Куди вказує стрілка освітнього компасу?

Ажіотаж болонських трансформацій в українській вищій школі спадає. Але це не означає, що ці реформи не ведуться. Університети продовжують поступово модернізувати принципи організації навчального процесу відповідно до вимог Болонської угоди. Свого роду кульмінацією стало офіційне прийняття України до країн — учасниць процесу. Тепер має пройти період удосконалення, остаточної адаптації. Треба розуміти, що як західноєвропейські країни, так і ми розпочали цей процес для досягнення більшої популярності та вищої якості нашої освіти. Європу спонукало до цього усвідомлення домінування американських вузів на міжнародному ринку. Престиж освіти, здобутої в США, який чимдалі зростає, завдавав відчутного конкурентного удару європейській вищій школі. Для того щоб зробити європейську освіту привабливою для потенційного абітурієнта й роботодавця, було розроблено комплекс заходів із реформування, розрахований на десять років.

Сучасний ринок праці швидко змінюється. Поки студент провчиться п’ять років, попит на спеціаліста обраного ним фаху може взагалі зникнути. І йому доведеться починати навчання з нуля. Нова система організації навчального процесу в університетах дозволяє спростити процес перекваліфікації, скоротити його в часі. Бакалаврат та магістратура — це американська система. Диплом бакалавра, який видається після чотирьох років успішного навчання, передбачає, що студент отримав необхідні базові знання з того чи іншого напряму, наприклад: з медицини, інженерії чи педагогіки. Таким чином закладається основа для здобуття вузької спеціалізації, якої набувають уже протягом п’ятого року навчання в магістратурі. Згідно з такою схемою перевчатися за потреби доведеться лише рік. Практика й досвід показують, що нині молодь прагне вступати одразу на кілька факультетів, навчатись одночасно стаціонарно, заочно чи дистанційно, аби почуватися в умовах нестабільного ринку праці більш упевнено. Здобути одну освіту на все життя сьогодні практично нереально, усім доводиться перекваліфіковуватися, інколи навіть кардинально. І завдання вищої школи — створити оптимальні умови для цього.

Вітчизняна освітня галузь сьогодні лише на порозі цих змін. Є дві проблеми, які відчутно гальмують процеси реформування освіти. По-перше, Україна запізнюється з нормативною базою в цьому аспекті. По-друге — і це, на мою думку, найголовніше — ми досі не можемо подолати консерватизм у самій системі вищої освіти.

Нещодавно країною прокотилася хвиля студентського невдоволення. І справжня причина їх не в тому, що університети запровадили вступні іспити до магістратури. Це сталося певною мірою через консерватизм, через те що в багатьох ВНЗ двоступенева (бакалавр—магістр) система ще не відпрацьована. Інші навчальні заклади, які почали реформуватися ще п’ять років тому, зазначених проблем сьогодні не мають, бо в них цей механізм уже ефективно діє. І ні в кого не виникає питань при розподілі бюджетних місць, студенти працюють, набирають бали в рейтингу, конкурують на чесних засадах.

На превеликий жаль, у болонських реформ залишається ще багато противників серед професорсько-викладацьких колективів, навіть у провідних ВНЗ. Основний аргумент — імовірне погіршення якості знань. Але ці побоювання часто безпідставні. Це, скоріше, непоясненний страх перед «західною модою», яка в пострадянській свідомості досить часто має негативний відтінок. Насправді Болонський процес ніяк не зачіпає змісту освіти, структури університетів чи методик викладання. Інша річ, що ця система розрахована на активного викладача й не менш активного й самостійного студента, на тих, хто прагне результатів, хто напружено й плідно працює. Тут абсолютно закономірно виникає проблема: вимоги до викладача зросли, працювати доводиться набагато більше, а заробітна плата залишається незмінною. Це спіткало і європейські університети. Держава вимагає змін, але ці вимоги не підкріплені фінансово. Тому, якщо ми хочемо провести ці реформи якісно й ефективно, необхідно закласти під них окреме, цільове фінансування.

В Україні, на жаль, реформи проводяться то під страхом, то під адміністративним тиском, але не з огляду на об’єктивні потреби галузі.

Українська вища освіта потребує більш кардинальних змін, ніж ті, що реалізовані на даний момент. Назріла необхідність відмовитися від усіх рудиментів старої системи, що не відповідають світовим стандартам вищої школи. Передусім держава повинна дати реальну автономію університетам, зменшити втручання у вирішення кадрових, адміністративних, фінансових питань. І я впевнений, що наша вища школа зробить великий крок уперед. Частина вузів не витримає конкуренції, але серйозні університети розвиватимуться далі набагато швидше й ефективніше.

