Дорога в школу заростає бур’яном

Як це нерідко буває, приводом для цієї публікації став лист до редакції. Його надіслали батьки дітей, що живуть у с. Максаки Менського району Чернігівської області, де влада вирішила закрити сільську школу. Розмови про те, що планується кампанія із закриття так званих малокомплектних і безперспективних шкіл району, велися давно. З економічного погляду, крок цілком обґрунтований: такі школи обходяться владі в три-п’ять разів дорожче від звичайних.

«Школярів справді мало, — зазначали в листі батьки, — всього лише 13 осіб. Після закриття школи всіх дітей — і старших, і маленьких — пропонують возити за 15 км мікроавтобусом до районної школи. Тут виникає багато заперечень. Насамперед щодо організації перевезення: дорога між селами і районом у катастрофічному стані — вибій на вибої. Узимку, як відомо, бувають морози, дорогу замітає, і її можуть не чистити близько тижня. Крім того, одним мікроавтобусом передбачається возити відразу всіх. У малюків же уроки закінчуються на дві-три години раніше, тож їм доведеться чекати старших. Ніхто не враховує, що шести- чи семирічна дитина поки доїде до школи, та ще й по такій дорозі, може заснути, не кажучи вже про те, що втомиться. Та й чекати не менше двох-трьох годин після уроків їй буде тяжко.

І, звичайно, перш ніж закрити школу, треба подумати не тільки про економію. Забувають місцеві чиновники, що школа — це як цілюща вода для села, це і культурний, і просвітницький центр. Недарма кажуть, що не буде школи, не буде й села. Вона не тільки навчає дітей і дає роботу своїм співробітникам — у ній проводяться культурні заходи, на які збираються всі — діти й дорослі.

А хто замислювався про психологічний стан дітей і батьків, викликаний закриттям школи? Чому знову заощаджують на дітях? Через рік у селі підростуть п’ять першокласників, і їхні батьки вже хвилюються, як їм віддавати малюків до школи. (...) Після оголошення про закриття максаківської школи, працівники районного відділу освіти побували в ній, поговорили з батьками і вчителями, і, попри їхній протест, наполягають на своєму».

Ситуація з максаківською школою типова. 85% закритих за останні шість років шкіл — сільські. З 2001 року було закрито 779 шкіл, з яких 671 — сільська. У результаті 297,8 тис. дітей змушені щодня добиратися до школи виключно транспортом — можна тільки уявити, як він ходить розмитими путівцями! Багатьох із них нині просто позбавляють можливості отримувати не те що якісну освіту, а в принципі будь-яку.

Чиновники з Міністерства освіти і науки кивають на програму «Шкільний автобус», котра, відповідно до документації, давно й успішно працює в усіх регіонах країни. Але послухайте, адже ми все-таки живемо не в пунктуальній Німеччині чи в будь-якій іншій законослухняній європейській країні. Ви особисто можете уявити, що водій щодня, у дощ, сніг і навіть буран, пунктуально доставлятиме дітей до школи? І що в нього ніколи не спустить колесо, не закінчиться бензин і не станеться якась інша НП?

І що тут говорити, спробуйте у «визначений» час проїхатися дорогами країни: по обидва боки ви напевне нарахуєте не один десяток дітлахів, які, замість опановувати шкільні премудрості, навчаються зовсім іншого — вигідно торгувати нехитрим сільським товаром.

Один мій знайомий нещодавно разом зі співробітником їхав у відрядження і злегка «поламався». Поки водій усував несправність, він помітив на узбіччі підлітків, які торгують якимись деталями, овочами і ще бозна-чим. Оскільки мій знайомий пов’язаний із системою освіти, то, зрозуміло, поцікавився, чому ж діти не в школі.

— Автобус уже другий місяць поламаний стоїть, — почув у відповідь. — Школа ж залишилася одна, та й то в... (він назвав віддалене село). Мама сказала, щоб я ліпше по господарству допомагав, ніж чотири години на дорогу витрачав.

