедур і завдань ЗНО, а в тому, що зазначена категорія школярів погано володіє державною мовою. Вивчення української мови у школах з навчанням мовами національних меншин нерідко є імітацією. Можу назвати причини цього: неналежний рівень підготовки педагогів, не досить якісні підручники, просто небажання якісно організувати навчальний процес. У дітей немає мотивації до вивчення державної мови. Нині така мотивація виникла, бо ж треба складати тести. Так, право навчатися тією мовою, якою спілкуються у твоїй родині, мовою твого народу— це святе. Але доросла людина, яка входить у суспільне життя, повинна володіти також державною мовою. Якщо ж рівень володіння нею недостатній, куди тоді пішли кошти, виділені на навчання дітей державної мови? Куди дивилися дорослі — вчителі, які вели тих дітей упродовж усіх років навчання, батьки, які мали б радити дітям вивчати державну мову? Чому вони не хочуть брати на себе відповідальність? Адже Конституція, якою стверджується єдина державна мова — українська, була ухвалена і діяла, коли ці діти ще тільки-но пішли до школи. Я не знімаю вини і з міністерства, недогледіли і контролюючі органи. Щоб мотивувати дітей, потрібно робити конкретні кроки, створювати умови, а не декларативно заявляти всьому світові, що ми всі вивчаємо державну мову. Я бував на Закарпатті, де функціонують школи з угорською, румунською мовами навчання. Там також проблеми з підручниками. Тоді постає запитання: чому ж ці підручники не видаються? Біда України в тому, що нею на різних рівнях керували люди, котрим вона не потрібна. Інакше вони б створили всі умови для навчання та інтеграції у суспільство маленьких громадян, включно з росіянами, румунами, угорцями, поляками, кримськими татарами, молдаванами…

— Можна сподіватися, що в цьому питанні кероване вами міністерство дотримуватиметься європейського досвіду?

— Саме так. У тій-таки Німеччині кожен громадянин повинен обов’язково володіти державною мовою. Ми теж не маємо права нехтувати своєю Конституцією. Нею гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. Але водночас прописано, що держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Ми підвищимо мотивацію вчителів української мови у школах із навчанням мовами національних меншин — збільшимо їм платню. Задля підвищення ефективності навчання поділимо класи на менші групи, будуватимемо нові школи. Я висловив побажання, щоб усі поставилися до мовних питань усвідомлено і згадували про них не лише перед виборами чи у критичних ситуаціях.

— Чи не вважаєте, що перелік дисциплін для ЗНО завеликий і його слід переглянути? Навіщо тестувати практично з усіх предметів, якщо навіть багаті країни проводять незалежне оцінювання з кількох основних дисциплін?

— Цей перелік було укладено ще торік. І коли я обійняв посаду міністра, це вже було, так би мовити, на марші, діти на підготовчих курсах штудіювали ці предмети, заплатили за навчання гроші... Тож вносити зміни було б неправильно. Інше питання — як бути наступного року. Я згоден, що предметів забагато. Не хочу зараз говорити про те, які більше потрібні, а які — менш. Мають бути пропозиції від громадськості, і після їх обговорення можна буде приймати рішення щодо переліку дисциплін для ЗНО.

— Чи готові до інших ризиків впровадження ЗНО, зокрема спротиву з боку ректорського корпусу? (За деякими даними, в окремих вузах «квота ректора» на прохідні місця досягає 60—80%.)

— Я мав зустрічі з ректорами київського регіону, освітянами Закарпаття. Близько сотні ректорів, із якими я спілкувався, ставляться до зовнішнього тестування позитивно. Ми повинні показати зовнішньому світові, що Україна готова і до таких кроків, які є загальноприйнятими у країнах Західної Європи та Північної Америки. Спротиву від ректорів я не відчув. Я дякую їм за розуміння. Звісно, є багато запитань, що стосуються суто робочих, організаційних моментів, які ще потребують відпрацювання.

