Косметичний ремонт чи реконструкція, або Біди й напасті української літератури в школі

Стаття відомого в Україні вченого, справжнього патріота Григорія Клочека «Королева мистецтв — на задвірках освіти» («ДТ», №44, 2007 р.) схвилювала мене і вкотре спонукала до болісних роздумів над тим, що мали, маємо і матимемо на майбутнє у шкільному курсі української літератури. Як науковця, якому за 25 літ вдалося подолати шлях від сільської вчительки до університетського професора, мене не може не турбувати жалюгідний стан вивчення красного письменства в сучасній школі, у багатьох випадках недоречність, а то й художня убогість творів, пропонованих для текстуального вивчення на уроках рідної літератури.

Цілком погоджуюся, що знання абітурієнтів, які вступають на філологічний факультет, як це дуже влучно відзначив Григорій Дмитрович, — типовий продукт калічного короткого курсу української літератури. Зауважу тільки, що коли вживаю термін «короткий курс», то маю на увазі не замалу кількість відомих імен українських митців у шкільній програмі, а швидше — навпаки. Словосполученням «короткий курс» акцентую на тому, що навчальних годин на українську літературу в школі катастрофічно зменшено, а обсяг матеріалу для вивчення непропорційно збільшено, наголошую на жахливій перевантаженості шкільної програми. Хоч би яким талановитим був учитель-словесник і хоч би якими престижними вважалися навіть новоутворені загальноосвітні навчальні заклади, серед яких уже звичними є не тільки типові школи, а й гімназії, ліцеї, коледжі, — два уроки української літератури на тиждень зводять нанівець усі бажання і всі потуги як того, хто вчить, так і тих, що вчаться.

Ні для кого не секрет, що значна частина випускників, закінчивши школу й не обравши гуманітарну професію на майбутнє, вже більше ніколи не зацікавиться творами класиків. Якщо хтось і візьме до рук художню книжку, то це, швидше всього, буде книжка детективів, бульварної коханології чи ще чогось такого, чому до справжньої літератури, як від Землі до Альфи Центавра. Виправдовуючись, любителі вищезазначеного чтива завжди заявляють, що в такий спосіб просто відпочивають, що саме така легка і дуже читабельна продукція якнайкраще заповнює ті невеличкі часові ніші, які вони все одно витратили б на каву чи пиво, на розв’язування примітивного кросворду й водночас перегляду упівока мильного телесеріалу або кривавого бойовика. Втім, біда не в цій псевдолітературі й не в тому, що вона існує: ширвжиток — річ непроминальна. Біда в тому, що шкільний предмет української літератури не виховує й при такій перевантаженості виховувати не може високоякісних читацьких інтересів, не орієнтує, турботливо й ненав’язливо, на справді високі, оригінальні, прекрасні взірці, а, навпаки, часто-густо спричинюється до зворотного ефекту. Чинний курс української літератури в школі своїм змістом мені дедалі більше нагадує захаращену комору. Тут є все, але нема головного — ладу, порядку. Тут легко перечепитися й розбити собі коліно чи зламати руку або з гуркотом звалити на власну голову цілу полицю, що аж вгнулася від різноманітних речей, але годі знайти те, по що прийшов, для чого з такими зусиллями відмикав заіржавілий замок.

Одна програма — один підручник — один гонорар — один результат. І головне: неможливість жодних заперечень, жодних дискусій. Для зацікавлених у занепаді української духовності така картина особливо втішна, бо асоціюється з незабутнім уявленням про «прекрасне майбутнє», де в усіх однакові квартири-«хрущовки», однакові зарплати, однакові меблі, однаковий одяг, бо ж так добре гармоніює з сірістю, примітивізмом мислення, заскорузлістю! А головне — унеможливлює здорову конкуренцію програм, підручників, методичного інструментарію, рекомендованого авторськими колективами, гальмує рух по висхідній. Який там прорив, яка перспектива розвою, коли в підтексті такого явища — совдепівські принципи: «Не смій!», «Не висовуйся!», «Будь як усі!». Отже, чим гірше, тим краще. А тоді легко розвинути ще одну підленьку тезу: навіщо вивчати мову чільної нації, якщо в українців така література, що на уроках від неї мухи здихають? А там уже недалеко й до більш рішучих кроків. Значно складнішою виявиться ситуація, якщо твори української літератури припадуть до душі й серця дітям зі шкільної лави. Молоде покоління завжди безкомпромісне, воно може замислитися, може прозріти, може не захотіти почуватися чужинцем на землі своїх предків, може відмовитися ставати двомовним мутантом.

Той, хто сьогодні штучно прив’язує тести у випускних класах до єдиної програми, хай не переймається неіснуючою проблемою: підбір обов’язкових для вивчення творів з української літератури для старшокласників можна легко узгодити, причому вибрати найкращі, ті, що справді стали явищем, що знаменували собою і прояв таланту автора, і животрепетну сторінку епохи в житті нації. У середніх же класах багатоваріантна програма чи й абсолютно різні програми з української літератури можуть істотно різнитися добором персоналій митців і їхніх творів — це тільки гарантуватиме практикуючому вчителеві його найвище право самому визначитися з кращою програмою і кращим підручником, за якими він захоче працювати, до того ж різноманітність програм і підручників автоматично створюватиме оптимальні умови для навчання і виховання підлітків, на ділі розвиватиме читацькі уподобання. Це влетить державі в копієчку? А хіба народ лукавить, коли твердить, що ледачий двічі робить, а скупий двічі платить? Чи помиляється, коли підказує, що держава, яка вчасно не піклується про вчителя, учня й школу, згодом тратить величезні кошти на тюрми і в’язнів? Або той факт, що при нинішньому суто безплатному забезпеченні підручниками школи Івано-Франківської області, наприклад, наприкінці грудня, коли половина навчального року вже минула, і на дві третіх не були укомплектовані підручниками для 7 класу і діти опановували навчальний матеріал без підручників, як після Другої світової війни! Не сумніваюся, що таке ж неприпустимо ганебне явище спостерігається і в інших областях України. Дешевше вийшло? Зекономили?

