Інтелект, земля і труба, або Звідки дим над зовнішнім незалежним оцінюванням?

Поштовхом до написання цих рядків стала стаття «Димова завіса зовнішнього тестування», опублікована в газеті «Дзеркало тижня» (№15, 2007 р.). Видається, що шановні автори дещо змістили акценти, звівши зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО) до звичайного тестування, причому тільки комп’ютерного. Загальний висновок авторів — оскільки з використанням комп’ютерних технологій у шкільній освіті в нас іще аж ніяк не все гаразд, то про ЗНО не може бути й мови. А чи це так?

Насмілюся стверджувати, що від результатів експерименту — бути чи не бути незалежному оцінюванню, без перебільшення, залежить стан національної безпеки України. Запитаймо себе: «Що в Україні ще є нашою власністю?». Спробую відповісти: інтелект, земля і труба (газо- і нафтопроводи). Щодо землі і труби, то... це ще вилами по воді писано... А інтелект, власне, і є нашим найбільшим багатством!

Долучаючись до процесу обговорення, хочу висловити свою думку як учитель фізики з 39-річним стажем, засновник і керівник новітнього навчального закладу — Калуської гімназії — із 17-річним досвідом управління цим закладом. Насмілюся ще й тому, що за 22 роки викладання фізики жоден мій учень не «провалив» вступного іспиту до ВНЗ. Серед них є навіть кандидати наук.

Трохи історії. Радянська школа мала сильну сторону: чіткий баланс між гуманітарними та природничими предметами. Вивчення всіх предметів було обов’язковим. Завершувалося навчання складанням обов’язкових іспитів з основних предметів. До речі, авторові цих рядків іще довелося складати чотири випускні екзамени навіть після завершення початкової ланки освіти (ІV кл.,1953 р.). У 1954 році ці іспити було скасовано, почався процес зменшення числа екзаменів у перевідних класах, потім їх теж скасували... Залишилися іспити тільки у випускних класах. Для отримання атестата про повну загальну середню освіту потрібно було скласти шість державних екзаменів (рідна мова, історія, математика, фізика, хімія і біологія).

Роки навчання в школі запам’яталися не числом складених іспитів, а знаннями, що їх отримало моє покоління! Шановні панове, «трійку» в роки мого навчання в школі треба було заробити!!! Чи не з цієї самої причини СРСР мав такі успіхи в освоєнні космосу, розвитку авіації, кібернетики...

У 1968 році молодим учителем прийшов до школи, але це була вже інша школа. Від учителя вимагали, щоб усі учні встигали. Типове гасло тієї пори: «Немає поганого учня, є поганий учитель». Щоб не бути «поганим учителем», педагог змушений був брати «гріх на душу» і замість «двійки» ставити «трійку». Чого тільки не робилося, щоб кожен радянський учень був «устигаючим». До прикладу, у 1970 році вигадали тематичне оцінювання знань (за поточними оцінками). Мета цього нововведення була до примітивізму проста — змусити вчителя «домогтися» стовідсоткової успішності. Саме тут були витоки так званого окозамилювання — одного з найгірших у педагогічному, особливо у виховному, аспекті, недоліків радянської школи.

Найстрашніше те, що це огидне явище набуло тотального характеру і від цього постраждав авторитет учителя, школи й освіти в цілому.

Найяскравішим підтвердженням сказаного може слугувати відомий факт. Упродовж багатьох років напередодні дер­жавних письмових екзаменів учням були відомі варіанти завдань. Тож на іспиті одні робили вигляд, що старанно працюють, а другі — старанно наглядають за порядком. І — очікуваний результат: усі учні справлялися з екзаменаційними завданнями.

На перше місце вийшла оцінка, а найвище благо і найбільша цінність людської цивілізації, справжнє багатство кожної людини — знання перетворилися на ніщо! На рівні підсвідомості пересічного громадянина сформувалася думка, що оцінка залежить виключно від учителя. Яку схоче — таку й поставить! Оцінку можна випрошувати, її можна вимагати, навіть шляхом шантажу, її можна купити. Саме звідси «виросли ноги» проявів корупції в освітянській галузі.

Проте «млинок» окозамилювання не зупинився і за часу нашої незалежності. В українській школі процес «поліпшення» якості освіти супроводжувався різким збільшенням числа медалістів. По суті, пішов вал медалістів, число яких росло з року в рік і в 2000 році сягнуло 37 тисяч. Цитую міністра освіти і науки України В.Кременя: «...Не все так просто в нашому королівстві! Ми кожен рік тисячі на дві збільшуємо кількість медалістів. І в цьому році їх було 37 тисяч! І більше половини на першому екзамені до ВНЗ отримали... двійки і трійки!».