— Хотілось би почути вашу думку щодо одіозного пункту 15 «Умов прийому до вищих навчальних закладів України у 2008 році». Багато хто з освітян небезпідставно вбачає в «особливих умовах» участі в конкурсі лазівку для тих, кого «потрібно влаштувати». Чи не вважаєте, що такий пункт компрометує ідею незалежного зовнішнього оцінювання?

— Безперечно, пункт 15 — це поступка. Але, знову ж таки, я не міг змінити умови, коли процес уже тривав. Таке всеосяжне тестування проводиться вперше, і дитина може розгубитися. Саме з психологічних мотивів і залишено в «Умовах…» пункт 15. Хоча ми проведемо тренінги, пробні тестування. З лютого і до початку тестувань кожен учень матиме можливість потренуватися, відпрацювати свою готовність, навіть психологічно. На цей рік ще залишено деякі перехідні моменти. Але всі абітурієнти повинні подавати до ВНЗ сертифікати.

— 20 лютого закінчується термін реєстрації для проходження тестування. У зв’язку з цим чи не виникне ажіотаж? А якщо хтось через певні обставини не встигне зареєструватися або не матиме можливості пройти пробне тестування?

— Маємо зробити все можливе, щоб ажіотаж не виник. Пробне тестування пройдуть усі бажаючі. Можливостей його провести більше, ніж потенційних абітурієнтів.

Щодо дати — 20 лютого. Це розраховано на те, що ми швидко подолаємо період усвідомлення правил прийому до ВНЗ. Уперше в історії України «Умови…» було прийнято до нового року, 25 грудня. Вони значно полегшили і дітям, і ВНЗ ситуацію з підготовкою до вступної кампанії. Ми усунули всі обмеження, які були раніше, щоб дитина мала можливість вступати до будь-якого ВНЗ і на будь-яку кількість напрямів, бо це її право. Зараз є вже понад 200 тис. заяв на тестування. Але наші центри тестування робитимуть усе для того, щоб ажіотажу не виникло.

— Що являє собою програма «Обдаровані діти з села»?

— Ця програма розрахована на кілька років, аби створити умови для справді рівного доступу всіх дітей до якісної освіти. Точніше сказати — справедливого, бо рівність не завжди справедлива. Так, є столичні гімназії, фізико-математичні ліцеї, а є школи у віддалених від райцентру (чи в гірських умовах) селах. І там теж є здібні діти, які прагнуть навчатися. І в цьому їм держава має допомогти. Нинішнього року ВНЗ мають можливість провести для них олімпіади, вибравши найкращих і рекомендуючи їх до конкурсного відбору. Тобто можливості є, потрібне лише бажання їх реалізувати.

— Один із ваших попередників на посаді міністра освіти України Іван Андрійович Зязюн (очолював міністерство у період 1990 — 1992 рр.) запам’ятався неординарними ідеями стосовно розвитку педагогічної майстерності та змісту освіти, серед яких чи не найоригінальніша — щоб кожен випускник школи знав не менше 300 українських народних пісень із невичерпної фольклорної скарбниці. Ви — фізик (а не лірик), і тому вочевидь першочергову увагу на посаді міністра приділятимете природничим наукам, на незадовільний рівень вивчення яких у школі нарікають освітяни та вчені.

— Всі ми знаємо, що гуманітарні науки за радянських часів перебували у пригніченому стані, були підпорядковані панівній ідеології. Після повалення тоталітарного режиму вони мали отримати сильний поштовх для свого розвою, що і сталося в середині 90-х років. Тепер вони піднялися, вийшли на той рівень, коли процес розвитку набув незворотного характеру, і різноманітні фонди підтримують гуманітарну сферу. А природничі науки, які добре розвивалися, мали потужні школи, почали занепадати. Зі зрозумілих причин молодь втратила до них інтерес, який спостерігався раніше. Але природничі й математичні науки є базисними для технологічного розвитку, врешті-решт — і національної безпеки держави. Вони становлять другу частину духовної культури, й аж ніяк не можна заплющувати очі на те, що вони втратили престижність, реальну підтримку. Дітей, які мають природний потяг до математики, фізики, біології, хімії, ми повинні підтримати. Цю тему треба серйозно обговорити. Безперечно, треба підвищити якість викладання природничих дисциплін на всіх рівнях — від школи до університетів. Лише заклинаннями чи наказами справі не зарадиш. Ми маємо продумати крок за кроком, аби ця друга частина духовної культури, природничо-математична, мала відповідну підтримку.