«Позиція Міністерства освіти і науки чітка — зберегти школу в кожному селі, — коментує начальник відділу прогнозування розвитку загальної середньої освіти МОН Володимир СКИБА. — На жаль, часто це стає просто неможливим: грошей на утримання шкіл із невеликою кількістю учнів треба набагато більше, ніж звичайних. Але відповідно до п. 6 статті 11 Закону України «Про загальну середню освіту» реорганізація або ліквідація загальноосвітніх закладів у сільській місцевості, заснованих на комунальній формі власності, допускається тільки за згодою територіальних громад — а отже, і батьків дітей, що навчаються в школі. При цьому не пізніше ніж за рік до ліквідації або реорганізації школи місцева влада має вирішити питання щодо подальшого навчання і виховання дітей, які її відвідують, працевлаштування педагогів тощо.

Якщо всіх цих умов не дотримано, батьки можуть звернутися з листом безпосередньо до Міністерства освіти і науки — зазвичай такі конфліктні ситуації вирішуються на користь дітей».

Узагалі, пояснив Володимир Владиславович, нинішні проблеми освіти в селі родом із 60—80-х років минулого сторіччя, коли з’явилася практика укрупнення сільських населених пунктів, через що їхня кількість помітно зменшилася. Саме тоді молодь почала масово покидати села, в яких різко зменшилася народжуваність.

За перші 14 років незалежності дітей у нас стало народжуватися на 35% менше. Особливо це торкнулося сільської місцевості й неминуче вплинуло на закриття шкіл. У цьому зв’язку ще 1999 року Кабмін ухвалив Комплексний план заходів щодо розвитку загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості в 1999—2005 роках. Згідно з офіційною статистикою різке скорочення числа шкіл у селах припинилося, почала розвиватися мережа навчальних закладів для талановитої молоді, з’явилися школи-дитсадки — їх уже близько 1700 по всій країні. Водночас почали готувати вчителів з об’єднанням двох-трьох споріднених фахів, реалізовувати програму «Шкільний автобус». Проте через відсутність належного фінансування більшість позицій плану не було виконано.

Остання інновація МОН стосовно села — ідея створити принципово новий навчальний заклад «Школа-родина». Ідеться про загальноосвітній навчальний заклад із невеликою кількістю учнів, який створюється з урахуванням специфіки місцевості та демографічної ситуації, що дасть змогу забезпечити доступ дітей до якісної початкової освіти за місцем проживання. Із 1 вересня 2006 року такі школи з’явилися (як експеримент) у восьми районах Івано-Франківської, Житомирської та Київської областей. Після апробації та відповідного законодавчого оформлення модель «Школа-родина» запропонують громадам малих сіл по всій країні.

Але до повного впровадження проекту ще далеко, а якщо закриття невеликих шкіл і далі триватиме такими ж темпами, то до цього й зовсім може не дійти — не залишиться сіл, яким такі школи знадобляться. Так сталося з одним із сіл неподалік Максаків. Років 30 тому там закрили школу, і тепер село перетворилося, по суті, на хутір — жителів залишилося дуже мало, дітей немає зовсім, і навіть асфальтована дорога заросла бур’яном.

Лист батьків максаківських школярів потрапив до Міністерства освіти і науки, де допомогли вирішити питання на їхню користь. Аналогічним чином залагодили конфлікт і з Краматорською школою №12, яку також «готували» до закриття. На місці з учителями і батьками взагалі розмовляти не стали — про рішення влади вони дізналися з преси. Щоправда, трудовий колектив школи звертався не до МОН, а прямо до президента країни — після втручання глави секретаріату школу пощадили.

Утім, іншим середнім навчальним закладам міста пощастило менше, оскільки їхнім співробітникам не спало на думку скаржитися аж так високо. Хоча чому, власне, для того, щоб домогтися виконання закону, треба скаржитися особисто президентові або міністрові? Чому б не зажадати від місцевої влади чіткого дотримання законодавства або не внести до закону такі доповнення, які б унеможливили ці порушення?

Довідка «ДТ»

Прийом до перших класів скоротився в середньому по країні на 35,3%. Якщо іще 2001 року вперше за парти сіли 599 тисяч дітлахів, то 2006 року їх було вже 387,5 тис. Це по країні. На селі ситуація складніша. Там за п’ятирічку число першокласників зменшилося з 211 тис. до 133 тис.

У кожній десятій загальноосвітній школі в селі навчається менше ніж 40 учнів, а в 64% таких шкіл — до 100 учнів.