Автор не став би марнувати час на змалювання процесу вкорінення окозамилювання в радянську шкільну систему, якби все це залишилось у минулому. Мабуть, непотрібно мати якісь особливі окуляри, аби побачити: запровадження 12-бальної системи якраз і було реакцією міністра освіти і науки не так на реальний стан справ у шкільній освіті взагалі (чого вчать і як вчать), як на давно назрілу необхідність навести бодай елементарний лад саме у сфері оцінювання знань школярів. Чи сталося так, як гадалося? На жаль, ні! Якщо хтось не вірить, нехай спробує відшукати в документах про середню освіту оцінки початкового рівня. Там не густо й оцінок середнього рівня...

Чи не згущую фарби? Ніс­кілечки. На превеликий жаль! Чи є вихід із ситуації? Так. Це остаточний і безповоротний перехід на незалежне зовнішнє оцінювання знань усіх випускників усіх шкіл України!

До речі, спроба вже була. І першим зробив це тодішній міністр Петро Таланчук, який у 1993—1994 роках запровадив державну атестацію для випускників загальноосвітніх шкіл, після якої вони отримували сертифікати про свої знання. Це була не тільки реальна спроба вийти на світові стандарти оцінювання рівня знань випускників середніх шкіл, а й спроба змінити форму і порядок вступу до вищих навчальних закладів. Отримавши сертифікат про свої знання, випускник міг пропонувати себе якомусь конкретному ВНЗ (відповідно до своїх можливостей і уподобань), а кожен конкретний вищий навчальний заклад мав можливість добирати собі студентів відповідно до своїх вимог. Саме за такого підходу відпадає потреба у вступних іспитах, які часто й створюють підґрунтя для різноманітних зловживань.

Проте 1995 року міністр освіти змінився, і з часом усе повернулося на круги своя. Дуже боюся, що зараз визріває сценарій дискредитації намірів теперішнього керівника МОН України Станіслава Ніколаєнка охопити незалежним зовнішнім тестуванням знань якщо не всіх випускників шкіл України, то принаймні тих, хто хоче здобути вищу освіту.

Переконаний: дорога до вищої освіти має проходити виключно через центри зовнішнього незалежного оцінювання!

У згаданій вище статті наголос робиться на використанні комп’ютерної техніки і, відповідно, на використанні так званих тестів. Вони поділяються на закриті й відкриті. Закриті тести — завдання з вибором відповідей, яких може бути декілька (найчастіше одна правильна). Ці тести мають два основні недоліки. Перший — можливість вгадати правильну відповідь, другий — можливість нав’язати тому, хто тестується, хибну думку. Щодо вгадування, то за певної кількості запитань його імовірність мінімальна. Власний багаторічний досвід використання закритих тестів у навчальному процесі показав, що це дуже ефективний метод контролю знань учнів, до того ж оперативний, навіть без використання комп’ютерів. Відкриті тести — письмові завдання творчого характеру, які перевіряє вчитель. На мою думку, поєднання закритих і відкритих тестів якраз і дасть реальну картину якості знань наших випускників.

І ще одне зауваження. Не слід плутати ЗНО з тестами на професійну придатність людини. Це специфічні випробовування, які можуть практикувати певні ВНЗ, наприклад, військові.

Мій висновок — експериментальне зовнішнє незалежне оцінювання у 2006 році показало прірву між рівнем знань українських школярів і рівнем вимог, передбачених державними стандартами. Дуже хочеться, щоб ця теза була спростована результатами ЗНО зразка 2007 року. Абсолютно не погоджуюсь із твердженням авторів, що (цитую): «Проведене незалежне тестування продемонструвало прірву між рівнем знань і рівнем вимог, яка робить невірогідними його результати». Звідки такий висновок? У чому полягає невірогідність? Шановним авторам бажано було б побачити реакцію учасників ЗНО — випускників Калуської гімназії — на свої результати. Радості не було меж. Навіть довелося почути: «Нарешті ми повірили, що на світі є справедливість...». І справді, понад 20 із 35 гімназистів отримали (підтвердили) з української мови оцінки високого рівня, 13 — достатнього (загальне число випускників — 40). Не гірші були оцінки й з історії та математики. До, речі, отримані оцінки середнього рівня (по одній з кожного предмета) стали підтвердженням оцінок у класних журналах.

І на завершення. Наші випускники 2006 року благополучно скористалися своїми результатами ЗНО при вступі до ВНЗ, зокрема київських. 97 відсотків із них вступили на місця державного замовлення. Якщо є знання, то ніяких проблем зовнішнє незалежне оцінювання учням не створює. Навпаки, збереже їхнє здоров’я, бо не доведеться псувати нерви під час вступних іспитів. Наступним ходом МОН має бути впровадження ЗНО у вищій школі.