Я б хотів, щоб не виникло непорозуміння: я однаково шанобливо ставлюся до всіх наук. До речі, як ректор університету двічі виносив на вчену раду питання про те, щоб на всіх факультетах упровадити вивчення латини. Вперше учена рада не пропустила — не зміг переконати. За два роки я знов виніс це питання на обговорення і таки домігся свого — тепер усі студенти мають можливість прилучитися до античної культури чи епохи Відродження. Культури, як відомо, забагато бути не може. Я переживав, що мені скажуть студенти під час зустрічей. (Зустрічі з ними я регулярно практикував у ЛНУ). І, знаєте, вони дякували, навіть фізики, казали, що мало годин. Отож у мене немає налаштованості на якусь крайність. Навпаки.

— Але, у будь-якому разі, ви як міністр приділите більше уваги природничим наукам.

— Безперечно, щоб принаймні піднести їх на належний рівень.

— Перейдемо до глобальніших освітніх проблем. Українська освіта має туманні стратегічні орієнтири, розмитими є також цілі освітньої реформи. Досі реформаторські зміни мали хаотичний і переважно «косметичний» характер. Упродовж затяжного «перехідного» періоду ми поступово втратили те краще, що було у школі радянських часів, зокрема високий рівень підготовки, повагу до знання. Сьогодні масова школа — у глибокому занепаді. Вчителі і вузівські викладачі б’ють на сполох із приводу катастрофічної неграмотності та низького рівня знань учнів загальноосвітніх шкіл. То яку школу (модель освіти) ми будуємо? До якої освіти йдемо?

— Суспільство, яке у своєму поступі базується на знаннях, має майбутнє. Це зрозуміло, як і те, що якість життя прямо пропорційна кількості енергії, яку ми використовуємо. Якщо ми використовуватимемо тільки енергію свічок, то і якість життя буде відповідною. Так і тут: якість життя прямо пропорційна рівню освіченості суспільства. Є елітні школи, вони мають свої добре продумані напрями, але є і масова школа. Ми повинні підвищувати рівень освіти в ній. Зрештою, не всі обдаровані діти навчаються в елітних навчальних закладах, здебільшого високооплачуваних. Маємо йти до того, щоб загальний рівень освіченості був високий. Чим більше вкладатимемо в освіту, науку, тим менше витрачатимемо на ліквідацію негативних соціальних явищ.

— Інколи здається, що від суцільної грамотності ми рухаємося у протилежний бік. Ніхто сьогодні достеменно не відає, скільки дітей не ходять до школи. За радянських часів навіть один такий випадок на район розцінювався як надзвичайний, неука буквально за вуха тягнули до світла знань, аби якось адаптувати його до суспільства, а тепер, за даними громадських організацій, маємо, щонайменше, тридцять тисяч так званих «дітей вулиці»…

— Я вже вийшов з ініціативою про співпрацю стосовно цієї проблеми з міністрами сім’ї, молоді та спорту, внутрішніх справ, праці та соціальної політики і мав із ними розмову на зазначену тему. По-перше, я запропонував зробити перепис за прізвищами, де це можливо, хто не ходить до школи, хто взагалі невідомо де. Ми повинні чітко окреслити проблему для того, щоб її розв’язувати. Держава повинна співпрацювати і з церквою, щоб підтримувати й розвивати в молодих людях духовність, людяність. Я мав розмову і з патріархом УГКЦ Блаженнішим Любомиром Гузаром, і з Його Святістю Філаретом. Є Всеукраїнська рада церков; ми запрошуємо їх представників долучитися до проблеми дітей вулиці. Це наша спільна проблема. Ми маємо скоординувати наші дії, консолідувати зусилля на національному рівні. Отже, на рівні домовленостей уже досягнуто порозуміння, і ми цю проблему вирішуватимемо.

