КЛЮЧ ДО НЕСТАНДАРТНОЇ ДИТИНИ ДОПОМОЖЕ ПІДІБРАТИ ПЕДОЛОГІЯ

Досі доля ницо знищеної ще в 1934—36 рр. педології — науки, що займається вивченням дитини для її блага, — залишається в затінку. І якщо винуватці цього сумного педагогічного злочину канули в Лету, то його негативні наслідки відчуваються й дотепер.

Зоряний час педології — перша третина ХХ століття. Тоді інтерес загалу та вчених до неї був величезним, як і до прикладної психології. Вона не раз фігурувала під назвами «психологія дитини» чи «генетична психологія». В СРСР курс «Педології» був мало не центральним у базовій підготовці педагогів. Підручники мали солідний об’єм — до 800 сторінок. Утім, воно й не дивно, позаяк педологію розглядали не як вузьку прикладну дисципліну, а як цілу групу важливих для вчителів наукових напрямів, зокрема анатомічно-фізіологічні особливості дитячого й підліткового віку; загальну й педагогічну психологію; рефлексологію; дефектологію; дитячу санітарію та гігієну; дитячі хвороби; охорону дитинства; експериментальну педагогіку та психологію; методику експериментального обстеження дітей і молоді тощо.

Педологію розглядали як один із головних засобів виявлення індивідуальних особливостей і рівня розвитку дітей та підлітків. При цьому водночас науково обгрунтовувала найперспективніші форми диференційованого виховання й навчання. У рамках педології розвивалися психологічна діагностика й методи експериментальної педагогіки.

Загальновизнано, що перші помітні досягнення в розробці психодіагностичних прийомів (прикладного тестування) належать французькому психологові Альфреду Біне (1857—1911). Тести, створені разом із лікарем Т.Сімоном у першому десятилітті ХХ століття, спочатку використовували для виявлення розумово відсталих дітей, а після вдосконалення — для визначення «коефіцієнта інтелектуальності» дітей і підлітків. А.Біне мав безліч послідовників, але інші види тестів (психіатра Г.Росселімо, методолога О.Лазурского й ін.) були все-таки менш популярними й застосовувалися рідше.

Тест Біне-Сімона досить надійно визначав т.зв. педологічний вік дитини. Коли учень семи років справлявся з тестами не тільки для свого віку, а й для восьмирічних дітей, то восьмирічним вважався і його педологічний вік. Отже, він на рік випереджав норму розвитку. За всіх часів і в усіх країнах світу такі діти легко й успішно навчалися. Більш цікавим і таким, що потребує дослідження причин виникнення, а згодом і підтримувально-коригувального втручання, вважали протилежний варіант, який відповідає відставанню на рік (семирічна дитина справлялася тільки з тестами для шестирічних).

Ясна річ, молоду педологію в її стрімкому розвитку не обминули «дитячі хвороби» росту, помилки й сумнівні гіпотези. Мало не найнебезпечніша з них — припущення щодо генетичної обумовленості усього комплексу «розумових здібностей» дитини. Багато педологів не підтримували цю гіпотезу, визнаючи головним із параметрів, що досліджуються тестами, — підготовленість і спроможність до навчання в школі — «школопридатність». В СРСР і в інших країнах було чимало прихильників формування індивідуальних рис і здібностей дитини в результаті сукупного впливу генетичної спадщини та середовища проживання (умов розвитку дитини).

Те, що частина педологів ігнорувала необхідність вивчення особистості дитини як неповторного індивідуального цілого, нерозривно пов’язаного з довкіллям, надмірно захоплювалася тестами й безмежно вірила в їхні можливості, а також домінування в педології «біологічних» підходів і поглядів, у 20-х роках призвели до кризи, стали джерелом дуже гострих суперечок і дискусій. Л.Виготський і деякі інші радянські вчені вказували на неможливість і безперспективність спроб розглядати дитину лише як єдність «біологічного» й «соціального» проявів. Педолог П.Блонський рішуче заперечував проти невмотивованих адміністративних рішень, які відносили до «розумово-дефективних» тих дітей, чиє відставання в розвитку й навчанні було спричинено винятково несприятливим довкіллям.

Їм протистояли прихильники впровадження «наукової організації праці» та стандартизації, ті, що спиралися на найпростіші рішення. Вони визначали долі дітей не тривалим індивідуалізованим дослідженням, а «непогрішним і науковим» тестом. У полеміці було забуто й наукові підходи, й інтереси дітей, і критичну, але об’єктивну оцінку досягнень і можливостей педології.

На Заході фіналом протистояння став певний спад ентузіазму та втрата педологією одного з центральних місць у системі наук про освіту й виховання. А в СРСР її оголосили «буржуазною» (отже, ворожою) псевдонаукою й геть виключили з комплексу психолого-педагогічної фахової підготовки майбутніх учителів. Убивчою для радянської педології стала постанова ЦК ВКП(б) від 4 липня 1936 року «Про педологічні збочення в системі наркомосвіти».

Хвиля публікацій у тогочасних газетах і наукових часописах засуджувала педологію та педологів, вживаючи такі вирази, які зробили б честь навіть Едичку Лимонову. Майже миттєво вилучили та знищили підручники з педології та безліч методичних матеріалів. Одночасно було підірвано серйозні науково-теоретичні основи психології та педагогіки, звужено й вихолощено експериментально-педагогічні дослідження й вимірювання, посіяно сумнів у їх корисності й у будь-якій достовірності одержуваних результатів.

Серед багатьох наслідків бездумної кампанії «вигнання педагогічних бісів» — формування й масове поширення в СРСР механічної та формальної «бездітної педагогіки», орієнтація на «середнього учня», відторгнення непересічного, нестандартного, нарешті, просто активного й неслухняного.

На Заході педологію не заборонили законодавчо, але вона також постраждала за те, що не стала чарвіною паличкою, не розв’язала всі педагогічні проблеми й конфлікти. Вона відійшла в затінок і почала пристосовуватися до несприятливих умов. У програмах підготовки вчителів педологія перебивалася на других (а то й третіх) ролях, поступаючись філософії, теорії освіти, історії педагогіки, загальній та дисциплінарній методології тощо.

Такою була ситуація не тільки після Другої світової війни, яка надовго загальмувала будь-які педагогічні дослідження, а й згодом — аж до загострення кризи в системах освіти, пов’язаної з повним охопленням молоді середньою освітою та переходом від елітарної до масової вищої освіти. Елементи педології використовувалися під найрізноманітнішими назвами та вписувалися в контекст переходу від адаптаційної до нової системи освіти.

Сьогодні розмаїтість шкіл і вузів, поява десятків авторських шкіл різного рівня, відродження ліцеїв, гімназій, колегіумів й інших закладів, які претендують на унікальність — що загалом є позитивним явищем, — загострила проблему селекції, добору їхнього контингенту. Вкрай необхідні об’єктивні методи психолого-педагогічного діагностування, дослідження й оцінки дитини в момент добору й зарахування в гімназію чи ліцей. Не менше значення має моніторинг успіхів учня при просуванні щаблями класів.

У розв’язанні цих і багатьох інших завдань може стати у пригоді педологія. Але необхідно відродити її на новій основі. Певна річ, відродження має відбуватися на новому рівні можливостей, створеному прогресом генетики, медицини, біології, а також молодих наук, які розвинулися в повоєнні роки — етології, нейро- та нейромолекулярної біології, екології людини тощо.