Григорій Клочек акцентує на високопрофесійних конкурсах підручників, що проводилися останніми роками. Чесно кажучи, мені особисто нарікати ніби не випадає: двічі мої підручники з української літератури — для 7 і 8 класів — таки проривалися в переможці. Але ж якою ціною здобувалося це визнання, в яких лаокоонівських умовах доводилося в украй обмежений термін писати навчальні книги! Про обов’язкову раніше і, щонайменше, кількома роками практиковану апробацію нових підручників у школі, про належне скрупульозне вичитування навчальних книжок (а це вкрай необхідно, бо комп’ютер у рукописі може такого самопонавиправляти — власним очам не повіриш!), про тривалу роботу авторів над удосконаленням своїх підручників і говорити не доводиться: хто не встиг, той запізнився назавжди, альтернативні підручники тепер не існують; тяжка праця тих, чиї підручники з якихось причин не пройшли за конкурсом, навіть якщо авторами й виправлено всі вади, виявляється марною! Умови конкурсу однакові для всіх? Безперечно! І недоліки в підручниках одні й ті ж, і упущення, і механічні помилки, і прорахунки. Тільки ж учителеві й учневі від цього нітрохи не легше.

До того ж, як і кожна наука, методика вимагає виважених фактів, оптимально результативних методів і прийомів, а не дилетантського судження «подобається — не подобається» чи наполеонівських бачень, що навіть при такій перевантаженій програмі треба принципово примушувати учнів читати художні тексти повністю, що досить у середніх класах замість однієї книжки запровадити підручник-критику й підручник-хрестоматію — і проблема вирішиться сама собою. Тим, хто войовничо обстоює таке, скажу відверто: хотіла би я особисто поспілкуватися з ними, наприклад, після їхнього ж власного прочитання в повному обсязі «Роксоляни» Осипа Назарука, яку рекомендовано програмою у 8 класі і в якій пояснення-виноски абсолютно незрозумілих для сучасного школяра слів у тексті займають половину обсягу кожної друкованої сторінки! Що стосується хрестоматії для середніх класів, то теж небезпідставно припускаю, що лежатиме вона мертвим багажем, а учні здебільшого користуватимуться підручником-критикою, бо так їм і легше, і простіше. А це означає, що після таких нововведень підлітки нехтуватимуть читанням художніх творів ще частіше, ніж коли б користувалися підручником, у якому і біографії письменників, і художні тексти, і літературознавчі поняття, і блоки запитань та завдань — в одній-єдиній книзі. Адже мало того, щоб підручник відповідав санітарно-гігієнічним нормам. Не менш важливо те, що в підручнику мусять бути враховані особливості вікової психології школярів, яким він адресований, що такого типу навчальна книжка повинна бути універсальною, розрахованою і на роботу учня під керівництвом учителя, і на самоосвіту школяра, що вона має підходити для якнайповнішої реалізації чинної програми і в столичній школі, і в глухому гірському селі. Добротний підручник, живе слово, творчий учитель — ось незамінні складові потужного двигуна шкільного навчання і виховання.

Хрестоматії, посібники для вчителів з готовими конспектами уроків, зошити для учнів із вдрукованими завданнями, інші винаходи — це непогано, але це не обов’язково, і, тим більше, це аж ніяк не може конкурувати з цінністю й незамінністю підручника. Хоч би як їх возносили до небес автори, але факт залишається фактом: допоміжні навчальні засоби ніколи самі по собі не підвищать успішності, бо не в їхній компетенції вирішувати справу по суті. Чи не з цієї причини найчастіше всі педагогічні ноу-хау — типові міражі, які на якомусь етапі здаються реальністю лише тому, що дуже-дуже хочеться вірити в чарівну паличку, одним помахом якої вирішується все.

Що ще зі сфери фантастики чи кричущого дилетантства маємо на даному етапі? Методичну комісію, яка через хронічну відсутність спеціаліста з української літератури роками не надає грифів Міністерства освіти й науки України. Як наслідок маємо й підручники, в яких авторами власноручно «намальовано зі стелі» неіснуючі грифи, а замість номера протоколу, яким їх нібито присуджено, і дати засідання відповідної комісії рясніють прочерки. Маємо в незалежній Україні одну-єдину програму, хоч навіть у брежнєвські часи з української літератури було кілька чинних програм. Маємо для текстуального вивчення за рівнем художності навіть третьосортні твори, тоді як цікаві, актуальні, інколи просто неоціненні, бо націєтворчі й консолідуючі, кращі з кращих — у школі не вивчаються зовсім. Маємо те, що маємо. Питання лише в тому, чи бажаємо мати й надалі.

Потрібні зміни. Радикальні зміни на користь співіснування, щонайменше, трьох чинних програм для типових загальноосвітніх закладів, на користь істотного, бодай удвічі, збільшення кількості навчальних годин на вивчення української літератури в базовій середній загальноосвітній школі. Чудовому палацові королеви мистецтв, у якому горе-майстри необачно зруйнували несучі конструкції, косметичним ремонтом зарадити годі.