— «12-балка» і «12-річка» — до цього, по суті, звелася реформа загальноосвітньої школи. Сьогодні багато говорять про те, що це, особливо перехід на 12-річне навчання, — невиправданий крок. Чи не маєте наміру виконати передвиборну обіцянку президента — повернутися до 10-річної середньої школи?

— Маємо всі разом над цим подумати. Я хочу провести на різних рівнях наради з окремих освітянських проблем. Не масштабні з’їзди, а професійні розмови з конкретних питань. І лише після того можна буде сказати: «12-річка» і «12-балка» — це помилка чи необхідність. Адміністративно ж вирішувати: дав наказ — і все, це безвідповідально. Треба радитись, але не на мітингу, не на площі, а з тими людьми, котрі добре знають проблему і прагнуть її розв’язати.

— Багато освітян говорять про перевантаженість шкільних програм, порушують питання про необхідність їх перегляду, змістового наповнення 12-річки. Поки що спостерігається шарахання: то дискутується тема, впроваджувати в школах релігійну етику чи просто етику, то з’являється незрозумілий для молодших школярів предмет «Логіка», то вводяться різні курси, як, приміром, «Толерантність». Водночас учителі нарікають на недостатню кількість годин для природничих дисциплін, літератури. Чи не вважаєте за потрібне переглянути «перевантаженість шкільних програм»? Наскільки мені відомо, групою експертів напрацьовані пропозиції у цьому плані, які десь припадають пилом у міністерстві.

— Програми справді перевантажені, причому вони незбалансовані. Є речі, які справді можна було б перенести до вищої школи. Є різні думки, зокрема, і щодо введення «спеціалізації» у старших класах. Програми, безперечно, потрібно переглянути. Зробити ревізію з добрим серцем і намірами, не гублячи корисне. Наука іде вперед, її не зупиниш. Інформацію про нові знання якось треба давати суспільству, треба знайомити з новими науковими відкриттями школярів.

— Щоб у випускників школи не округлювалися очі на слово «нанотехнології»...

— Так-так. Дуже багато людей навіть не знають, що це означає. Але це — технології, які працюють на нас. Шкільні програми не повинні бути здеформованими. Для цього треба просто зробити кілька незалежних експертиз. Зараз у ВНЗ ми вивчаємо історію України, а мали б добре знати її вже у школі. Але коли ми на рівні середньої освіти добре і якісно вивчатимемо історію України? Я неодноразово мав розмову на цю тему з академіком Ігорем Юхновським, який очолює Інститут національної пам’яті, де порушується питання про створення нових підручників з історії. Якщо ми всього потроху навчатимемо, то отримаємо спеціалістів, які знають «ніщо про все».

— Водночас за кількістю університетів та інших вищих навчальних закладів (у перерахунку на душу населення) Україна попереду всієї планети. (Наша газета писала, що торік у ВНЗ студентів зараховано більше, ніж було випускників школи, що вже навіть у національні університети на ще недавно престижні факультети немає конкурсів.) Освітяни кажуть, що в нас надлишок вузів. Ваш попередник у міністерському кріслі частково (і вибірково) влаштовував їх «чистку». Яку політику в цьому плані проводитимете?

— Є таке слово «оптимізація». Ринок уже показав, що не з усіма дипломами охоче беруть на роботу. Усі навчальні заклади, незалежно від форми власності, повинні працювати в рівних умовах, а рівень освітніх послуг має відповідати державним стандартам. Здійснюватимемо перевірки, я не хочу вживати слово «чистки», але ставитимемо безкомпромісні вимоги щодо підвищення якості освіти.

— Органи атестації і акредитації навчальних закладів — караючий меч у руках міністра. Так було і так буде?

— Частина закладів самі зникатимуть, не витримавши конкуренції на ринку освітніх послуг. Суспільство навіть без акредитаційної комісії оцінило, який ВНЗ чого вартий. Мені не потрібен «караючий меч», я не буду Робесп’єром. Я хочу діяти методами переконання і контролю. Позбавлятимемо ліцензії, якщо ВНЗ не відповідає стандартам. І все. Це не покарання, це — функція міністерства щодо дотримання стандартів якості освіти.