Що ж до науки, то я прихильник того, щоб раз і назавжди відмовитися від державного втручання у процес присудження наукових ступенів та звань. В Європі, Сполучених Штатах це справа виключно університетів. Є один-єдиний ступінь — доктор філософії і поняття престижу саме університету, а не ступеня. Що більша бюрократія, то більша безвідповідальність. Хвиля корупції, якої так бояться противники цієї ідеї, зникне одразу, щойно відповідальність за якість освіти та наукових статусів ляже на сам університет, а отже, відіб’ється на його рейтингу та іміджі. Питання конкуренції, особливо з урахуванням демографічної кризи, результати якої ми відчуємо вже наступного року, стане визначальним для університетів. Ітиме жорстка боротьба за абітурієнта. Видавати наукові ступені за хабарі стане невигідно, бо це негативно позначиться на кількісних показниках набору студентів, а відтак поставить хрест на перспективах університету як такого.

Запобігти шаленій моді на наукові ступені легко — треба просто зняти державну «ознаку» з диплома професора, усі державні надбавки та привілеї. Університет сам має вирішувати, кому й скільки платити за його роботу, хто чого вартий і яка від того чи іншого вченого реальна користь і прибуток. Держава має робити держзамовлення на підготовку фахівців, а не на науковців. Це абсурд. Як і те, що фінансування науки в нашій країні йде через Академію наук. Лише три відсотки всіх витрат на науку мають сьогодні університети. А у всьому передовому світі саме у вузах зосереджено основну наукову діяльність. Це логічно, адже університету легше за все добирати зі студентської маси (за контингенту у 20—30 тис.) найталановитіших та най­здібніших і формувати кадровий ресурс. Це стане запорукою швидкого наукового розвитку.

Університетам легше орієнтуватися на сучасний ринок замовлень на наукові розробки, на потреби сьогодення, вони мають більше шансів зробити науку прибутковою. Наприклад, університет у Глазго має прибуток з наукових проектів близько 50 млн. фунтів на рік. Вузи мають багато зовнішніх контактів, з року в рік нарощують обсяги міжнародної співпраці. Необхідно поступово змінювати пріоритети й повертати стрілку головного освітнього компаса в напрямку європейських норм вищої школи. Інакше ми благополучно розвалимо те, що мали, і через непослідовність та законсервованість не зможемо створити нову успішну систему освіти, зокрема у вищій школі.

Ще одне болюче питання, яке залишається в нас невирішеним і додає переживань випускникам та їхнім батькам, — проблема працевлаштування. У радянські часи йшов регульований державою набір, і ми певним чином до цього звикли. І незважаючи на те, що сьогодні всім зрозуміла абсурдність функціонування такої системи в ринкових умовах, дехто продовжує за нею ностальгувати. Відповідальність за розподіл «бюджетників» лягла на університети. При цьому, ніби ніхто не помічав того парадоксу, що ми щороку розподіляємо випускника-вчителя на одне й те саме робоче місце в одну й ту саму сільську школу. І щороку молоді фахівці втікають з посад через неадекватність навантаження й заробітної плати, через відсутність елементарного пільгового пакета, незабезпеченість житлом. Лише кілька років тому в державі почали опікуватися вирішенням цієї проблеми: запровадили пільгові умови кредитування навчання, замислилися над поліпшенням соціальних умов для шкільних педагогів, котрі працюють у селах. Та ж ситуація і з багатьма іншими спеціальностями. Не в кращому становищі медики чи соціальні працівники. До проблеми розподілу стали залучати центри зайнятості населення, деякі з ВНЗ почали контактувати безпосередньо з роботодавцями. Але, на жаль, ми в цьому плані ще в печерному віці. Спроби провести законодавчі зміни мають епізодичний характер, вони не є цілеспрямованими, від них віє радянськими підходами, учорашнім днем.

Як університет, так і держава не мають права абстрагуватися від проблеми працевлаштування випускника. Університет протягом п’яти років навчання студента має всі можливості забезпечити йому тісний контакт із потенційним роботодавцем: організовуючи практики, скеровуючи наукові пошуки студента в русло потреб того чи іншого підприємства, фірми чи установи. Така форма співпраці зацікавить і роботодавців, які зможуть бачити зростання майбутнього співробітника, оцінити його можливості та потенціал.

Роль центрів зайнятості теж не можна применшувати. Вони мають реальну картину загальноукраїнського ринку праці. І повинні її досліджувати, здійснювати моніторинг. Сьогодні головне завдання дер­жави — вивчати тенденції, за якими трансформуються потреби цього ринку, прогнозувати процес розвитку тієї чи іншої галузі. У США, наприклад, створено єдиний реєстр випускників усіх університетів, подаються рейтинги на сайтах окремих вузів. За випускників, які очолюють ці рейтинги, йде боротьба між роботодавцями. За них змагаються, а у нас талановиті діти виходять зі стін вузів і губляться як на посадах менеджерів, так і кур’єрів.

Необхідно також змінювати ментальність наших освітян, особливо тих, що становлять адміністративний кістяк, культивувати справжні демократичні принципи, що передбачають персональну свободу й відповідальність. Україна має всі шанси посісти гідне місце серед лідерів науки та освіти, головне — поставити це собі за мету.