— Спадщина минулого — жорстко централізована система управління освітою. Очевидно, ви це постійно відчували як ректор університету. Чи не плануєте змінювати систему, тобто проводити політику децентралізації, дати більше свободи навчальним закладам, посилити вплив громадських освітянських об’єднань на навчальний процес?

— Так, безперечно. Хочу відразу сказати, що один із п’яти найближчих пріоритетів МОН — автономія ВНЗ.

— А які інші?

— Рівний і справедливий доступ до освіти, зокрема через ЗНО; якісний підручник; фінансування університетської науки; посилення участі громадськості в управлінні освітою.

— Ви — прихильник ідеї університетської автономії. Чи вдалося вам її реалізувати у ЛНУ? Очевидно, тепер робитимете все можливе для того, аби кожен ВНЗ мав право на «самовизначення»?

— Так, і прикладів міг би навести багато. Наприклад, бюджет ЛНУ. З коштів, які університет заробляв, спецкошти, як ми їх називали, розподіляли за підрозділами. Всі керівники підрозділів на розширеному засіданні ректорату регулярно, відкрито обговорювали питання фінансування. І так уже багато років. Це один з елементів автономії, коли, скажімо, деканові дається рядок, де в нього розписані всі кошти. Але він сам і його колеги беруть участь в обговоренні цього і голосують, як у Верховній Раді, разом із профспілковими організаціями, студентами. Відкрито, прозоро і зрозуміло, чому так, а не інакше. У ректора ж узагалі не було ні копійки, жодних резервів.

Ми передбачимо в новій редакції Закону України «Про вищу освіту» пункт щодо автономії. Нову редакцію зобов’язалися подати до 1 червня до профільного комітету Верховної Ради України. Формула, яку ми закладатимемо у свої позиції, буде така: не державне, а державно-громадське управління освітою. Громадськість має право знати, що робиться у цій сфері, давати пропозиції стосовно коригування, контролювати. Бо люди, які сплачують податки і хочуть, щоб їхні діти мали добру середню чи вищу освіту, мають природне право на контроль.

— Які зміни сталися в системі освіти України після підписання Болонської угоди? Звісно, добре, що це дає змогу вирівняти критерії оцінювання, що наші студенти можуть стати мобільними, навчатися в західних вузах та працевлаштовуватися за кордоном. Однак цей процес нагадує вулицю з рухом в одному напрямку — західному. Адже впровадження єдиних критеріїв не робить привабливішими українські вузи, в які — навіть без конкурсу! — не квапляться іноземні абітурієнти. Що плануєте зробити у цьому плані?

— Скажімо, німецькі ВНЗ не стають привабливішими для іноземців тільки тому, що там викладають англійською. Привабливість українських університетів має полягати у високому рівні викладання, співставному з кращими закордонними ВНЗ. Проблема ще й у тому, що ми недостатньо відкриті для світу. Та й умови життя не приваблюють до нас молодих людей із-за кордону.

Гадаю, має минути певний період, аби Україна змогла репрезентувати себе на різних рівнях як державу з достатньо високим рівнем освіти, якості життя. А вже всі ці складники урівноважать «рух на вулиці», він стане двостороннім: Україною зацікавляться й вивчатимуть і нашу мову, і культуру, історію, прагнутимуть здобувати тут освіту. Але треба працювати на різних ділянках, зусиль тільки Міносвіти для цього замало.

— Наш тижневик неодноразово порушував парадоксальну проблему — в Україні не визнається документ про здобутий за кордоном науковий ступінь (PhD), і науковець змушений “перезахищатися”. Водночас у Європі до наших наукових ступенів довіри більше. Коли буде врегульовано питання зі вченими ступенями? До речі, в «ДТ» розповідалося, що у ЛНУ запровадили експериментальну програму для докторантів соціології і культурології, яка передбачає перехід на прийняту в світі одноступеневу модель підготовки науковця.

— Знову ж-таки, питання не просте. Я був прихильником тієї системи, що існує на Заході, тепер ставлюся до неї стриманіше. Хоча в деяких країнах практикується два наукових ступені, як, наприклад, у Польщі, Німеччині. Є й країни, в яких обговорюють, чи не повернутися до двоступеневої системи. Ми не говоримо про такі країни, як Велика Британія, там традиції понад усе.

Якою має бути система атестації наукових кадрів в Україні? Ми повинні обговорити це питання. Але маємо й іншу парадоксальну проблему. Якщо, наприклад, український університет вирішить запросити лауреата Нобелівської премії викладати біологію, фізику чи хімію, то він не має права платити йому як професору. І виходить, що нобелівський лауреат повинен мати зарплату асистента, бо інакше ректора покарають контролюючі органи. Це ще один штрих до «привабливості» нашої країни. Цю проблему слід обговорювати не на рівні «я захищав докторську — хай усі захищають». Перехід на PhD не має бути адміністративним рішенням. Повинен бути перехідний період. І якщо вже новий ступінь упроваджувати, то нехай відлік іде для майбутніх науковців. Хай певний період дві системи існують паралельно. Скажімо, для прикладу, коли впроваджувалося євро, у європейських країнах певний час паралельно ходили дві валюти: євро й національна.

Але чи доцільно зараз це робити — також тема серйозної розмови із залученням експертів із західних країн, які покажуть переваги і недоліки одно- чи дворівневої системи. Щоб ми не опинилися в ситуації, коли взагалі винайдемо щось таке... Раніше говорилося, що в нас найкраща система атестації наукових кадрів, і ВАК стояла в цьому “на смерть”. Тих, хто дотримується цієї позиції, також можна зрозуміти, бо якщо дати можливість ВНЗ самим вирішувати, кому присуджувати науковий ступінь, а кому ні, то ні до чого доброго це не приведе. Але є ВНЗ дуже високого рівня. Я можу відразу назвати з десяток, яким би можна було дати можливість через автономію самим присвоювати учені ступені. Та є одне «але»… Уже тепер у нас 93 університети мають статус національних. Оце прагнення різними шляхами отримати статус національного призвело до розмивання у суспільстві високих критеріїв у науці та освіті.

— Як цьому можна покласти край?

— Треба, щоб громадськість не мовчала, і ця громадськість має бути організована. Маємо ще трохи дорости до громадянського суспільства, коли активність громадян є природною, а не штучною, підігрітою якоюсь однією особою.

— У довіреного вам відомства є два крила — освіта і наука. Відомо, в якому стані перебуває університетська наука. І менш відомо (широкому загалу) про результати діяльності департаменту науки МОН. Наш тижневик, зокрема, приділяв увагу окремим сферам діяльності цього важливого підрозділу міністерства, на який лунає багато справедливих нарікань від науковців. Думається, ви зосередите свої зусилля не лише на освітніх проблемах, а й на оптимізації роботи наукового сектора?

— Найголовніша проблема в науці як такій — не так фінансування (це проблема загальна), а відсутність експериментальної бази для фундаментальних досліджень. Якщо немає приладу, з допомогою якого можна проводити філігранні дослідження, тоді наука — не що інше, як імітація. Щоб підтримати фундаментальну науку, ми повинні створити, як на мене, такі осередки, де є наукові школи, і підтримати їх фінансово, аби придбати дорогі прилади, які коштують не менше мільйона гривень.

Зараз ми закладаємо відповідну позицію в бюджет, сподіваючись, що Верховна Рада нас підтримає. У нас є потужні наукові школи й центри, ось туди і слід скеровувати кошти на придбання сучасних приладів, створюючи навколо тих добре обладнаних наукових центрів можливості для розвитку науки в університетах. Адже, ніде правди діти, є такі університети, в яких науки взагалі немає.

Друга проблема — наукова молодь. Її треба стажувати. Ми зараз проводимо багато експериментальних вимірювань у західних університетах, багато наших науковців працюють в університетах і наукових центрах США, Канади, Західної Європи, і треба там стажувати наших аспірантів. А згодом вони працюватимуть на наших приладах, і таким чином ми відроджуватимемо експериментальну науку в Україні. Зрозуміло, як наслідок, будуть і прикладні дослідження. Ось така ідея фінансування. Не всім вділяти по 10—20 тис. грн., за принципом, аби нікому не було образливо, а робити потужні вливання коштів для придбання сучасного дослідницького інструменту. На мій погляд, це одне з найголовніших завдань у сфері розвитку науки.

Моя позиція така: має бути справжній конкурс наукових проектів. І не так, щоб Академія наук патронувала вченого з університету, ніби молодшого брата. Має бути партнерство, паритет. Наука — наприклад матеріалознавство, не ділиться залежно і від того, де ти працюєш, — в академічному інституті чи в університеті. Не хочу нікого звинувачувати, просто закликаю до паритетності в оцінюванні проектів, які вчені подають на конкурс, хоч би звідки вони були.

—Хоч як це прикро визнавати, Україна чи не єдина європейська країна, яка залишилася поза участю в діяльності ЦЕРНу, за винятком окремих українських учених-фізиків, котрі там успішно працюють. НАН, Міністерство освіти і науки так нічого й не зробили, щоб Україна була представлена в
цьому авторитетному міжнародному дослідницькому центрі.

— Це — приклад того, що в нас немає державного протекціонізму для розвитку науки і підтримки учених. Вони змушені пробиватися самостійно.

— Недавно академік НАНУ, президент Української астрономічної асоціації Я. Яцків надіслав відкритого листа на ім’я міністра освіти і науки та в ЗМІ з приводу того, що найближчим часом у Сімферополі планується, за ліцензією МОН, відкрити професійно-технічне училище з підготовки… астрологів. Навчання там має проводитися за затвердженою МОН програмою. Здається, після цього розмови про розвиток науки під дахом МОН втрачають будь-який сенс…

— Це справжній абсурд...

— Чи вдалося вже сформувати команду, з якою маєте намір реалізувати задумане?

— Це непросто, але це буде зроблено. Інакше треба йти з цієї посади.

— Здається, до останнього часу серед керівників МОН не було менеджера-економіста. Це означає, що ви маєте намір всерйоз зайнятися також економікою освіти? І тепер не буде таємницею за сімома печатками, як досі, куди і як витрачаються бюджетні кошти, що виділяються на освіту, зокрема на різні проекти і програми, підручники і т. д.?

— Таємниць не буде. Ми хочемо і будемо працювати відкрито, прозоро, будемо пояснювати, чому саме такі кроки робимо. Хоч би як шарпали з усіх боків, я закликаю всіх, хто зацікавлений у поступі нашої освіти і науки, щоб ми не імітували, а мали задоволення від результатів своєї діяльності, того, що ми робимо для теперішніх поколінь. Кроки, що дали б відповіді на запитання, які ми сьогодні ставимо. Зняти бодай частину питань — і це вже буде велике досягнення міністерства. Колеги, які зараз ідуть працювати в команду, це усвідомлюють

— Що вас найбільше здивувало відтоді, як переступили поріг МОН?

— (Глибоко зітхнувши) Все… Коли мене запросили на цю посаду, я не ставив жодної умови. Що мені було потрібно? Я був ректором дуже відомого університету, у який вклав свою душу, своє життя. Я маю найвищі нагороди. На запитання, чому я тут, ви не знайдете відповіді у площині якихось кар’єрних вигод, амбіцій у вульгарному розумінні.

— І не тому, либонь, що хотіли бути ближче до сина?

— Звісно, ні. Усі дороги ведуть до Львова. Це я про себе. Я прийшов без будь-яких умов, щоб спробувати разом із іншими дати відповідь на виклики, гострі питання і спробувати закласти щось незворотне. Ніхто не знає, скільки працюватиме уряд. Мене ця невизначеність не турбує. Але … це був добре усвідомлений крок.

— Якщо відверто, то багато хто вважає вас людиною надто інтелігентною для того, аби щось реально змінити в системі освіти і, зокрема, керівництва освітньо-науковою сферою — «заповіднику корупції, блату та халяви»…Тут або між воронами живеш — по-воронячому крякаєш, або «заклюють»…Чи покладаєтеся на добрий імунітет, набутий за роки керівництва Львівським національним?..

— Я справді прийшов за покликом душі. Якби було інакше, я б поставив низку умов. Необов’язково ж кричати, лякати, гримати кулаком об стіл, щоб досягти успіху. Можна переконувати. Або дякувати і казати «до побачення, будемо працювати з іншими».

Повернути імідж профтехосвіті

Як повідомила прес-служба МОН, днями міністр освіти і науки України Іван Вакарчук узяв участь у всеукраїнській нараді представників управлінь освіти і науки обласних державних адміністрацій, на якій ішлося про пріоритетні напрями професійно-технічної підготовки в поточному році.

«Суспільство повинно усвідомити, що без кваліфікованої робочої сили не матимемо високої якості життя. Тому сьогодні мусимо повернути імідж профтехосвіті та мотивації, що їх мали раніше вступники і ті, хто відповідає за цю справу, — вважає міністр. — Крім того, підвищення привабливості та гнучкості професійно-технічної освіти залежить від її зв’язку з ринком праці. Необхідно розширювати спектр повноважень регіональних управлінь, створювати механізм фінансування з різнорівневих бюджетів.

Минулого року фінансування професійно-технічних навчальних закладів Львівської, Харківської областей та м. Києва в експериментальному варіанті здійснювалося з обласних бюджетів за рахунок коштів субвенції з державного бюджету».

Іван Вакарчук наголосив — центральною проблемою є те, що фінансування здійснюється з обласного бюджету, а майно належить державі. Тому потрібен зважений підхід, щоб при передачі власності місцевим органам влади зберегти те, що є, і набути нове.

Надзвичайно важливим чинником успішної діяльності системи ПТО, на думку міністра, є «продуманий механізм формування обсягів державного замовлення та контингенту в цілому, бо на якість робітничих кадрів негативно впливає розбалансованість між попитом та пропозицією».

«Кожна область, кожний регіон краще знає, які кваліфіковані робітники їй потрібні. Щоб визначити обсяги на державному рівні, замовлення мало б іти знизу, тоді ми зрозуміємо, якими є потреби в тому чи іншому регіоні, і на державному рівні зможемо визначати, які корективи і де потрібно зробити».

«Ми повинні вийти на модель, котра задовольнила б усіх — і молодь, і роботодавців, і державу загалом. Наше з вами завдання — переконати владу на всіх рівнях, що професійно-технічна освіта — це важлива складова освіти і нашої духовної культури».

Насамкінець Іван Вакарчук закликав активно сприяти належному проведенню пробних тестувань серед учнів професійно-технічних закладів, аби зняти той стрес, який учень може отримати під час зовнішнього оцінювання. Тоді всі учасники ЗНТ почуватимуться впевнено.

Об’єктивка «ДТ»

Іван Олександрович ВАКАРЧУК народився 6 березня 1947 року.

У 1970 р. закінчив фізичний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка. У 1974-му захистив кандидатську дисертацію, в 1980-му — докторську.

Двічі (у 1990 і 2001 рр.) обирався ректором Львівського державного (від 1999 р. — національного) університету. З ініціативи І. Вакарчука у 1992 р. уперше в Україні запроваджено тестові випробування при вступі до університету.

Автор кількох підручників для студентів вищих навчальних закладів. За підручник «Квантова механіка» удостоєний Державної премії України в галузі науки і техніки (2000 р.)

Засновник і головний редактор (з 1996 р.) визнаного Європейським фізичним товариством «Журналу фізичних досліджень» та науково-популярного журналу «Світ фізики» (з 1997 р.)

Заслужений діяч науки і техніки України. Удостоєний багатьох державних відзнак, зокрема звання Героя України.

18 грудня 2007 р. призначений на посаду міністра освіти і науки України.

Одружений. Син ученого і політика Святослав Вакарчук — лідер популярної групи «Океан Ельзи».